Канадцям необхідно постійно нагадувати про Україну, і засоби кіно для цього підходять якнайкраще - організатор українського кінофестивалю в Канаді

Так, протягом півроку інтерес канадців до України підтримував український кінофестиваль, що став помітною культурною подією Оттави.

Укрінформ поговорив із його ідейною натхненницею та організатором – Іванною Плахотнюк, яка працює в столиці Канади. Вона розповіла про важливість народної дипломатії, інтерес канадців до української культури, способи залучення іноземців до нашого кіно та багато іншого.

МИ ПІВРОКУ ПІДТРИМУВАЛИ В ОТТАВІ ІНТЕРЕС ДО УКРАЇНИ

- Розкажіть спершу про сам фестиваль. Що в нього входило?

- У рамках Українсько-канадського кінофестивалю із січня по червень ми регулярно демонстрували на широких екранах стрічки на українську тематику. Повна програма, яка включала 11 показів і близько 25 фільмів (включно з короткометражними), пройшла в Оттаві, втім окремі кіпопокази відбулися також у Торонто та Кінґстоні. Фільми демонструвалися раз у тиждень або раз у кілька тижнів, залежно від завантаженості міста культурними подіями. Розподілялися вони тематично: кінець січня та лютий були присвячені річниці Євромайдану та війні; березень – новому популярному українському кіно; у квітні відзначалися 30-ті роковини аварії на ЧАЕС, тому й фільми були про Чорнобиль; у травні ми нагадали про трагедію депортації кримських татар і наших політв’язнів у Росії, а в червні глядачі побачили нове експериментальне українське кіно.

- У рамках фестивалю були лише кінопокази чи також інші заходи?

- Іноді ми прив’язували кінопокази до певних подій чи особистостей. Наприклад, організували сеанс і зустріч із Мустафою Джемілєвим якраз на річницю депортації кримських татар, приурочували фільми до роковин Чорнобиля, Майдану, арешту кримських активістів. Акція із Джемілєвим, до речі, мала неймовірний успіх серед преси, політиків і глядачів. Нам довелося домовитися про повторний показ, бо всі охочі фізично не вмістилися в зал того дня.

- Кінофестивалі зазвичай тривають кілька днів. Чим був зумовлений такий тривалий формат?

- Спершу ми планували проводити кінопокази три дні, максимум – тиждень, продемонструвавши незліченну кількість стрічок і ввібгавши у канадську голову одразу все. Втім, порадившись із досвідченими людьми, вирішили розтягнути тривалість і зменшити насиченість, аби не відпускати увагу місцевої публіки, регулярно нагадуючи про Україну. Тож фестивалем це було названо досить умовно, швидше це – інформаційно-просвітницька кампанія для загальної канадської аудиторії. Тим паче, у нас не було журі, голосування, призового фонду, статуеток… Лише кіносеанси, іноді – з додатковою культурною програмою, на кшталт спілкування з режисерами або продюсерами.

МАЙДАН ПРОДЕМОНСТРУВАВ НЕСТАЧУ В УКРАЇНИ ІНФОРМАЦІЙНОГО РЕСУРСУ

- Коли виникла ідея організувати такий фестиваль?

- У мене давно була ідея показувати канадцям перекладені українські художні чи документальні фільми або навіть телепередачі. Моя основна робота – це підготовка канадського дипломатичного корпусу до роботи у нашому регіоні, тож я з практики знаю, що найкраще доносити матеріал через відео та життєві історії. Коли почався Майдан, стало очевидним, як Україні бракує інформаційного ресурсу. Мені страшенно кортіло усім вкрутити в голову наші короткометражки чи навіть аматорські відео з телефонів. Спершу про жорстокість «Беркуту», потім про те, як неправильно трактують різних політичних представників і Євромайдан вцілому, як поважні інформаційні джерела викривлюють ситуацію. Хотілося навести потужну контраргументацію тим, хто вже посіяв зерно сумніву серед неупереджених людей. Тобто ідея доносити відеоматеріал до ширшої канадської публіки виникла кілька років тому, але концептуалізувалася у кінофестиваль у березні минулого року.

- В Оттаві щороку відбувається кілька кінофестивалів, чи не було ідеї зробити українські фільми частиною одного з них?

- Я дійсно спершу горіла ідеєю ввести українські фільми у програми вже існуючих в Оттаві міжнародних кінофестивалів. Спершу йшлося про тематику Євромайдану, потім – про війну. Втім, це виявилося надто дорого та й організатори неохоче ставилися до включення цих тем у свої програми, адже остерігалися, що це може бути потрактовано, як лояльність до певної канадської політичної партії. Довелося самотужки організовувати незалежний фестиваль виключно українського кіно і переконувати у своїй політичній незаангажованості різноплановими стрічками.

- Яким чином відбиралися стрічки?

- Відбір фільмів відбувався мною і командою. Деякі стрічки нас просили показувати самі автори. Ми переглядали кожен фільм і вирішували, чи не відхиляється він від того меседжу, який ми хотіли донести, чи висвітлює якийсь новий аспект.

- Яким був цей «меседж»?

- Донести правду про Майдан і війну, з проукраїнського боку. Місцевий глядач вихований шукати середину у будь-якій інформації, а збалансованих проукраїнських джерел англійською мовою дуже бракує. Ми хотіли показати, що українці – це незалежні самостійні люди, які болісно прагнуть до демократичних змін і, долаючи купу труднощів, торують власний шлях; крім того – заявити, що в українців є давня мистецька кінотрадиція. Завданням було і розважити, і проінформувати. Фестиваль об’єднав це разом.

- Як взагалі вдалося отримати так багато стрічок?

- З більшістю власників прав на стрічки ми розмовляли про ситуацію із інформаційним забезпеченням і представленням сучасної української нефольклорної культури закордоном. Майже всі підтримували ідею, що треба поширювати українське кіно, тож більшість стрічок ми отримали безкоштовно. Власні кошти пішли на промоцію, оренду приміщення та апаратури. Деякі автори або продюсери самі просили про покази, навіть долучалися до організації, знаходячи власні джерела фінансування. Лише на один фільм, який я дуже хотіла показати, мені не вдалося отримати дозволу, бо режисерка вважала, що наші кінопокази так чи інакше пов’язані з подіями на Сході України й не хотіла асоціювати свій фільм із цим.

ФЕСТИВАЛЬ ЗНАЙШОВ СВОГО ГЛЯДАЧА

- Наскільки успішним був фестиваль?

- Досить успішним, втім ми не змогли досягти найширших мас канадців. Усі – від представників нашої діаспори до пересічних канадців та депутатів парламенту  –наголошували, що ці фільми потрібно показувати по телебаченню, поширювати не лише через кінозали. Я повністю підтримую це, але виходу на місцеве телебачення поки що немає. Що ж до відвідування, то воно було досить активним. Найбільше людей прийшло на фільми про Чорнобиль і Крим.

- Все ж «влучити» у свою аудиторію йому не вдалося?

- Чому ж? Окремий сеанс  було організовано для канадських військовослужбовців, які саме готувалися до відбуття в Україну для участі у тренувальній місії. Їм було складно заочно розібратися, що ж відбувається в Україні. Коли вони подивилися фільм про наших добровольців, то зрозуміли, що матимуть справу зі звичайними хлопцями, які намагаються розбудувати зруйновану армію для захисту від зовнішнього агресора, не маючи при цьому елементарних військових навичок і відчайдушно потребуючи допомоги. Фільм роз’яснив набагато більше, ніж інші джерела. Схожими були відгуки від асистентів канадських депутатів – фільми проясняли для них більше, ніж стоси документів, а також несподівано відкривали неординарну кіно-Україну. Тобто поставлену місію він виконав - знайшов свого глядача.

- Хто був переважною аудиторією фестивалю?

- Українська громада, а також канадці неукраїнського походження, залучені до мистецької або політичної діяльності. Майже на кожному сеансі були представники різних посольств та парламенту, які залишали дуже схвальні відгуки. Той факт, що деякі з них приходили по декілька разів навіть без особистого запрошення, свідчить, що вони бачили у цьому користь. Взагалі, зважаючи на наше столичне розташування, ми хотіли максимально залучити людей, які ухвалюють політичні рішення.

- Які відгуки залишали глядачі?

- Приблизно 70% людей дуже схвально поставилися до ідеї демонструвати фільми про Україну та нагадувати таким чином канадцям про нашу державу. Були, звичайно, і закиди про те,  що фестиваль – це суцільна пропаганда, тому що «лише про українське». Це нормально, адже у Канаді люди вже звикли до мішанини культур. Деяких стрічок не розуміли, бо вони занадто експериментальні, але головне, що таке українське кіно теж заявило про себе у Канаді. Мені також сподобалося, що деякі глядачі дуже прискіпливо ставилися до кожної стрічки, детально аналізували та критикували побачене. Критика допомагає вдосконалюватися, тож добре, що вона була.

- Що чекає фестиваль у майбутньому? Чи стане він регулярним?

- Так, фестиваль планується зробити регулярним, але власне показ стрічок – це лише перший етап. З часом ми плануємо розвинути наш фестиваль, аби він мотивував режисерів працювати далі над українською тематикою. Наразі ми акумулюємо призовий фонд, щоб оголосити конкурс. Це стане другим етапом. Деякі громадські активісти й депутати федерального парламенту пропонували поширити фестиваль далі на захід Канади, демонструвати у Вінніпегу, Едмонтоні, Ванкувері. Крім цього, існує попередня домовленість про покази деяких фестивальних стрічок у приміщенні парламенту. Будемо над цим працювати.

- Більшість фільмів мали безкоштовний вхід, втім заохочувалися добровільні пожертви. Чому відмовилися від вхідних квитків?

- Так, платний квиток був лише на одному показі у професійному кінотеатрі, решта – вхід за пожертвами. Наш досвід свідчить, що люди часто дають значно більшу пожертву, ніж ми посміли б від них просити на квиток.

- На які цілі були використані зібрані під час показів кошти?

- Гроші збиралися на проект особливо складних випадків протезування українських військових і цивільного населення, який проводить Канадсько-Українська Фундація Міжнародної Допомоги, а також на психологічну реабілітацію наших воїнів.

КАНАДЦІ БОЯТЬСЯ СЛОВА «НАЦІЯ»

- Чи достатня взагалі присутність України в Канаді, зокрема у культурному просторі?

- Мені завжди здається, що недостатня. Я прагну, аби іноземці розуміли, що Україна не зводиться лише до вареників і вишиванок, а громада - щоб жила різноманітнішою культурою, ніж постать Шевченка і вшанування Голодомору (не применшуючи їх важливості, звісно). Я хочу, аби знання про Україну не обмежувалися трагедією Чорнобиля, та й те у дуже загальних рисах. Я хочу, щоб люди говорили про Україну не як про задвірки Росії, щоб не плутали Україну і Росію, чи розглядали її як недоторканну сферу впливу РФ. Хочу, щоб канадці знали Україну як цікаву, неоднозначну країну із привабливою культурою. І мені би дуже хотілося цю виокремленість донести до канадців і навчити їх якимось ненав’язливим способом саме так мислити.  На щастя, вдалося зібрати однодумців для втілення цих бажань.

- Українська громада і без кіно має уявлення, що відбувається в Україні, але як залучити до української теми канадців неукраїнського походження?

- Важливо розуміти, що є різні «маркери», які можуть людей притягувати або відштовхувати. Запропонувавши канадцям подивитися фільм «Українська нація», їх можна легко відштовхнути, адже більшість з них не хочуть навіть чути таких слів, як: нація, патріотизм, батьківщина – це для них занадто гострі, емоційні, непопулярні слова. Для більшості українців на цьому історичному етапі вони навпаки несуть великий позитив, але для канадців у кращому разі асоціюються з історичним періодом жорстокості у Європі, а в гіршому – це просто негативний стереотип для них. Тому нам треба підходити з мистецького боку, уникаючи негативних маркерів і користуючись незаідеологізованими.

- Якими?

- Наприклад, показуючи кіно заради кіна, демонструючи експериментальні стрічки, здатні зацікавити Україною. Щоб люди подивилися стрічку і подумали: «О, в цій Україні знімають чудернацькі незрозумілі фільми, а що там ще є цікавого і що там взагалі відбувається?» 

- Побутує думка, що українська діаспора більше цікавиться фольклорними ансамблями, ніж сучасною українською культурою. Судячи з відвідуваності окремих фільмів, чи згодні із таким висновком?

- Є така тенденція, але я не думаю, що її слід оцінювати негативно. Вона закономірна. Діаспорянам необхідний «клей ідентичності», щоб вони себе відчували українцями. Даремно переконувати людей, народжених за межами України у третьому-п’ятому поколінні, що сучасне українське мистецтво – це важливо. Вони часто не бачать різниці між сучасним канадським і українським мистецтвом, адже воно однаково глобальне. Натомість етнічна культура їх виокремлює серед інших, додає своєрідності. Для українців в Україні аспект глобальності, єдності зі світом – важливіший, бо включає їх у світові тенденції. Їм не настільки потрібно постійно собі нагадувати про те, де вони і хто вони – вони й так українці, вони й так в Україні. А для канадських українців – важливіше відчувати зв’язок зі своїм корінням, розуміти себе через цю єдність. Потрібно бути свідомим цього і відповідно вибудовувати зв’язки між цими групами, адже вони творять ціле.

Максим Наливайко, Оттава