Бертран Норман, французький режисер-документаліст
Морейра не знав країну, про яку робив фільм «Україна, маски революції»
Інтерв'ю 11.02.2016 16:06 1445
  •  
  •  
  •  

Телеканал Canal+ готується втретє транслювати брехливий антиукраїнський фільм режисера Морейри «Україна, маски революції». Відомий французький режисер, автор кількох десятків документальних фільмів Бертран Норман на прохання Укрінформу переглянув скандальну стрічку, висловив своє ставлення до її автора та відповів на запитання щодо політики французького телебачення. Він також розповів про свої документальні фільми, зняті в Україні, де їх покажуть, поділився спостереженнями за українцями, філософією української ідентичності, яка його вразила.

Бертран Норман народився 1972 року в Парижі. Навчався в Європейській школі бізнесу у Франції (ESCP), Англії (Оксфорд) та Німеччині, проходив військову службу в посольстві Франції на Філіппінах. Зі студентських років зрозумів, що його справжнє покликання - кіно. Закінчив школу кіновиробництва у Ванкувері (Канада). Зняв два десятки документальних фільмів.

ФІЛЬМОМ МОРЕЙРИ CANAL+ МОЖЛИВО ХОТІВ ШОКУВАТИ ГЛЯДАЧА

- Бертране, в Україні великий соціальний резонанс викликав показ у Франції документального фільму вашого співвітчизника Поля Морейри «Україна, маски революції». Які ваші враження як режисера, що працює у жанрі документального кіно, від цієї стрічки?

- Мені шкода, що Морейра не використав час, проведений в Україні, аби краще з нею ознайомитися. Вважаю, що у вашій країні відбуваються дуже цікаві події, позитивні зміни, і потрібно бути сліпим у сенсі людських цінностей, щоби цього не бачити. Мені також шкода телеглядачів, оскільки режисер позбавив їх можливості побачити щось цікаве про Україну.

З перших кадрів стає зрозуміло, що автор не знав країну, про яку вирішив знімати фільм, але знав, про що саме розповідатиме у фільмі. Ця документальна стрічка є однобокою. Певно, він використав лише ту інформацію, яка йому була потрібна для цього. Решту думок він просто ігнорував.

На жаль, це не єдиний випадок на французькому телебаченні. Подібні документальні фільми або репортажі з'являються на наших телеканалах, вони є примітивними за своєю методикою, не говорячи вже про зміст. Автори хочуть щось довести, ігнорують те, що їх не влаштовує. Можливо це властивість французьких журналістів, документалістів. Якщо це так, то мені шкода Францію.

- Як з`являються подібні фільми у Франції?

- Швидше за все, Поль Морейра запропонував Canal+ такий погляд на українські події, який ніхто телеканалу ще не пропонував. І редакції сподобався такий підхід. Мовляв, цього ніхто ще не бачив. Хоча зміст далекий від істини. Але це продається. Це є особливістю цього телеканалу. Можливо, таким новим поглядом на Україну телеканал хотів шокувати телеглядача.

- Багато французьких експертів назвали фільм «Україна, маски революції» пропагандистською агіткою Москви, проплаченою Кремлем. На ваш погляд, наскільки це близько до правди?

- Насправді цей фільм відображає те, що тиражують російські ЗМІ. Але я не можу гарантовано стверджувати, що російська влада щось платила за його створення. Я думаю, що у Франції інколи люди, щоб відрізнятися від інших, здаватися розумнішими, ніж вони є насправді, готові погодитися з думками, що не відповідають стану речей.

- Тобто ви припускаєте, що тут справа не у грошах, а більше в марнославстві?

- Я не виключаю цього, як не виключаю і зовнішнього впливу на Морейру. Водночас, існує проблема системи фінансування фільмів у Франції. Спочатку режисер пропонує телеканалу сценарій майбутнього фільму, потім керівництво розмірковує і ухвалює рішення. Якщо воно позитивне, то автор береться знімати на виділений бюджет. Існує можливість пошуку коштів у CNC (Національний центр кіноматографії), але бюджет завжди обмежений. Він надає можливість перебування у країні кілька тижнів, а зробити якісний фільм за цей час дуже складно. Потрібно добре знати країну, людей, відчувати баланс різних впливів, більшість думок, потрібен час. І така фінансова проблема відбивається на багатьох документальних фільмах, що виходять на французьких телеекранах.

- Чи мають фільми, на кшталт «розслідування» Морейри, вплив на громадську думку?

- Я би не перебільшував його вплив на французів. Canal+ є комерційним телеканалом, що має обмежену аудиторію. Оскільки він транслює програми шляхом абонентської плати. Не думаю, що багато людей дивилося його. Але про нього говорили. Це факт.

- Чи потрібна якась протидія, спростування, роз'яснення, контрпропаганда з боку України?

- З одного боку, серед французьких журналістів є багато таких, які фахово пишуть про Україну. Ті ж Гіймоль (La Croix), Віткін (Le Monde) та багато інших. Як на мене, вони роблять дуже серйозну роботу, їх читає багато французів, і це впливає на громадську думку загалом.

Для більшості французів Україна залишається маловідомою

З іншого боку, французам потрібно давати знання про українську культуру, бо вони мало знають вашу країну і мало нею цікавляться. Якби вони асоціювали відомі твори світового значення, діячів культури, вихідців з України з їхньою батьківщиною, це було би конкретно. На жаль, для більшості французів ваша країна залишається маловідомою. Саме сучасна українська культура, не війна, економіка або політика, могла би зацікавити громадян Франції. Це зовсім інші цінності.

РОСІЙСЬКИЙ НАРОД, ЯК І КОЖЕН ІНШИЙ, МАЄ ВІДПОВІДАТИ ЗА СВОЇ ДІЇ

- Яке ваше ставлення до анексії Росією Криму та агресії на сході України?

- Як француз, я дуже ціную сміливість та мужність українців, яку вони продемонстрували, вийшовши на Майдані, і зараз, захищаючи власні погляди та цінності. Їх я чудово розумію, вони також є моїми цінностями. Так що я підтримую українців та їхнє прагнення захистити себе.

Водночас, розумію, що питання ідентичності є дуже складним. У кожної людини бачення національної ідентичності є особистим, і досить специфічним. Існують люди в Україні, які усвідомлювали свою ідентичність і за СРСР, інші - після його розпаду, а є такі, які зрозуміли це нещодавно. Залишаються й такі, що не вважають себе українцями. Ідентичність - це те, за що не можна судити. Я не можу засуджувати людей за вибір. Не існує ідентичності хорошої або поганої.

Не розумію ментальне відчуття імперіалізму, яке бачу у росіян. Шкода від того, що відбувається в РФ - країна потихеньку закривається

Відвідуючи Росію упродовж 10 років, я не можу бути байдужим до того, що відбувається і там. Але мені досі не зрозуміло ментальне відчуття якогось імперіалізму, яке я інколи бачу у людей, що там живуть. На мою думку, імперіалізм потрібно залишити історії. Це в минулому. Найкращий варіант для розвитку - це взаємна повага, а не наміри контролювати інші нації чи їхні території. Мені шкода від того, що відбувається в РФ, країна потихеньку закривається. Хотілося би, щоб у росіян були нормальні відносини з усіма своїми сусідами. Я не байдужий до долі багатьох людей з цієї країни. Можливо через це мені навіть важливіше займатися проектами в Україні.

- Що ви думаєте про російських діячів культури, мистецтва та кінематографу, які підтримують агресивну політику Путіна?

- Оскільки російська пропаганда потужна, має великий досвід, вона користується великим впливом на російських інтелектуалів. Мабуть багатьом росіянам важко не вірити своїм ЗМІ.

Загалом це явище досить складне. Соціальна еволюція у західних країнах відбулася досить швидко. У Росії, яка має велику історію, власну культуру та традиції, вона відбудеться не так швидко. Там не хочуть, щоб західні цінності мали великий влив на суспільство. На жаль, російські інтелектуали виправдовують цим обмеження свобод, розглядають їх як самозахист.

- А яке ваше ставлення до запровадження Києвом та Заходом санкцій проти Росії?

- Обмеження - це дві сторони однієї медалі. Наведу приклад, до 1995 року у Франції діяв закон, який забороняв проводити ядерні випробування. І коли його дія закінчилася, президент (Жак) Ширак вирішив не продовжувати його і розпочати випробування. Тоді більшість європейських країн засудили політику Франції і бойкотували французькі продукти. У ті часи, як громадянин своєї країни, я обурився, що наші сусіди намагаються вплинути на французьку політику шляхом санкцій. Зараз, краще розуміючи вплив атома на довкілля, я їх би підтримав. Мені зрозуміла така патріотична реакція.

Сьогодні у РФ багато людей сприймають санкції Заходу як агресію проти них. Хоча це не агресія, а реакція на їхню безвідповідальність. Будапештський меморандум, під яким поставили підписи Росія, США та Велика Британія, а згодом Франція і Китай, гарантував безпеку і територіальну цілісність України. Потрібно визнати, що Україна виконала свою частину меморандуму, інші країни повинні дотриматися своїх зобов'язань. Якщо збереження цілісності України під загрозою, то відповідальність Франції та інших країн - зробити усе, щоб надані гарантії було дотримано. Росіяни ж розуміють усе по-своєму. Патріотична реакція, пропаганда у ЗМІ та дії уряду викривляють суть санкцій. Але кожен народ має відповідати за свої дії. Іноді, щоб це усвідомити потрібен час. Це не справа одного дня, місяця, року.

УКРАЇНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ - ЦЕ СПРАВЖНІЙ ФЕНОМЕН

- Ви неодноразово відвідували Росію, зняли кілька фільмів про цю країну. Але кілька останніх років, ви захоплюєтеся Україною. Чим ви собі пояснюєте зміну творчих вподобань?

- Справді, упродовж 10 років я бував у Росії. Знімав там фільми про мистецтво, артистів, балет, і помітив, що деякі талановиті артисти є українцями. Коли робив фільм «Балерина» про танцюристів Маріїнського театру з Санкт-Петербурга, одним із моїх персонажів стала Світлана Захарова. Вона народилася в Україні, навчалася хореографії в Києві, у 16 років переїхала навчатися до міста на Неві. У 18 років вона стала прима-балериною цього театру. Сьогодні вона є однією з найвидатніших балерин у світі. Зірки балету Уляна Лопаткіна, Леонід Сарафанов, Денис Матвієнко, Яна Саленко мають українське коріння. Кількість талановитих українців у цій категорії надзвичайно висока. Раніше я також знімав фільм про ностальгічні часи Наполеона, людей, які займаються реконструкцією історичних подій, і познайомився ще з двома талановитими українцями, киянином та севастопольцем. Знімаючи фільми і знайомлячись з українцями, я зацікавився вашою країною, а згодом вирішив приїхати і знайти цікавий сюжет. У цей час стався Майдан. Скажу відверто, я не дуже вірив у перемогу, не вірив, що українцям вдасться змінити президента. Але коли це сталося, я був вражений і дуже пошкодував, що не був тоді з вами.

Українська ідентичність - справжній феномен сучасної історії однієї з європейських країн

На мої плани також мало вплив знайомство з українським тележурналістом та письменником Юрієм Макаровим. З ним я дружу понад 10 років. Два роки тому я мав із Макаровим та письменником Андрієм Курковим розмову в Парижі під час Літературного салону. Обидва є російськомовними, мають російське коріння, але вважають себе українцями. За їхніми словами, звичка жити останні понад 20 років в одній країні, поділяючи спільні цінності, зробила їх, колишніх адептів СРСР, українцями. Це багато в чому змінило хід моїх думок та мої плани. Я вирішив взятися за проект про українську ідентичність. Адже це справжній феномен сучасної історії однієї з європейських країн.

Наприклад, мій рід має вікову історію, мій прадід був італійцем, а решта французи. Питання ідентичності - це для мене дуже стабільне поняття. У мігрантів - це щось інше. І сьогодні ми можемо стати свідками народження цілої нації. Коли багато людей, раптом, розуміють, що вони належать до української нації. І насправді, я був в Україні 14 разів, упродовж 21 місяця відвідав 12 різних міст. І спілкуючись з місцевими мешканцями різних соціальних груп, етнічного походження, я зрозумів, що ваш народ знайшов свою ідентичніть. Я вирішив взятися за цю тему, яку як режисер не маю права ігнорувати.

- Ви сказали, що відвідали багато місць в Україні. Напевно зустрічалися з волонтерами. Що ви думаєте про волонтерський рух в Україні?

- Я був дуже вражений цим явищем. Нічого подібного я ніколи не зустрічав у своєму житті. Я цілком уявив для себе одну з рис української ідентичності - віра в себе, свободу. Мабуть українці, через недоліки всіх урядів, більше розраховують лише на себе і роблять те, на що неспроможна держава. І це надзвичайно. Я познайомився з багатьома українцями, які є частиною волонтерського руху і досі вражений силою їхнього духу, тим, що вони дбають більше про інших, ніж про себе. Спостерігаючи за цими людьми, я з оптимізмом дивлюся на майбутнє України.

- У грудні в Парижі відбувся показ документального фільму «Укропи Донбасу» про українських патріотів-волонтерів на окупованій території Луганщини. Чи бачили ви його, якщо так, що могли би сказати про роботу вашого українського колеги Руслана Горового?

- На жаль, я не потрапив на прем'єру, але я обов'язково перегляну фільм. Мені дуже цікава ця тема. Власне я сам познайомився з волонтерами з Донбасу, які мешкають у багатьох українських містах. Мене здивувало, що луганчани та дончани є великими патріотами України. Мені здається, що попри тяжкі наслідки війни в Україні, мільйон переселенців, чисельні жертви війни, економічні втрати, втрату території, така ситуація насправді допомогла українцям. Вона дозволила багатьом людям зрозуміти себе та свою країну.

ХОЧУ, ЩОБ НА ЗАХОДІ ВСЕ БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ ВІДКРИЛИ ДЛЯ СЕБЕ НОВУ УКРАЇНУ

- Розкажіть про ваші останні роботи...

- У Києві я познайомився з продюсерами сучасної постанови балету «Великий Гетсбі» (Френсіса) Фіцджеральда. Захоплююся балетом давно, тому вирішив зняти фільм. Він про унікальний міжнародний проект за участю українців. Зокрема, у ньому присутні музика сучасного українського композитора Костянтина Меладзе, хореографія всесвітньовідомого американського постановника Дуайта Родена, майстерність художного керівника цього проекту і одночасно танцюриста Дениса Матвієнка. Я вирішив знімати постановочний процес, репетиції, запис музики. У проекті залучено багато танцюристів з України, США, і є навіть балерини з російського Маріїнського театру. Вони виявили сміливість, їдучи до Києва під час війни. Одна з них - прима-балерина з Петербурга щодня у коси заплітала блакитно-жовту стрічку.

- Як склалася доля цього фільму?

- Він на етапі монтування і невдовзі його запропонують французьким і американським телеканалам і навіть кінотеатрам. Мав кілька переговорів з американськими та французькими дистриб'юторами. Співпрацюю з польським продюсером.

- А як щодо української ідентичності?

- Це мій другий проект про Україну. Фільм готовий на 70%.

- Чи придумали ви назву?

- Так. Він називатиметься «Відродження нації». Спочатку думав назвати фільм «Народження нації», але згодом змінив думку тому, що для багатьох ваших громадян це саме відродження нації.

- Хто є героями фільму?

- Їх кілька. Наприклад, одна жінка з Дніпропетровська, яка бере участь у волонтерському русі. За професією вона актриса і телеведуча програми про погоду на місцевому телеканалі. Що мене вразило у ній, так це поєднання її гламурності та сміливості. Такий контраст....

- Як її звати?

- Її ім'я - Юлія Курочкіна. Вона була на Майдані у 2014 році, а потім я її знімав у Києві через рік. Юля ділилася яскравими враженнями.

Інший герой - молодий депутат, раніше працював журналістом у Львові, вів журналістські розслідування про статки українських олігархів, а зараз у нього політична кар'єра. Він дуже цікавиться боротьбою з корупцією, є одним з ініціаторів створення Антикорупційного бюро та багатьох законопроектів у цій сфері. Мій персонаж багато що відрізняє від закорінілих українських політиків, він уособлює майбутнє та надію української політики.

Проте більшість моїх героїв не є політками. Ще одна жінка з Донецька, зараз живе у Львові і також є волотнером. Вона хоче зблизити українців сходу та заходу, полегшити культурну інтеграцію переселенців з Криму та Донбасу. Ця волонтерка придумала програму обміну листами між школярами Львова, інших західних міст та їхніми однолітками з прифронтової зони на сході. Інші персонажі - це люди з Одеси, які згорнули свій бізнес заради волонтерства. 

- Ви згадали кілька міст. Де ще відбувалися зйомки?

- Я знімав у Маріуполі, Харкові, Артемівську, Мар'їнці, Дніпропетровську, Києві, Білій Церкві, Чернівцях, Вінниці, Одесі та Миколаєві.  

- А коли ви почали зйомки?

- У травні 2014 року. З того часу я кожного місяця їду до України. Для мене це зовсім новий проект. Якщо загадаємо «Балерину», то цей проект вужчий, простіший. У новому фільмі багато персонажів, багато місць, та й тема не проста. Передбачаю, що монтаж буде дуже складним.

- Як складаються ваші перемовини з французькими телеканалами про можливу трансляцію фільму?

- Разом зі своїм продюсером Крістофом Делором веду перемовини з кількома французькими телеканалами про трансляцію фільму. Станом на сьогодні добре оцінюю шанси та зацікавленість з боку телеканалу Publiс Senat. Це хоча і невеликий, але серйозний телеканал. Ми сподіваємося отримати дофінансування і завершити роботу, щоб потім запропонувати кілька версій іншим телеканалам.

- А хто ще допомагав вам у цьому проекті?

- У Франції мені дуже допоміг президент Українського дому Олег Коваль. Він надав багато слушних порад, познайомив з багатьма українцями у Парижі й Україні. Він мене запрошував на багато виставок в Українському культурному центрі, на концерти.

Серед інших, мені також допоміг один режисер-документаліст, що побував на фронті. Це Євген Степаненко. Виявилося, що я з ним зустрічався у Петербурзі 11 років тому, він працював у тамтешній студії документального кіно. А згодом через десятиліття зустрілися знову. Він є українським патріотом, воював, працює інструктором, дуже смілива і відважна людина. Дуже мені допоміг, познайомив з багатьма людьми, сприяв отриманню перепустки у зону АТО.

- Яке майбутнє чекає на ваш фільм?

- Мені дуже хотілося, щоб його побачили у Франції та інших країнах. Очікую на успіх. Хоча на Заході чимало хто розуміє те, що відбувається в Україні, але я впевнений, що багато людей відкриє собі нову Україну та її народ. Мені дуже хотілося, щоб таких людей стало більше і в Європі, і в США, та й в Україні.

- У Росії?

- Чому б і не в Росії (посміхається). Зрештою, у своєму фільмі я не нав'язую думки, не беруся судити, що добре, а що погано. Я показую те, що бачив на власні очі. Це корисно всім, і особливо тим, хто не усвідомлює того, що відбувається.

- Чого б ви побажали українцям?

- Я бажаю вам справжніх успіхів, конкретних результатів усіх цих зусиль українців, за якими я спостерігав, які є проявом великої волі. Я дуже хочу, щоб були результати. Я оптиміст, тому впевнений, що результати будуть. Хотілося би, щоб цього року.

Роман Сущенко, Париж. 

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-