Калорійні мрії, або Кипить наш розум
Оголошення паном М.Бубликом серйозної дискусії треба палко вітати. В Україні дійсно мало пишуть про енергетичні проблеми — якщо не рахувати пости про час роботи смартфонів без підзарядки. Але, думаю, головному редактору доведеться посушити голову, куди цю дискусію поставити — в розділ “Наука та технології” чи “Гумор та сатира”; втім, обидва на сайті Укрінформу відсутні.
Бо насправді стаття “Калорії під ногами...” постійно дає привід для посмішки. От, наприклад, роздуми про коефіцієнт корисної дії ядерного реактора: “енергія, затрачена на запуск ядерного реактора, ні в яке порівняння не йде із кількістю тепла, що виробляється його тепловиділяючими елементами”. Дарую ще цікаве спостереження: тепло, яке виділяє полум'я конфорки не йде ні в яке порівняння з роботою, виконаною для добування вогню з сірника, яким запалили газ із конфорки. Якщо встигли одним сірником запалити дві — ККД миттєво зріс у 2 рази. Ну, а якщо всі чотири... А якщо не вимикаєте плиту тижнями... Приємно відчувати себе людиною, яка сміливо розірвала двохсотрічні ланцюги термодинаміки! Ще можна порівняти енергію, витрачену Адамом та Євою для зачаття дітей з енергію, яку виробляли та виробляють машини і механізми, створені усіма їх нащадками.
Ну, неправильно традиційно вираховують ККД, заважає.
Отже, розмазавши авторитет Паризької академії наук мономолекулярним шаром, і підтвердивши можливість вічного двигуна, автор презентує світу черговий зразок - “кавітатор”. Який крім основної функції — давати більше енергії, ніж споживає — ще й докорінно перевертає теорію та практику щонайменше в одній галузі хімії.
Наприклад, розкладає “суміші високомолекулярних спиртів на біодизель та гліцерол”. Сторіччями хіміки суміші розділюють — виявляється, дарма. Років вісімдесят хіміки отримують біодизель транс-етерифікацією сумішей тригліцеридів, тобто складних ефірів гліцерину та жирних кислот, якими є рослинні та тваринні жири (відповідно, сало - теж) — а не треба було. І що з того, що досі це підтверджується практикою усіх, без виключення, заводів по переробці жирів — чи то на мило, чи то на маргарин, чи то на той самий біодизель? (Чому цього не знали на Костянтинівському м'ясокомбінаті, сказати важко, може технологи хімію у школі прогулювали). Треба просто у трубу з моторчиком запхнути - і профіт! Консерваторам, звичайно, хочеться ще й хімічне рівняння якесь побачити, тим більш, що високомолекулярні спирти отримують або з тих самих жирів, або з нафти — але консерватори і назву «гліцерин» використовують. А прогресистам і так все зрозуміло, тим більше що кавітатор тепло дає. Тут, до речі, навіть консерватор може погодитись з таємничим Сергієм Петровичем: апарат, витративши 3,6 мегаджоулів (1 кіловат-година за системою СІ) електричної енергії, показував якийсь час потужність 1,5 кіловат. Автомобільний двигун може на стакані бензину розвинути пристойну потужність. Ненадовго. Але можна буде постити в фейсбук — “на літрі бензину розігнався до 80 км”.
Як кажуть, порівняйте м'яке і тепле.
В історії про кавітатор характерною є одна деталь. Ніхто, крім автора статті, у дії його, схоже, не бачив. От нема місця, де він стоїть, увімкнений у розетку 220В, кавітує чи то олію, чи то воду, і видає тепло, кількість якого може виміряти експерт (забудемо про біодизель і “гліцерол”). У гаражі, в слюсарній майстерні, на фермі, а краще - в лабораторії Інституту технічної теплофізики НАНУ.
Дивним чином такі унікальні речі створюють в одному екземплярі, показують тільки довіреним особам, викладають у мережу відео низької якості - і не випускають у комерційний обіг. Пояснюючи “щоби конкуренти не вкрали секрет конструкції, не почали виробництво першими, лишивши автора без грошей”. Але вперто впихають у бюджетні установи. От покажемо генеральному секретарю/президенту/прем'єру/голові держадміністрації - він нас захистить (дасть державних коштів) — і ми людство ощасливимо. Цікаво, якби такої логіки дотримувався Едісон чи Тесла — чим би ми освітлювали вулиці та оселі?
Ну, з кавітатором вийшло взагалі жахливо: “пуск у дію робочої установки в одній зі шкіл Луганська ” не відбувся, бо “владу контролювали олігархи, що зросли на нафтогазових потоках, і їм конкуренція аж ніяк не була потрібна”. Уявляю Фірташа, Коломойського, Ахметова (хто там ще нас обігріває і освітлює), які телефонували у луганську школу: не вмикати!
Із “Газпрому” дзвінка не було? Король Саудівської Аравії не турбував?
Чому таємничий Сергій Петрович не розкручує на всемогутній бульбашці бізнес зараз, коли олігархи притихли, а півкраїни клепає пічки для спалювання будь-чого? Певно, просто часу не вистачає — в області хімії відкриття робить. Наприклад, отримав етиловий спирт з соломи! Анрі Браконно, який займався гідролізом целюлози ще у 1820 році, пріоритету не вартий: француз, теж мабуть ККД вище 100% вирахувати не міг. (Кому цікаво — може пробігтися по історії розвитку технології гідролізу целюлози хоча б тут — трохи тенденційно, бо “СССР родіна слонов”, але правдиво.) На жаль, пан М.Бублик не повідомляє, з якої саме кількості соломи виганяли вікопомні півтонни спирту на день — не здивуюсь, якщо вистачало двох жмень, бо як з'ясується у кінці статті, автор і його герої подолали ще один закон, видуманий французами.
Але перед цим розімнемось на Чорному морі. Суто в українській манері кинемо в море довгі труби, і, лежачи на березі, будемо відгрібати лопатою кавалки сірки від бульбашок водню. Автору хочеться “Краще - з прибутком”, але так не вийде: ціни на сірку за останні п'ять років впали у чотири рази — перевиробництво. А водень зазвичай отримують ближче до місця, де його використовують — так безпечніше. Взагалі-то, водень як паливо використовують, схоже, тільки для запуску ракет — а космодрому в Україні нема і не буде. Отже, економічного сенсу у цьому проекті трохи менше ніж нема. Інакше або Туреччина з її цілком ринковою, відкритою для інвесторів економікою і дефіцитом власних енергоресурсів, або Росія з купою грошей і маніакальною жагою врятувати світ вже давно запустили б хоч експериментальну установку. Але ще опоненти Л.Юткіна (до речі, хто і коли обрав його академіком?) звертали увагу на екологічну небезпеку таких експериментів, не кажучи про промислове виробництво.
Утім, можемо і не в морі - заливаємо під землю стічні води, запускаємо бактерії, і “виробка об'ємом 1000 м3 за рік дає мільярд кубометрів водню”.
Як зараз кажуть: “Мільярд, Карл!”
Воно хоч водень і найлегший газ, але як не крути, все ж має питому вагу - майже 90 грам на кубічний метр. Тобто, з тисячі тонн (приймемо питому вагу біля тонни на кубічний метр) стічних вод ми отримаємо 90 тисяч тонн водню. Що менше ніж мільярд, але теж непогано. ”Не рахуючи сірки“, - додає автор.
“Не рахуючи сірки, Карл!!!”
Бо сірку варто врахувати. У молекулі сірководню на одну вагову частину водню припадає 16 вагових частин сірки. Тобто ми отримаємо з тисячі тон брудної води мільярд кубометрів водню і 1440000 тонн сірки. Словами: один мільйон чотириста сорок тисяч тонн сірки і дев'яносто тисяч тонн водню з печери об'ємом одна тисяча кубічних метрів.
Отак, легко і невимушено, слідом за класичною термодинамікою автор рве заіржавілі ланцюги закону збереження маси речовини, який відкрив Лавуазьє, академік саме Паризької академії наук. (Хай йому грець, і тут француз!)
Ніхто і ніщо не повинно зупиняти вільний політ української білянаукової думки!
От тільки - чому у Франції, країні з класичною енергетикою і категоричним ККД меншим 100%, енерговитрати на душу населення у чотири рази менші, ніж у нас?
Так що, на питання: “Чому досі йшлося максимум лише про експериментальні зразки - пояснювати треба?” - відповім: ні, не треба, все зрозуміло.
Віктор Мішковський, Київ.
Ну що ж, дискусія - так дискусія! Запрошуємо до розмови усіх, хто має ідеї щодо використання альтернативних джерел енергії в Україні. Та й тих, хто пояснить, чому їх використати не можна. Бо ж проблема ця для нашої країни - далеко не абстрактна.
