15 червня. Пам’ятні дати

15.06.2016 08:00 792

Сьогодні виповнилося б 75 років Івану Миколайчуку (1941-1987) – актору, кінорежисеру, сценаристу, знаковій постаті українського кінематографа ХХ століття і просто чоловіку світлої душі.

«Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко», - так сказав про Івана Миколайчука Сергій Параджанов – людина бездоганного смаку і чуття на справжнє і на фальшиве. Але трапилося так, що Іван Миколайчук, всенародно улюблений актор – знайомі і незнайомі називали його просто Іваном, ніколи не Іваном Васильовичем, за життя так і не отримав від влади звання «народного». Був лише «заслуженим». Попри людську любов, партійні чини не надто жалували Миколайчука – одним своїм виглядом на екрані він будив у приспаній українській душі якісь прадавні згадки про гідність, волю і незалежність. Чиновникам від культури було все не так у цього актора – «то очі злі, то обличчя «нє совєцкоє». Впродовж 10 років йому не давали жодної можливості ані самому кіно знімати, ані як акторові грати. Клеймо ворога радянської влади йому причепили після виходу фільму «Анничка», де він зіграв хлопця з УПА. Масла у вогонь підлив випадок, що трапився у Яремче: якось, у перервах між зйомками Миколайчук пішов до ресторану пообідати. Часу було обмаль, і він вирішив не переодягатися. Так і подався туди – у формі вояка УПА. Це була знаменна сцена: усі, хто там був, мало не зомліли, зокрема й декілька працівників КДБ, які були при виконанні службових обов’язків – прикинувшись мирними гуцульськими дядьками за ресторанним столиком, справно видивлялися та вислуховували, чи не несе часом хто якої крамоли на радянську владу… А тут, наче з-під землі, постав молодий вояк УПА. Вони мало не сказилися з люті. Мабуть, це було останньою краплею: «Как вы смеете… Кто вам дал право…» і т.д, і т.п. За Сталіна Миколайчука б неодмінно посадили. Згодом, що б не робив Миколайчук, до нього чіпляли ярлик «націоналіста». Приміром, у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною відзнакою» Іван Миколайчук мав спочатку грати роль Ореста Дзвонаря (Ореста, зрештою, зіграв Ступка) – сильну й волелюбну людину. Та за вказівкою ЦК КПУ Миколайчукові не дали цієї ролі. Стрічка, яка отримала чимало відзнак і була закуплена 57 країнами світу, на батьківщині була знята з прокату за «націоналістичний душок». Йому навіть Шевченківську премію дали у 1988 році – посмертно. Іван Миколайчук народився в селі Чорториї Чернівецької області. Був четвертою дитиною у багатодітній селянській родині. Закінчив у 1965 році Київський інститут театрального мистецтва, відтоді працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Зіграв у фільмах: «Тіні забутих предків» (Іван), «Сон» (Тарас Шевченко), «Бур’ян» (Давид Мотузка), «Білий птах з чорною ознакою» (Петро; співавтор сценарію), «Пропаща грамота» (Василь; цю роль актор вважав однією з найкращих, але фільм теж був знятий з прокату). Як режисер поставив фільми «Вавилон-ХХ» (за романом «Лебедина зграя» Земляка, співавтор сценарію, автор музичного оформлення, роль Фабіана), «Така пізня, така тепла осінь» (у співавторстві з Віталієм Коротичем). Іван Миколайчук пішов із життя 47-річним, залишивши нереалізованими силу-силенну творчих задумів… «Звісно, Іван Миколайчук – трагічно емблематичне явище. Він дав живий приклад того, чим би могла бути Україна. І смертю своєю показав, чим вона стала» (Вадим Скуратівський). У лютому 2016 року на ім’я Президента України була подана петиція про присвоєння Івану Миколайчуку звання «Героя України». З необхідних 25 тисяч, звернення підписало лише 80 людей.

Сьогодні відзначається Всесвітній день поширення інформації щодо зловживань стосовно літніх людей. Проголошений резолюцією ГА ООН 19 грудня 2011 року. Вперше відзначався 15 червня 2012 року. Цього дня світ висловлює свою незгоду і протест щодо зловживань стосовно деяких представників старшого покоління та їхніми стражданнями – фізичними, моральними, психічними. З часом глобальна чисельність людей віком від 60 років і старше більш ніж подвоїться – з 542 мільйонів у 1995 році приблизно до 1,2 мільярдів чоловік у 2025 році. На сьогодні близько 4-6% людей похилого віку постійно зтикається з проблемою якоїсь із форм поганого поводження вдома. Жорстоке поводження з людьми похилого віку є на сьогодні глобальною соціальною проблемою, яка впливає на здоров’я мільйонів літніх людей у всьому світі, а також є грубим порушенням їхніх людських прав.

Ювілеї дня:

100 років від дня народження Герберта Саймона (1916-2001), американського економіста і соціолога, члена Національної академії наук США, одного з творців сучасної теорії управлінських рішень і моделювання соціальних процесів, лауреата Нобелівської премії з економіки (1978). Автор досліджень «Організації» (спільно з Дж. Марчем), «Адміністративна поведінка» і «Нова наука управлінських рішень». Багато з його більш пізніх праць присвячені проблемам штучного інтелекту та комп’ютеризації науки. Свої погляди він характеризував як поєднання «технологічного радикалізму» і «економічного консерватизму», вважаючи, що не існує меж для науково-технічного прогресу в рамках сучасного суспільства.

80 років від дня народження Клода Брассера (1936), французького комедійного актора. Знімався у фільмах: «І слони часом зраджують» (премія «Сезар», 1977), «Проста історія», «Війна поліцій» (премія «Сезар», 1980), «Вечеря», «Актори», «Шу-шу», «Бум», «Бум-2». Народився в родині кінематографістів, дебютував як театральний актор. Три роки (1956-1959) служив десантником. Після закінчення служби почав грати в кіно. Співпрацював з такими знаними кінорежисерами як Годар і Трюффо. Але всенародної слави зажив, знімаючись у телесеріалах та комерційних проектах, особливо ж, після ролі Франсуа Береттона, татуся головної героїні Софі Марсо, у фільмах Клода Піното «Бум» (1980) та «Бум 2» (1982). На сьогодні фільмографія актора давно перевалила за 140, але він і надалі продовжує зніматися. Брессер досить активно і успішно займався автоспортом – у 1983 році переміг на ралі-марафоні «Париж-Дакар». Ім’ям актора у 2006 році названо один із сортів ароматної троянди, що свідчить про неабияку любов і шану до нього французів.

80 років від дня народження Романа (Абрама) Ісааковича Кофмана (1936), знаного в Україні та світі українського диригента, педагога, народного артиста України, головного диригента камерного оркестру Національної філармонії України, професора Національної музичної академії ім. П. Чайковського. У 2003-2008 роках за контрактом працював у Німеччині – очолював Боннський симфонічний оркестр імені Бетховена та оркестр Боннської опери, ставши першим і єдиним українським диригентом, запрошеним керувати західноєвропейським оперним театром. До того ж, Кофман не тільки диригував оркестром, але й був генеральним музичним директором колишньої німецької столиці. За свою плідну діяльність на цій посаді та за зміцнення українсько-німецьких відносин музиканта було нагороджено найвищою нагородою Німеччини – «Хрест за заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина». До речі, бабуся і дідусь Романа Кофмана під час Другої світової війни були розстріляні нацистами у київському Бабиному Яру. За фахом Кофман скрипаль. За диригентським пультом – з 30 років. За понад 50-річну кар’єру диригував 75-ма оркестрами на всіх континентах. Кофмана чудово знають в Японії та Америці, в Австралії та Південній Кореї, Франції та Австрії. На сьогодні маестро видав шість книг власного авторства. Мабуть, якби не став музикантом, то присвятив би життя літературі. Перший вірш написав у вісім років і досі його пам’ятає – він присвячений визволенню Києва від гітлерівців. Любить Нью-Йорк – за велич і красу, а також за унікальний дух цього світового мегаполісу. У світі Роман Кофман має репутацію одного з кращих диригентів-інтерпретаторів. Він є поборником високого виконавського мистецтва, смаку і елітарності, натомість скептично ставиться до сучасних (часом дуже авангардних, навіть провокативних) постановок і попси. «Зізнаюсь, що голос самотнього ріжка здатний сказати мені більше, ніж чотириста людей, навіть якщо вони співають дуже голосно…»; «Класична музика, симфонічне мистецтво – не для мас. Століття тому був Рахманінов і була «У самовара я и моя Маша». Десять людей слухали Рахманінова, а сто – «Машу біля самовара». Так само і тепер» (Роман Кофман).

Роковини смерті:

Фото: twitter

20 років тому, в каліфорнійському Беверлі-Хілз відійшла у вічність «Перша леді джазу» Елла Фітцджеральд (1917-1996) – одна з найвидатніших виконавиць в історії джазу. Елла Фітцджеральд – 13-разовий лауреат премії «Греммі»; лауреат Національної медалі мистецтв (США, 1987), Президентської медалі Свободи (США, 1992), кавалер Ордена Мистецтв і літератури (Франція, 1990) та багатьох інших почесних нагород. За свою 50-річну кар’єру випустила майже 90 альбомів і збірників – як сольних, так і створених у співпраці з іншими відомими джазовими музикантами, зокрема з Дюком Еллінгтоном, Луї Армстронгом, Куінсі Джонсом, Каунтом Бейсі, Джо Пассом, Оскаром Пітерсоном. За життя співачки було продано понад 40 мільйонів платівок з її записами. В юності Елли Фітцджеральд було все: неймовірна бідність, поневіряння, праця наглядачкою в борделі, сиротинець, зв’язок з вуличною мафією, нагляд поліції, безпритульність. А дівчинка мріяла стати танцівницею! Вже згодом, знана й заможна Фітцджеральд, зі знанням справи, кине: «Так, я знаю смак справжньої бідності… І повірте мені – сьогоднішня бідність – ніщо у порівнянні з тією». Її зірка  засяяла на початку 30-х років, в часи Великої депресії, але пік кар’єри припав на 50-60-ті роки ХХ століття. Відомо, що в житті вона була надзвичайно скромною, навіть сором’язливою. Не любила тусовок, галасливих зібрань. Справою її життя була Музика і вона їй служила. Якось, у 1983 році, записуючи чотириголосну пісню разом зі своїми молодими колегами-музикантами, Фітцджеральд наприкінці додала від себе трохи скета. Потім зніяковіло усміхнулася й запитала оточуючих: «Ну, як? Нормально вийшло?» Одна з молодих співачок згодом зауважила, що це виглядало так само, якби сам Бог після створення світу запитав в ангелів: «Ну, як? Чи вдався мені Гранд-каньйон?» Уникла вона й інших пасток зірковості – наркотиків, алкоголізму. Фітцджеральд декілька раз була у шлюбі, але невдало. Власних дітей у неї не було, і вона всиновила племінника. Він теж став джазовим музикантом. Його доньку вона вважала своєю внучкою і надзвичайно любила. Вже перед смертю, хвора, майже сліпа, з ампутованими (від діабету) ногами, Елла Фітцджеральд казала: «Все, що я хочу – це дихати свіжим повітрям, насолоджуватися співом пташок і сміхом моєї маленької Еліс». Вона пішла з життя у 79 років. До кінця залишалася стійкою оптимісткою і життєлюбом. Її діамантовий голос продовжує нас тішити.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-