Боронь, Боже, від таких «братських» обіймів

Витягують за вуха, як із помийної ями, пустодзвонних покидьків із сонмища колишніх регіоналів, причому, найбільш одіозних, зашкарублих у ненависті до поривань українського народу дихати озоном волі і правди, плекати надії на краще майбутнє, розбудовувати власну державу, омріяну незліченними поколіннями незрадливих синів і дочок багатостраждального народу.

    Якесь злостиве українофобне, позичивши очі у скаженої собаки, із шкури пнеться: «Громадянська війна! Громадянська війна!». Про ординську навалу непроханих загарбників, про тисячі московських окупантів на сході України, озброєних до зубів тьмою-тьмущою такої новітньої техніки, яка ніяким шахтарям і трактористам у кошмарних снах ніколи не привиджувалася, – ні пари з вуст.

     «Громадянська війна!» Якщо вже нестямно свербить «різати правду-матку», то хапайтеся розвінчувати міф про «Велику Вітчизняну війну». Мільйонна армія генерала Власова проти кремлівської влади – то не «громадянська війна»? Предтечею химерної «Новороссии» напрошується Republik Lokot. Так німецькою мовою. А доступніше - «Русское государственное образование – Локотское окружное самоуправление». Існувало з листопада 1941-го до серпня 1943-го року на окупованих Третім Рейхом шматках довоєнних Орловської і Курської областей. Адміністративний центр – у робітничому селищі Локоть. А після війни усе те умоглядне віднесено до Брянської області.  

      У тому псевдоанклаві всілякими декласованими виродками в людській подобі учинялися такі нечувані звірства, грабіжництва, розправи, мародерства, що самі ж гестапівці врешті-решт стратили головних догідливих прислужників. Бо під виляски їхніх нагаїв коїлося таке, на що аж на зорі ХХІ століття сподобилися плотніцькі, захарченки, губарєви та іже з ними в облудній «Новороссии».

     Яка там Велика Вітчизняна? Що стосується Кремля, то вона така ж «гібридна», як і нинішня на Сході України. А насправді – Друга Світова. Головне ж тепер – не втягнутися в Третю Світову, після якої супротивники накидатимуться одні на других з бойовими палицями. Бо всю новітню техніку буде знищено до друзки. Мізерні залишки homo sapiens повернуться до первісного стану, опиняться навіть не в мідному чи залізному віках, а в кам’яному…

     Немає такого дня й такої години, щоб у всьому світі не мовилося про Голокост. А чи не те ж саме – одне до одного та ще й стократ зухваліше – учиняється проти українців винятково через те, що вони - українці на справіку рідних, огорнутих козацькою славою, а нині окупованих територіях Луганської і Донецької областей та Криму? Задурманені кремлівською пропагандою бандити зеківського розливу, під’юджувані зайдами чортзна-звідки, накидаються з таким же диким садизмом, як під час загарбання Києва ординцями Батия, на молодих людей тільки тому, що лугандонам поперек горла українські переконання. Катують, знущаються, позбавляють життя ні в чому не повинних і глумляться над мертвими тілами. Та ще й через забрані у жертв мобілки повідомляють батькам-матерям, як розправилися з їхніми синами, – щоб залякати неугодних і в наступних поколіннях.

     Коли й де учинялося щось подібне? Було, що в Перській, Монгольській, Оттоманській, Російській імперіях оскаженілим правителям підносилися відтяті голови супротивників. Та при всьому при тому таких безчинств, як на окупованій Східній Україні, у всесвітній історії пошукати. Жахіття, що їх ні в яких писемних джерелах не знайти, поширюються, як чума. У Слов’янську знову ж таки винятково за те, що він – свідомий українець, зазнав таких знущань і передсмертних мук Володимир Рибак, що рука не піднімається описати. Про те без нагадування знають і пам’ятають усі, котрі вболівають за долю багатостраждальної України.

     Угледівши на передпліччі українського полоненого наколку герба України, якийсь нащадок андрофагів, як назвав «батько історії» Геродот «людоїдів» на півночі євразійського континенту, відрубав знесиленому руку сокирою… Не виповісти звірств, на які здатні сучасні варвари.   

     У селі під Дебальцевим Наталія Ясинська вже рік у невимовному горі й відчаї: не знає, що з її батьками, де вони й чи живі. До обійстя трудолюбивих фермерів увірвалася знавісніла потолоч так званих «бойовиків». Вивезли хтозна-куди шістдесятиоднорічну жінку й шістдесятивосьмирічного чоловіка – сумлінних працелюбів, умілих господарів. У селі недоброзичливці, а таких московська пропаганда наплодила, патякають, що главу родини розстріляно. А його син - Олександр Сокіл – знайшовся напередодні Великодня бездиханним у покинутій будівлі на околиці села. Закривавлений, замордований, удавлений колючим дротом. Голова почорніла від задухи. Посивіле волосся. Навпроти серця груди розрізані…  

     В ордах Чингізхана завойовники виймали серця у взятих у полон і з’їдали, щоб насититися чужою силою. Тож мимоволі спливають в уяві кадри московського телебачення. Найманці з Росії на окупованому Сході України хизуються на броні бойових машин, посилають вітання туди, звідки заявилися, і хвалькувато вигукують: «Привет,  Улан-Удэ!» «Привет, Ингушетия!» Характерні лики й акцент прибульців із незвіданої далини, від імені яких російський поет О. Блок свого часу декларував:

                                 Мильоны – вас. Нас – тьмы, и тьмы, и тьмы.
                                 Попробуйте, сразитесь с нами!
                                 Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы
                                 С раскосыми и жадными очами!

     Яка ж нечиста сила опановує мізки в коридорах кремлівської влади? За сатанинським насланням якийсь Плотніцький претендендує на верхотуру «не по чину», як сказав би городничий з комедії М. Гоголя «Ревізор»? З волі якої ж нечистої сили на зорі двадцять першого століття під його орудою учиняються такі ж самі злодіяння на Сході України? На додачу один із його, скажемо так, одноплемінників об’їжджає школи в Сибіру, «просвіщає» дітей – малих і трохи старших. Не змигнувши оком, залякує, як «українські фашисти» розіп’яли на хресті малолітню дитину - хлопчика, а його матір на прив’язі в бойової машини тягали якимось там містом. Хто-хто, а вже пропагандист, як ніхто інший, знає, що бреше. Але проповідує, захлинаючись. Отож, голову узявши в руки, гадаєш: невже іудині срібняки як спокушали загребущих на довічне безчестя, так і спокушатимуть до кінця світу? Огиднішого расизму, брутальнішої ксенофобії, як від нечисті з Москви, світ ще не знав. Хоч він і жорстока юдоль земна, як зауважили ще за сивої давнини еллінські мудреці.

     Здавалося б, назавжди проклято чекістів, які на честь якоїсь там річниці облудної «Жовтневої революції» розстріляли в Карелії, де лиховісний Сандармох, не одну сотню квіту української інтелігенції. Затавровано огидних потвор у мантіях суддів, які прирікали Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола та скількох іще в’язнів сумління на згубні строки за колючими дротами ГУЛАГу. І що ж змінилося? А нічогісінько! Московське судочинство  як ганьбилося, так і ганьбиться перед усім світом. Із сатанинським бузувірством нахабно, відворотно тягають московськими джунглями Надію Савченко. Плюють без стиду й сорому, «без зазрения совести», на всесвітні вимоги припинити безумну наругу. Виконавці небогоугодного, хоч які оскаженілі в рабській покірності власть імущим у коридорах Кремля, та, певно ж, розуміють, що будуть затавровані так само, як і карателі Жанни д’Арк. Хай і через століття, але церква, з вини якої постраждала безсмертна героїня волелюбної Франції, змушена була покаятися перед усім світом. До того ж самого приведе об’єктивний розвиток історії і кремлівських вершителів безчесного й неправедного. Героїчне людське життя – як спалах метеора, що розпанахує небесну темінь. Його доля – залишатися навічно в пам’яті людства! Через півтисячоліття, тобто через п’ятсот років після страти /спалення на вогнищі/ та ж сама церква, яка учиняла підле судилище над Жанною д’Арк, долучила виправдану до сузір’я святих.

     Скільки ж ні в чому не повинних українських душ згасло в мерзлоті Колими, в бараках Сибіру, в нетрях Мордовії і тепер гибіє в російських тюрмах і таборах. У ХХ ст. привид комунізму застував сонце над багатостраждальною Україною, а в ХХІ ординське нашестя силується повернути колесо історії назад, у чад тоталітаризму. Понад те. Кремлівський зверхник відверто виказує жадобу бачити Україну в такому стані, в якою вона була, за визначенням Леніна, в «царській тюрмі народів». Тепер весь світ знає, як тоді переслідувався, утискувався, піддавався солдатській муштрі, карався, мучився, але не каявся в «тюрмі оренбурзькій», за висловом російського поета М. Некрасова, український геній Тарас Шевченко. І все те відворотне «тюремне» вповзає Змієм-Гориничем у двадцять перше століття.         

     Вважається, що земляни давно вже вирвалися із середньовічної пітьми. Осуджено на віки-вічні імперські загарбання, пекельні вишкіри інквізиції, геноциди, голодомори, огиду тиранії та навіть і епідемії самодурств. Мали б пишатися епохою цивілізації. Вище від міфологічного Олімпу давньогрецьких богів здіймається над планетою Організація Об’єднаних Націй. Здавалося б, храм розуму, совісті, доброчинності. Кому ж вести до кращого майбутнього мільярди білих, жовтих, темношкірих? Як убезпечити вищих створінь – вінець природи – від самознищення?

     Зрозуміло, що перед мислячими постають все нові пекучі проблеми. Загроза перенаселення. Чим дихати? Яку воду пити? На яких п’ядях землі під ногами виживати? Та на те ж і вселенська надія на ООН. Тільки що ж виходить? Чим далі, тим менше можливостей приховувати таємні наміри. Багато що на виду, перед очима світу. Тож бачимо й чуємо, що від ООН не менше пустослів’я, кривотлумачень і гріховності, як і скрізь на землі.

     Боже правий! З яким усепланетарним піднесенням освячувалися доленосні рішення в столиці Фінляндії. І який же рішенець? Гріш ціна Хельсинським домовленостям про непорушність узаконених кордонів між державами. Не варте з такою помпою затверджене ні того паперу, на якому друкувалося й тиражувалося, ні тих наїдків, що їх скуштувало сонмище президентів та їхніх дорадників. А Будапештський меморандум про недоторканність кордонів незалежної Української Держави, яка першою і єдиною в світі добровільно відмовилася від ядерної зброї? Яку ж мораль і кому на земній кулі  прищеплювати? Скільки вершителів долі планети припадають до святинь у церквах, костьолах, мечетях, пагодах, синагогах… Невже ціна тим демонстраціям така ж, як і підписам лідерів провідних держав під документами, ухваленими ж не знічев’я, «не скуки ради», а наче ж для забезпечення ладу і спокою на землі.

     Невже принаймні ближчі десятиліття безпросвітні? Залишається розписатися у всесвітньому безсиллі? Немає й не буде розуму, щоб забезпечити майбутнє людства в інший спосіб, ніж нещадні війни, каліцтва, розорення, пропагандистські отруєння свідомості, безумні збагачення ненаситного прошарку обраних і приречення на убоге животіння не когось же іншого, а мільярдів їм подібних?..

     Яке там – подібних! Кремлівський вождь без упину освідчується в любові до «братнього народу». Не приведи, Доле, щоб українська народна мудрість виявилася дивовижно прозірливою. Крізь неміряні  тисячоліття долинає до сучасності переказ про криваве видиво на місяці – брат піднімає на вилах брата. Невже на вселюдське горе таким і є теперішній намір північного сусіда? Де ж розум кремлівських верховодів? Не вистачає його на те, щоб налагоджувати нормальні, не кажучи вже про добросусідські, відносини з Україною? Боронь, Боже, від «братських» обіймів, як упродовж понад трьох з половиною останніх століть.  

     Сепаратисти, окроплені священиками Московського патріархату, відроджують найстрашніші тортури з часів Середньовіччя. Повертають з того мороку за прикладом лиховісної Інквізиції прилюдні страти, катування, мордування неугодних. Приречених забивають до смерті. Так за царату вибивався шпіцрутенами дух із солдат, проведених «крізь стрій» - «сквозь строй». І є кому очі витріщати, біснуватися та в Інтернеті переглядати жорстокі відеозаписи, від яких кров холоне. Не бракує й тих, що жалкують: «немає Сталіна». Ото б навів порядок – у Соловках, за колючими дротами ГУЛАГу, у виморених голодомором українських селах.

     Тирана не воскресити. А «сталінські закони» знавіснілі пахани декласованих під командою спеціалістів ГРУ залюбки повертають. Уводять смертну кару. Виконувати вироки товпляться охочі «с раскосыми и жадными очами». І те дикунство «русского мира» посягає на волю й на саме життя цивілізованого українського народу. Гострить зуби на золотоверхий Київ так само, як «тьми-тьмущі» хана Батия.

     Зостається, як писала ще зовсім юною Леся Українка, «надія одна». Збираймося на силі з пророчим покликом Івана Франка: «Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі».

Вадим Пепа