13 травня. Пам’ятні дати

Ім’я Валерія Васильовича Лобановського (1939-2002) знають навіть люди дуже далекі від спорту. Саме завдяки його таланту київське «Динамо» понад 20 років було символом українського футболу.  Хто не пам’ятає його кремезну постать на тренерській (наче розпеченій) лаві під час футбольного матчу в медитативному розкачуванні? Аскетичне обличчя, міцно стиснуті губи, стомлені очі під білястими віями. Між тим, майже 2-метрового Лобановського в молодості вболівальники називали «балериною». То були 60-ті роки, він грав тоді крайнім лівим у київському «Динамо», був надзвичайно технічним і тонким гравцем і мав лише йому притаманний рисунок дріблінга. Стадіон гудів, коли Лобановський йшов до кутового прапорця. Кутові у його виконанні вважалися половиною гола. У 1961 році кияни стали чемпіонами країни, то була епохальна подія – вперше була порушена гегемонія московських клубів. До речі, вирішальний м’яч головному конкуренту – московським торпедівцям, був забитий Валерієм  Лобановським саме після подачі кутового за 5 хвилин до кінця гри. Після приходу в «Динамо» нового тренера Віктора Маслова у 1964 році, Лобановський перестав потрапляти до основного складу. Погляди тренера і футболіста розійшлися. «На розборах ігор, - згадує Віктор Каневський, - всі кип’ятилися, показували один одному, де хто помилився, неправильно зіграв, а він качався (вже тоді), слухав, що йому кажуть, і робив, що хотів». Про Лобановського можна розповідати вічність. І як про футболіста, і як про тренера. Йому вдалося двічі запалити зірку київського «Динамо». Спочатку у 70-80-х, а потім наприкінці 90-х, коли він повернувся з близькосхідного затворництва й знову очолив динамівців. Уперше головним тренером «Динамо» Лобановський став у 1973 році. За рік роботи він досяг стільки, як ніхто з інших великих тренерів радянського футболу, починаючи від Аркадьєва й закінчуючи Бесковим. Після феєричного фіналу й перемоги з рахунком 3:0 над угорським «Ференцварошем» у розіграші Кубка кубків 1975 року, апофеозом українського футболу, для киян став розіграш Суперкубка того ж року, коли вони в двох матчах розбили легендарну мюнхенську «Баварію» на чолі з чемпіонами світу Мюллером і Беккенбауером. Мабуть, ніколи за всю історію радянського футболу не було клубу, який би громив своїх суперників із таким завзяттям. Можна згадати матчі динамівців з віденським «Рапідом» (4:1 і 5:1), празькою «Дуклою» (3:0); розгром (через 2 тижні після Чорнобильської катастрофи) лідера іспанського футболу мадридського «Атлетіко» (3:0). Кияни сім разів ставали чемпіонами СРСР (1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986), шість разів – володарями Кубку країни (1974, 1978, 1982, 1985, 1987, 1990), вигравали Кубок володарів кубків (1975 і 1986), європейський Суперкубок (1975). З 1996 року Лобановський знову очолив київське «Динамо». Звісно, у багатьох виникали порівняння: Шевченка – з Блохіним, Реброва – з Бєлановим, Калитвінцева – з Колотовим чи Буряком… Їх порівнювали – хто ліпше грає? Вони були різними, але в чомусь схожими – ці дві незабутні команди «Динамо» Валерія Лобановського. Таким самим незабутнім залишається й він сам – затятий максималіст, реформатор українського футболу – Тренер.

У Португалії і ряді європейських країн - День Пресвятої Діви Марії Фатімської. Відзначається в пам’ять видінь з 13 травня по жовтень 1917 року Божої Матері трьом пастушкам з португальського містечка Фатіма, які почули з вуст Діви Марії пророцтва про подальшу долю світу. У 2002 році культ Фатімської Божої Матері був офіційно затверджений Римо-католицькою церквою; у Фатімі був споруджений храм, що став центром християнського паломництва.

Події дня:

110 років тому (1906) ректор Сорбонни призначив професором факультету природознавства Марію Кюрі; вона стала першою жінкою в історії французької вищої школи, яка отримала професорську кафедру.

35 років тому (1981) турецький терорист, член екстремістської організації «Сірі вовки» Мехмет Алі Агджа  здійснив замах на главу Римо-католицької церкви Папу Римського Івана Павла ІІ. Справу про замах слухали в Італії, де відбулось три процеси (зокрема, розслідувався і «болгарський слід» – справа Сергія Антонова, виправданого у березні 1986). У червні 2000 року Алі Агджа був помилуваний президентом Італії Карло Чампі й переданий Туреччині, де він відбував покарання за інші злочини. У січні 2010 року його звільнили з турецької в’язниці. За час свого ув’язнення турецький терорист змінив релігію, здійснивши перехід з мусульманства в католицизм. Після виходу на свободу він виявив бажання переїхати до Польщі й доживати віку на батьківщині Папи Івана Павла ІІ. Останній, як відомо, у 1983 відвідав Агджу у в’язниці, і після тривалої розмови пробачив його. Але навіть багато років потому, чимало обставин тих подій залишаються нез’ясованими.

Ювілеї дня:

167 років від дня народження Панаса Мирного (справж. – Рудченко Панас Якович;1849-1920), українського письменника, громадсько-культурного діяча. Автор романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повістей «Голодна воля», «Лихо давнє й сьогочасне», драми «Лимерівна», «Казки про Правду і Кривду», оповідань, нарисів. За радянської влади письменника неодмінно називали «революціонером-демократом», хоча сам Панас Мирний основним критерієм творчості вважав життєву правду («Розказуй людям просто і правдиво», - писав він), та й до революційного руху не мав жодного відношення. З 1871 року і до кінця свого життя жив у Полтаві, працював у губернському скарбництві й казенній палаті, був дійсним статським радником, що в царській Росії дорівнювало військовому чину генерала. Неодноразово виконував обов’язки управителя Полтавської казенної палати, тобто займав одну з найважливіших посад у губернії. «Височайшими» розпорядженнями він був «удостоєний багатьох чинів і орденів». Звісно, що досяг він усього цього не одразу – змолоду доводилося заради шматка хліба сидіти в «брудній, прокуреній табаком, вкритій киптягою від жовтих ламп та паперовим порохом і павутинням казенній кімнаті» й важко працювати за рахівницею.

77 років від дня народження Харві Кейтеля (1939), одного з найвідоміших і найталановитіших американських кіноакторів. Нині займається і продюсерською діяльністю. Відомий, передусім, за кіноролями у фільмах Мартіна Скорсезе («Хто стукає в мої двері», «Аліса тут більше не живе», «Таксист», «Остання спокуса Христа») і Квентіна Тарантіно («Скажені пси», «Кримінальне чтиво», де Харві Кейтель став, по суті, «обличчям» цих кінострічок), «Багсі», «Поганий лейтенант», «Піаніно» («Золота пальмова гілка» Каннського МКФ), «Погляд Улісса» Тео Ангелопулоса, «Думки сторін» Іштвана Сабо та ін. Саме Харві Кейтель мав зніматися в «Апокаліпсисі сьогодні» Френсіса Форда Копполи, але роль капітана Уілларда, зрештою, зіграв Мартін Шин. Кейтель досить довго був нарівні з Робертом Де Ніро одним із найулюбленіших акторів Мартіна Скорсезе, аж поки легендарний режисер надав перевагу молодому Ді Капріо. Втім, байдуже, що Кейтель відчутно програє іншим акторам зовнішністю і віком – бере він іншим – блискучою і неповторною акторською грою. У цьому можна переконатися, передивившись такі діаметрально протилежні фільми, як приміром культовий «Скажені пси» Тарантіно, де Кейтель грає бандита на прізвисько «містер Білий» і надзвичайно атмосферну мелодраму австралійки Джейн Кемпіон «Піаніно».

59 років від дня народження Людмили Ярославівни Демченко (Свінтицька; 1957), відомого українського історика, архівіста, палеографа, археографа, заслуженого працівника культури України. З 1975 року працює у Центральному державному історичному архіві України; з 1999 – заступник директора. Наукові праці стосуються дипломатики, археографії та палеографії українського акта ХVІ-ХVІІ ст., ментальності української еліти ХVІ ст. Одна з упорядників серії документальних збірників з історії робітничого та селянського рухів в Україні середини ХVІІ - початку ХХ ст., корпусного видання «Архів Коша Нової Запорозької Січі» (2000), видання «Руська (Волинська) Метрика» (2002) та ін.

Роковини смерті:

100 років з дня смерті Шолом-Алейхема (справж. – Рабинович Шолом Нохумович; 1859-1916), відомого єврейського письменника. Писав переважно на ідиш. Народився в Переяславі Полтавської губернії (нині Переяслав-Хмельницький Київської обл.), до 1905 року жив в Україні. Згодом виїхав до США. Найбільш відомими є повісті «Тев’є-молочник», «Хлопчик Мотл», оповідання. Псевдонімом (який дослівно означає «Мир вам!» – традиційне єврейське вітання) підписався в 1883 році під оповіданням «Вибори». «Герої Шолом-Алейхема! Всі незмірні протиріччя доби, всі її гігантські конфлікти, її шалені бурі, її глиборушні землетруси, її безпощадні битви роз’єднали, розметали, розірвали їхні долі так, що вони стали невпізнанні, непорівнювані, незіставлювані і все-таки могутніми, бодай і незримими нитками зв’язувані з тим світом, дихання якого ми чуємо, схиляючись над сторінками Шолом-Алейхемових книжок. Безсмертна людяність наповнює їх, і ніякими расистськими кулями її не вбити, ніякими антисемітськими вигуками її не заглушити, ніяким цвинтарним попелом її не приховати. Велика людина говорить людям прості людські слова, - вслухаймося в них з любов’ю і трепетом! З достойною увагою розгорнімо книги письменника, ім’я якого віщує нам – «Мир вам!»» (Микола Бажан).

83 роки тому в Харкові, в будинку письменників «Слово» покінчив життя самогубством Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов; 1893-1933), український письменник, історіософ, чільний діяч українського відродження 20-х років ХХ століття, один із опонентів Москви. Автор гострополемічних памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія?»; оповідань, новел, віршів. Микола Хвильовий – один із фундаторів мистецької елітарної організації українських письменників ВАПЛІТЕ, де було зосереджено більшість із талановитих на той час митців. Успіх до Хвильового прийшов після виходу у світ прозової збірки «Сині етюди» (1923), яка стильово й тематично започаткувала нову модерну течію в українській літературі. Він був найпопулярнішим українським радянським прозаїком свого часу. Академік Олександр Іванович Білецький назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Московських ідеологів, які закликали «ходить строем и петь хором», надзвичайно непокоїла і дратувала діяльність Миколи Хвильового, адже він чітко сформулював ключові «больові точки» взаємин зі «старшим братом» – по-перше, ніякого «старшого брата» він не визнавав, виступаючи за рівноправні взаємини між державами в усіх сферах; по-друге, на його думку, українське мистецтво мало долучатися до світового, в першу чергу західноєвропейського мистецтва, а ще Росія мала припинити гегемонію в Україні, відійшовши в свої етнографічні межі, адже, так само, як Росія самостійна держава, самостійною є і Україна. Кремль боявся, що небезпечні гасла «Геть від Москви» і «курс на Європу» поширяться і на інші радянські республіки, тому розпочав на Хвильового справжнє полювання. На час смерті письменнику було лише 39 років. Можна сказати, що це було демонстративне і протестне самогубство – життєлюб, закоханий у людину і мистецьке слово, він не міг далі жити в ідеологічній задусі московського тоталітаризму. А то й дійсно були страшні часи – між Голодомором і новими політичними чистками. Тодішня доба не давала таким людям як Хвильовий жодного шансу. І він сам обрав свою смерть.