За що голодували передвісники Незалежності?
Цей день я пам'ятаю, як зараз. 2 жовтня 1990 року. Двері в кімнату "журналістського" гуртожитку Львівського університету відчиняє неформальний лідер нашої компанії: "В університеті страйк. У Києві голодують хлопці зі Студентського братства. Вимоги такі й такі. Беремо квитки. Їдемо". "Але у нас за тиждень заліки", - зауважую, вже збираючи речі. "За кілька днів повернемося, складемо, а потім знову поїдемо", - чую у відповідь.
А потім враження заархівовані, ніби стрічка чорно-білого кіно. Обгороджений периметр Майдану. Уздовж нього стоять учасники акції, студенти, які пояснюють гостям акції суть вимог. Зараз думаю: як тоді легко протестувальники гасили агресію деяких гостей столиці.
Було доволі спекотно. Голодуючі з білими стрічками на лобі сидять у наметах і лежать на розкладачках прямо під пам'ятником. Дівчата в наметах гріють воду. Марія Бурмака співає і грає га гітарі. Артистка Неоніла Крюкова теж сидить поруч, цього дня вона голодувала і давала коментарі. Ніна Матвієнко трохи співає, трохи розмовляє, когось обнімає, комусь посміхається. Мої подруги, які співають і читають (львівський факультет журналістики завжди такий: і співочий, і читаючий), ахають, коли до студмістечка приходить Олесь Гончар, і крадькома підглядають за Ніною Матвієнко.
До Львова ми повернулися на залікову сесію. І заліки склали без особливих проблем. Декан факультету акцію схвалював, а викладачі Львівського Держуніверситету підтримували кожну вимогу голодуючих студентів: і непідписання союзного договору, і вимогу, щоб українські хлопці служити на території України, і перевибори Ради, і відставку Масола. Акція тривала шістнадцять днів.
Від її початку минуло 25 років. Чим вона була для України, та подія, яку хтось назвав Революцією на граніті, хтось - першим Майданом? Чим вона була і залишилася для її головних героїв, тих, хто у час Радянського Союзу вийшов із вимогами проти все ще потужної держави з ідеально наладнаним репресивним апаратом? Відкриваю Вікіпедію, читаю імена тих хлопців, які голодували, нині вже зрілих чоловіків. Тарас Прохасько, Ярослав Мудрий, Тарас Стецишин, Олесь Пограничний... Це золота українська сотня. 98% з них за чверть століття ніяк не зіпсувалися - лікарі, журналісти, аналітики, кандидати наук. Вони стали учасниками всіх трьох революцій на Майдані. Я без проблем знаходжу їхні контакти і слухаю розповіді.
ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЯ. ГОЛОВНЕ БУЛО - ЗБЕРЕГТИ СЕКРЕТНІСТЬ
- Під час підготовки акції головним для нас було - зберегти секретність. Ніхто, окрім нас і двох-трьох людей у Києві, не мав знати про акцію, - розповідає Тарас Семущак, який учився в Медичному інституті Львова та очолював медичну службу акції непокори. - Ми не повідомляли про неї навіть дисидентам, братам Гориням, бо боялися, що у той чи інший спосіб станеться витік інформації, і нас просто знімуть з потягу "Львів - Київ". Голодування - це був чин боротьби, який пішов із Галичини. Головним організатором акції було Українське Студентське братство зі Львова, яке комунікувало з Києвом. Нас, перших студентів-львів'ян, було сто дванадцять осіб. Цього ж дня на Майдан прийшли співорганізатори - кияни.
- Першу ніч разом у буквальному сенсі ночували на граніті, оскільки намети поставити не дали, - розповідає Тарас Корпало, учасник голодування, комендант студентського містечка, який вчився на філософському факультеті Київського університету - Я особисто обгорнувся папером і так імітував на плиті сон, щоб заохотити інших.
Провід УСС (Українська студентська спілка) займався організацією акції разом із проводом Студентського братства довгі місяці перед її стартом. Організатори (провід Студентського братства і Української студентської спілки) вважали озвучені формальні вимоги швидше технічними.
Намети вдалося поставити другого дня. Чогось на другий день міліціонери були менш рішучими, але різноманітні провокації продовжувалися щоночі, та й вдень також (засилка провокаторів, проституток, інформація про підкинуту вибухівку, ну, і весь гебешний набір). Уже після формального закінчення акції на одній із провокацій взяли Степана Хмару. Зімітували побиття ніби-то протестантки, а Степан за неї заступився, і навіть забрав у нападника (в цивільному) посвідчення підполковника. Пізніше та "жертва" на очній ставці зі мною свідчила, що я їй ніби-то платив за вербування учасників акції. (Я нікому не платив, і найнятих у нас не було - жодного).
ЗА ЩО ГОЛОДУВАЛИ СТУДЕНТИ?
- Більшість із нас хотіла виконання висунутих вимог, - каже Тарас Семущак. - Головною вважали вимогу - щоб наші хлопці служили в Україні. Ми бачили й усвідомлювали, що в країнах СРСР зріють етнічні конфлікти, і головним для себе вважали не допустити участі українських громадян у них. Були хлопці, які взяли на себе сухе голодування до повного виконання вимог. Я був категорично проти, приходив до них і вмовляв почати пити воду, пояснював, що наші вимоги за шість днів не виконають. Умовляв, що голодувати можна, але не можна померти за тиждень, ставлячи нереальні цілі. Зрештою, я таки їх відмовив, і вони голодували з водою.
Комендант студмістечка Тарас Корпало бачив розвиток ситуації по-своєму:
- Найбільш імовірним видавався такий перебіг акції: нас пакують у СІЗО в перший же день, ну, і там ми продовжуємо голодування. Потім виходять наступні, їх теж пакують. Потім ще.
Далі в СІЗО закінчуються місця. Ситуація загострюється. Далі - загальнонаціональний вибух (як у Польщі чи Чехіі). Нова українська влада. Проголошення незалежності. Гадаю, що з Москви нас зачищати в першу ж ніч не дозволили, ну, а через тиждень вже було пізно.
Я стриянин, більшість людей з УСС також були так чи інакше пов'язані з Західною Україною. Однак коли до нас пішли десятитисячні маси київських студентів та петеушників, говорити про західноукраїнський склад стало не правильно.
Ці студенти організувались самі, до УСС чи СБ відношення не мали, навіть до нашого табору не долучались. Однак вони виступили за нашу справу. Те ж саме зі студенськими акціями по всій Україні. Просто в душі у кожного з них прокинувся українець. Як і на трьох пізніших майданах.
Я не вірю, що багато людей дійсно збиралися вмирати голодною смертю. Таких завжди одиниці. Я точно не планував, але прекрасно розумів, що нас спакують у СІЗО, а там нас цілком можуть і ліквідувати. Все залежало від вказівки зверху. У Китаі ж рік перед тим зліквідували тисячі, і то на чотирнадцятому році перебудови.
Але я розумів, що зі студентським життям у випадку поразки довелось би розпрощатися, про що відразу деканат і повідомив у листі моїм батькам, наприклад. Днів через десять, правда, декан Тарасенко прийшов на Майдан до мене особисто каятись (виявився українцем). А ректор Скопенко, мабуть, так і не покаявся. Тому я зараз - водій у Канаді, а не професор в університеті Шевченка.
Але, повертаючись до Майдану... Все швидко наростало і на чотирнадцятий день раптово закінчилось, влада заявила про виконання вимог. Добре чи погано, це інше запитання. Однак традиція майданного протесту в Україні таки відновлена (з часу Коліївщини). Що було би без нашого Майдану номер один? Та міг і Союз вистояти, і Білоруський варіант був поряд. Жодна політсила на революційні дії спроможною не була, і їх точно б не було.
Пригадую, як фантастично допомагали кияни. Такої підтримки ніхто не очікував, хоча всі розуміли, що більшість підтримуючих слабо усвідомлювали, що таке національна державність, та й, мабуть, не всі і не зовсім були проти "чесних комуністів". Тодішні проукраїнські політики (керівництво РУХу, УРП) так і не встигли зрозуміти, що саме відбувається. Вони не розуміли, як багато було серед тодішнього студентства відважних українців. Політики сприймали це лише як шанс отримати від влади чергову копійчану подачку.
Студентський табір ділився на три корпуси. Були голодуючі, яких ні до чого не залучали. Вони лежали на розкладачках, деякі - в наметах.
Була охорона, яка не мала права залишати пост і яка спілкувалася із людьми. Вони носили чорні пов'язки. Охорона не голодувала. Їм дозволялося їсти, але не в таборі. Були медики. Хтось прибирав, шукав воду по сусідніх кафе (тоді ж її не продавали) і підігрівав, інші розносили пити.
Медики перевіряли стан голодувальників. Через тиждень їх почали перевіряти в Жовтневій лікарні. Саме після цих замірів, коли медичні показники - падіння цукру, загострення хронічних хвороб - потрапили до кабінетів влади, там зрозуміли, що люди голодують. І цього злякалися. Коли студентів почали забирати «швидкі», столичних жителів це дуже зворушило.
Приїжджих студентів відправляли з пікетом під Шевченківський університет. Інших відправляли у регіони, розповідати про акцію. На кінець акції кількість голодуючих збільшилася до трьохсот, а з тими, хто приєднувався на день-два на знак солідарності, - більше тисячі. Акція завершилася 17 жовтня. Влада оголосила, що всі вимоги студент будуть задоволені.
ЧОГО ДОБИЛИСЯ СТУДЕНТИ
Насправді вимоги були задоволені не всі і не відразу. Не знаю, чи ви пам'ятаєте, але був період, коли ЗМІ почали писати, що студенти нічого не добилися, а протест виявився декларативним. Гадаю, цю тезу, свідомо чи ні, журналісти повторювали за політичними пенсіонерами. Герої нашого матеріалу - не політики, їм не потрібний піар, ми записали їхні підсумки протесту.
Тарас Семущак, лікар:
- Акцією ми розбудили Київ і Україну. Тепер ми всі зустрічаємося на революціях. І всі знають: ми не споживачі. Ми все життя, ще зі студентської лави, коли треба країні, беремо наплічники та їдемо на Майдан.
Олесь Пограничний, журналіст:
- Я приїхав на голодування у завершальній частині. На початку жовтня був у Карпатах, тож про акцію дізнався пізніше. Країна вже прийняла Декларацію про державний суверенітет, тож я був переконаний, що це рядова акція, примус іти далі у виконанні Декларації.
Радикальності акції додало небажання Ради приймати вимоги. Втім поступу назустріч не було. Хлопці голодують, а депутати ігнорують вимоги. Тоді я вирішив: їду. Записався до голодувальників і вже був більш як 900-им у списку. За тих пару днів стався злам. Інформація переконала людей.
Лише невелика частка вільних людей у Радянському Союзі були дисидентами. Радянський Союз народжував кріпаків. Громадянами народжуються у громадянському суспільстві, а в концтаборі - рабами. Громадянами стають поступово.
Кардинальної зміни ми тоді не добилися. Але пройшло десять років і 2004 року на Майдан вийшли сотні тисяч людей. Ядро тих людей походить з 90-го року. У 2013-2014 на Майдані був мільйон людей. Ми запустили той громадянський вірус. Він діє поступово. І якби не було студентської революції 1990 року, то не було б іншого досвіду. Наш досвід зростав із кожною акцією. Голодування не було у Білорусі, у Москві. Це був наш досвід громадянства.
Ярослав Мудрий, учитель:
- Я згадую про це, як про дуже важливу справу, яку нам удалося зробити. Пам'ятаю, на десятий день голодування у нас був мітинг. Я виступаю, читаю якійсь свій вірш і кажу киянам, що не їм уже десять днів, але абсолютно не відчуваю голоду. Я живлюся вашою підтримкою і солідарністю.
Тепер можу признатися, що після цього голодування я назавжди отримав алергію на паливно-мастильні матеріали. Ну, але це мала ціна за усвідомлення, що ми змусили людей повірити. Що ми і самі все зможемо зробити. Все в наших руках.
Оксана Забужко, письменниця:
- Про це покоління голодуючих студентів ще будуть написані книги. Буде написано і в історичних студіях, і в художній літературі. Ми можемо оцінити подію, коли минають роки та десятиліття, саме тоді з'являється її масштаб, саме тоді вона проходить крізь зворотній бінокль, крізь лупу історії. У справжньому значенні та смислі це покоління стало кістяком і другого Майдану 2004 року, і назагал, кістяком українського громадянського суспільства.
Вони у більшості своїй не пішли у політику, не почали колаборувати з системою, вони пішли рядити життям на власний розсуд. І це є фермент громадянського тонусу, той рівень свідомості та самоорганізації, який уможливив перемогу тоталітаризму.
Тоді голодування було для Києва, так, як би нині - для Донецька. Найактивнішим там було львівське Студентське братство. Це були люди, які отримали уроки самоорганізації від батьків і дідів, від підпілля УПА. Вони мали розуміння тактик, стратегій, принципів самоорганізації, знали як реагувати на провокації, що горілку не проносити, для чого виставляється охорона - всього цього двадцятирічні пацани не знають, якщо їм не розповіли діди-батьки, які перед тим мали справу з КДБ і знали, як діє система.
Але воно підчіплювали інших. Людям важливо було продемонструвати, що перший Майдан – то не галичани, що вони з усієї України. Там був такий дух чистоти, що весь Київ ходив туди, як на прощу. І ясно, що там і Кравчук ходив «со бояре»...
Якби вони полежали ще два тижні, то вже була б революція не по-дитячому. Київ вирував і вирував... Уже виходили на загальноміський страйк, уже йшли робітники. "Це наши дєті, - кидалися старенькі на міліціянтів. - Та шо ви дєлаєте?" Тому вся ця драматургія була напруженою та захоплюючою. Коли є народ і є влада, яка не контролює ситуацію. Тож у Москві, очевидно, сказали спустити на гальмах...
Валерій Димов, директор Центру суспільно-інформаційних технологій "Форум":
- Єдина конкретна вимога, яка була виконана - відставка Масола. Але підсумок в іншому - у всьому, що відбувалося потім. Студенти не були готові до апаратних ігор. Провести всі рішення в парламенті, де більшість - комуністи - нереально. Всі наші вимоги були прийняті політичним класом в роботу.
Але акція цікава, з огляду на те, якого досвіду боротьби ми набули. Була хода Києвом, пікети, ми скидали радянські прапори, захоплювали університет, створювали майданчики. І ще ми розуміли, що за нами стежать. Списки голодуючих студентів, яких обстежувало Міністерство охорони здоров'я, нам так і не повернули, але вони були у влади. Україна після цього студентського голодування стала зовсім іншою.
Олена Мігачова, Київ.
