Кому деленінація, кому муміфікація з примавзолеєнням: Страх без кордонів

На російських телеканалах уже давненько ведуться дискусії про винесення з мавзолею  В.І.Леніна. І не тільки з мавзолею, а й із Червоної площі взагалі та поховання його за християнським звичаєм. У Москві епізодично виникають розмови й про те, що ж робити з мавзолеєм та й із підкремлівським цвинтарем. В історичному ансамблі Червоної площі (Красной площади) він виділяється серед братських та індивідуальних могил „борців Жовтневої революції" не тільки особливостями архітектури, а й тим, що призначений окремій видатній особистості персонально. Меморіальна споруда займає центральне місце в цьому некрополі  перед найвідомішою Кремлівською стіною, яка виконує до того ж роль колумбарія для урн з прахом почесних покійників.

Делікатна тема муміфікації несподівано привернула увагу президента Путіна (можливого претендента на почесні похорони). „Кажуть, що мавзолей не відповідає (російським історичним і релігійним) традиціям, - сазав він, і зразу ж заперечив: - Чому? Подивіться мощі в Києво-Печерській лаврі, інших монастирях. Ви можете їх дивитись”. Так що труна з забальзамованим  тілом „старшого” вождя й надалі зберігається в прозорому куленепробивному саркофазі. Для огляду відвідувачі спускаються в спеціальний зал під безперервні застереження охорони: „Осторожно – ступенька! Осторожно – ступенька!..”  

Історія відраховує віщі кроки… вниз.

Влада усвідомлює все це, але противиться. Тому все ще зберігаються трибуни для найвищого керівництва безпосередньо на мавзолеї (над Леніним і над народом!) і між стіною і площею - для вітчизняних і зарубіжних гостей на час військових парадів та інших великодержавних урочистостей.

В середині травня 2013 року, після річного ремонту Мавзолей знову відкритий для відвідувачів. Найпопулярніший об`єкт головної площі Росії продовжує виконувати свою пропагандистську місію. Коштовний блиск полірованих стін облагороджує всеросійську бідноту і споконвічно агресивну внутрішню й зовнішню політику ненаситних „собирателей окольных земель”. Урочистості з нагоди 70-річчя Перемоги над нацизмом блискуче показали, що все менша кількість європейських і світових лідерів хочуть стати поруч із черговим одіозним вершителем долі Росії, бути учасником сумнівного звеличення її конаючого режиму. Але вони ще не перевелись…

А тимчасом незліченна кількість сталінів і ленінів зникла з майданів і парків. Передусім, мабуть, за кордоном, у дружніх країнах „соціалістичного табору”. Бо першим я побачив це в Угорщині. Згодом – у Латвії. Потім уже в Криму. А зараз ця хвиля докотилась аж до Монголії. Тож, за десталінізацію і декомунізацію, що тепер розгортаються в країні, доведеться також відповідати бутафорним ленінам. Заяви деяких позавчорашніх діячів, що лунають із нижнього (символічно-козацького!) Подніпров`я, мовляв, „пам’ятники Сталіну ставили і ставити будемо”, - це вже політичний маразм.  У новій ситуації подібну діяльність значна частина інформованого суспільства розцінює, як звеличення не просто особи, а союзника Гітлера і ката мільйонів невинних жертв Голодоморів і концтаборів. І тут ані унікальні житомирські граніти, ані поодинокі мітинги з примітивними лідерами та допотопними гаслами нічого не змінять. Історія жорстоко розправляється з творцями, які її не шанували. І перед нею вони безсилі. Як відмовились від утопічної ідеї „світової революції”, так віддадуть історії і її натхненників. І це урок для тих, хто не вміє вчитися.

...В австрійському місті Лінц одного разу вдалося відхилитися від маршруту спецтургрупи і зайти в кінотеатр. Ішов якраз якийсь легковажний розважальний фільм. Здається, „Нудисти всього світу”. Зал – напівпорожній. Глядачі безперервно заходили й виходили і, відчувалось, неприхильно або байдуже сприймали сценічне дійство. Їх таким не здивуєш. Наступним ішов фільм „Від царя до Сталіна”. Контраст – неймовірний. Майже ніхто не виходив. Зал невдовзі був заповнений вщерть. Спочатку – сценки з Царського села. Прогулянка вельможної царської сім`ї над ставками. Раптом хтось чи то жартома, чи „за протоколом”  штовхув когось із свити і той шубовснув у воду. Всі регочуть, а диктор робить висновок: нічого, мовляв, дивного, що такий режим упав в історичну калюжу. І далі – про державний переворот 1917 року і Леніна. Це єдиний персонаж, якого названо повністю прізвищем, ім`ям та по-батькові. Усі інші – тільки прізвища. Більша частина фільму – це Сталін і сталінський терор проти своїх соратників, партійних і радянських діячів. У вражаючій кіношній динаміці. Ось летить на коні маршал Блюхер (до речі, активний учасник встановлення радянської влади в Україні), хвацько орудує шаблею і вмить - стоп-кадр з дикторським міні-коментарем: розстріляний 1938 року. Далі - Тухачевський... І так один за одним: убитий, розтріляний, знищений… Маршальсько-генеральська обойма талановитих бійців за радянську владу, підступно принесених у жертву самодуру рік тому – 1937 року. Особливий блюзнірський шик полягав у тому, що керувати цією каральною акцією було доручено ...Блюхеру. Це можна порівняти хіба що з передачею Сталіним „другу” Адольфу 500 німецьких комуністів, які перед тим попросили політичного притулку в СРСР.

Аудиторія завмерла. (Австрійські історики, можливо, пам’ятали з наполеонівських часів свого фон Блюхера, пруського фельдмаршала, який командував об’єднаними силами Австрії, Прусії, Великобританії, Швеції і Росії в битві при Лейпцігу 1813 р. Але тут була звичайна глядацька аудиторія.) Тільки й чути було як зрідка хтось прицмокував, чи то від  від жалю до жертв, чи з подиву, дізнавшись про такий дикий вияв жорстокості з боку кремлівського лідера. Не важко уявити, з яким серцем ці люди слухали б після цього лекцію про досягнення  першої в світі соціалістичної держави, які московський агітпроп пропонував усюди, де ступала нога радянського спецтуриста.

А наступного дня, уже у Відні, інше відкриття. Вийшли з грузинським колегою з готелю, аж назустріч жінка, радісно підбігла до нього й швидко-швидко щось заговорила, пропонуючи якийсь пакет. Треба було бачити, як змінився в обличчі мій товариш і як рвучко відштовнув він свою співрозмовницю, і буквально побіг від неї, озираючиси на всі боки. Уже ввечері я пробував з'ясувати, що сталось. Тільки й сказав, що землячка-емігрантка звідкись дізналась, що тут зупинився журналіст із Тбілісі, і пропонувала сувеніри. Так чому ти з нею так обійшовся? – питаю. Ты что, не понимаешь, что со мной будет, еслы я пойду на контакт?..

Я і розумів, і не розумів. І кожного разу згадую про цю оказію, торкаючись подарованого моїм грузинським тезкою „Витязя в тигровой шкуре”. Це було 6 червня 1963 року. Наголошую – 1963, а не 1953! В Австрії, на батьківщині кривавого Адольфа, син волелюбної Грузії боїться не менш одіозного героя своєї Вітчизни …Йосифа Джугашвілі! Воістину, страх не знає кордонів.

Тікають навіть від пам`яті. А від влади „батька народів” відвернулися не тільки підкорені народи, а й рідні діти та онуки. За трагедіями країни - трагедії родини. Останні болісні її зітхання загубились або губляться десь у далекій американській глухомані, в містечку Спрінг-Грін (дочка Світлана Алілуєва-Пітерс і онука Ольга), та на іншому кінці світу - в селищі Ключі біля Камчатських вулканів (онука Катя Жданова та правнучка Аня). Тікають свідомо, подалі від цивілізації, яку вони приречені сприймати не інакше як жахливий спогад про великого деспота, неправедного, святого й проклятого водночас. До того ж, продовжувача чужого їм утопічного вчення Маркса – Енгельса – Леніна. Вождя. Батька. Дідуся.

Найуспішніший із них – генерал Василь Сталін – пішов з життя, будучи переконаним, що батька вбили. А найжорстокіший вирок усьому родоводу зробив його син Олександр Бурбонський: „Я щасливий, що в мене немає дітей і на мені обрубається сталінська гілка...”

У кожного – своє щастя…

Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства