Фільм української режисерки Юлії Гонтарук «To Die To Live» – про війну, яку Росія веде проти України вже понад 10 років, про те, як непросто цивільним повертатися до мирного життя, а потім знову брати до рук зброю, адже агресор розпочав повномасштабне вторгнення. Показано, що усвідомлення близькості смерті, навіть «примирення» з нею, змушує людей любити життя ще більше та переосмислювати відносини з близькими.
Світова прем’єра стрічки, створення якої тривало цілих 12 років, відбулась у Карлових Варах на ювілейному, 60-му міжнародному кінофестивалі. Український глядач зможе побачити її взимку, а до того автори мають подальші плани, які поки не розкривають, окрім того, що національна прем’єра відбудеться на Одеському кінофестивалі. Також плануються національні прем'єри у Латвії та Словаччині.
На інтерв’ю з кореспонденткою Укрінформу на полях кінофестивалю у Карлових Варах прийшли не тільки режисерка, а й один із героїв фільму Сергій Кутраков із дружиною й сином, яких ми також побачили на екрані.
ЯКБИ МОГЛА, ПОКАЗАЛА БИ БІЛЬШЕ РЕАЛІСТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ
Укрінформ: - Перш за все, я вітаю вашу команду з великим успіхом світової прем’єри вашої стрічки! Ви очікували такої реакції залу?
Юлія: - Мені, чесно кажучи, досі складно усвідомити, що цей довгий шлях закінчився. Я ще не до кінця прийняла, що у нас справжня світова прем'єра, коли люди стояли й аплодували близько 10 хвилин… Я спершу подумала, що це, напевно, просто так, із ввічливості. А вони стоять і стоять, стоять і стоять. Звісно, це дуже приємно і зворушливо, до сліз.
Укрінформ: - Юлю, ви знімали своїх героїв близько 12 років, накопичували матеріал. Коли настав той момент, що ви вирішили зібрати все до купи та об'єднати в один великий фільм?
Юлія: - Складно сказати, тому що цей фільм, як і сама історія, трансформувалися постійно.
Я приїхала в кінці січня 2015 року в Маріуполь на базу полку «Азов». І тоді це був фільм про «Залізну сотню», фільм про добровольців, про покоління молодих людей, які не були професійними військовими, і які стали на захист України. Оскільки це моє покоління, я могла їх фіксувати, знімати. Це була моя головна місія. От тоді й почалася вся ця історія. Це був фільм про молодих добровольців. Потім, коли герої почали повертатися додому, фільм став уже про повернення. Тобто це постійна трансформація.
Укрінформ: - У фільмі багато документальних кадрів, із боді-камер. А хто проводив основну зйомку?
Юлія: - У нас три оператори: Юра Грузінов, Денис Страшний і я. У періоді цивільного життя – більшість моїх кадрів. Ми ж документалісти, ти не можеш із собою возити багатокамерну зйомку, це одна-дві людини.
Укрінформ: - Ваша робота – це копродукція Україна–Словаччина. Наскільки зарубіжні партнери впливали на сценарій? Були прохання якось «зрізати кути», пристосувати матеріал під західну аудиторію?
Юлія: - Це авторське кіно. І що вони можуть сказати мені, людині, яка слідкує за героями, за військовими, їздила з ними в ці окопи? Ну, можуть висловити побажання, а я можу прийняти їх або не прийняти.
Хоча просили. Наприклад, казали: «Розумієте, тут треба вирізати смолоскипи під час зйомок «Азову» в Маріуполі, тому що занадто воно… страшно». І я вирізала, намагаючись зробити це прийнятним для європейців.
Але була сцена, яку я вирізала ще в 2022-му році, але нещодавно повернула.
Звісно, кожен бачить це кіно по-іншому. Я розумію так, продюсери, режисер монтажу латвієць Улдіс – по-своєму, Сергій – по-своєму. Я впевнена, що у всіх героїв було своє кіно в голові.
Якби я могла, я б ще більше показала дуже реалістичного і класного матеріалу...
Укрінформ: - Цього року на Карловарському фестивалі представлена тільки одна українська стрічка – ваша. Чи відчуваєте ви відповідальність за те, що всю вітчизняну кіноіндустрію тут представляєте? І чи свідчить це про те, що українських фільмів стає менше?
Юлія: - Я не скажу, що українських фільмів стає менше. Можливо, просто така хвиля була до цього, багато фільмів вийшло, а в цьому році менше. Ну і, можливо, з фінансовими причинами теж пов'язано.
Для мене важливо донести цей досвід, який людина отримує на війні, цього «ключика» стосунків зі смертю, як прийняття смерті змінює особистість. Для мене було важливіше докопатися до цієї філософії, метафізики, яка відбувається з людиною.
І надзвичайно важливо просто говорити про те, що війна почалася в 2014 році, а не в 2022-му. Говорити про це – моя велика ціль.
СЕРГІЙ КУТРАКОВ «ШАХТА»: ЛЮДИНА ЗМІНЮЄТЬСЯ ПОСТІЙНО
Укрінформ: - Ця війна коли-небудь закінчиться, і проблеми, з якими стикнулися герої фільму, будуть ще масштабнішими. Люди так само повернуться додому і змушені будуть знайти себе в цивільному житті. Ви плануєте ще повертатися до цієї теми, до своїх протагоністів, будете знімати їх далі?
Юлія: - Чи буду я знімати ще? Мені здається, що… достатньо. Але хто знає, хто знає. Я б не зарікалася.
Укрінформ: - Світ уперше побачив ваш фільм цими днями. А українська аудиторія коли побачить?
Юлія: - Ми ще думаємо з командою. Я думаю зробити прокат ближче до Широкинської наступальної операції. Це 10 лютого. Тому що це, в принципі, центральна подія фільму. Ну і плюс люди ходять у кіно взимку краще, аніж влітку.
Укрінформ: - Якою буде прокатна назва – «Померти, щоб жити», як англійською?
Юлія: - Ні, я думаю, що ми знайдемо іншу назву. Не «Померти, щоб жити». Поки що воно мені не до кінця резонує...
У розмову вступає герой фільму, Сергій Кутраков «Шахта»
Сергій: - А мені дуже подобається.
Юлія: - Тобі подобається?
Сергій: - Так. «Померти, щоб жити».
Укрінформ: - Сергію, під час перегляду у мене виникло відчуття, що ви серйозно переглянули свою концепцію життя: від прийняття неминучості смерті до спраги жити, що ви стали більш оптимістично дивитися на життя. Коли сталася ця трансформація?
Сергій: - Досить важко визначити якийсь чіткий часовий період, коли ти – оп! – і змінився. Ми ж розуміємо, що життя – це складне переплетення різних волокон, тканин у різних напрямках, у різних просторах. І трансформація відбувається постійно. Тобто зародок теперішніх твоїх усвідомлень починається ще далеко-далеко позаду. І сказати, коли саме відбулося якесь перетворення, переродження – майже неможливо. Тому що ти постійно знаходишся в русі, постійно змінюєшся. І через якийсь час я також змінюсь і знов-таки якісь зародки того, яким я буду в майбутньому, створюються зараз.
МИ ЛЮБИМО ЖИТТЯ ТА ГОТОВІ ЗА НЬОГО БОРОТИСЯ
Укрінформ: - 12 років – дуже великий період. На екрані ми бачимо дуже особисті, сокровенні моменти життя. Дистанція між автором і героями стирається. Юлю, де для вас пролягала межа між режисерським обов'язком і бажанням відкласти камеру, просто підійти та обійняти? Сергію, чи не було для вас важко бути під «мікроскопом»?
Юлія: - У якийсь момент ми дійсно просто всі стали друзями, ходили одне до одного на дні народження.
Я коли робила цей фільм, думала про те, що для того, щоби все було максимально чесно, потрібна насамперед стовідсоткова довіра у відносинах із героєм. І щоб я фіксувала максимально реалістичне чесне життя. В якийсь момент я зрозуміла, що треба відмовлятися від оператора і звукорежисера, тому що коли за героєм ходить «багатоніжка», це важко. І тільки тоді, коли я залишилась одна, дистанція почала скорочуватися, матеріал став щирий. Я собі не ставила питання стосовно того, яка межа чи не межа. Але, звісно, всередині є твій внутрішній цензор.
Сергій: - Насправді це ж не було так, що Юля постійно була з нами. Були періоди, коли ти відчував, що не хочеш, щоби поруч був узагалі хто-небудь, а тим більше людина з камерою. Авжеж, були такі періоди. І тоді, як казала Юля: «Я не хочу цього фільму, я не хочу брати в ньому участь».
Вона докладала багато зусиль і попри всі важкі моменти вона закінчила цей фільм. І дуже шаную ту наполегливість, з якою вона дійшла до логічного завершення. Вона побачила, що зупинятися не можна, треба рухатися далі.
Чи цей фільм завершує якийсь етап у моєму житті? Ні, не завершує. Для мене все продовжується.
І ви дійсно праві, тут є оцей трансформаційний шлях від одного до іншого ставлення до життя та смерті. Цей фільм – про життя і смерть. Це глибока тема, яка стосується абсолютно всіх людей на світі. І Юлії вдалося зняти такий документальний фільм.
Укрінформ: - В анотації так і зазначено, що це фільм про непереборне прагнення до життя. Сергію, ви та ваші товариші, втративши побратимів і, можливо, частину самих себе, знаходите нові сили жити далі. Нам, українцям, це зрозуміло. Чому це важливо донести до іноземних глядачів? Як донести те, що ця трансформація робить наш народ насправді незламним? Взагалі, наскільки важливі такі фільми зараз саме в західному кінопросторі?
Сергій: - Мені здається, що це найбільш вдалий формат для донесення думок про цю війну до західної аудиторії. Тому що показувати просто кадри зруйнованих міст – вони постійно це бачать у стрічках новин. Однак за цими речами випадає найголовніше – людські життя і долі. Саме цей фільм показує, що ми із Заходом маємо спільні цінності, найбільша з яких – життя. Ми це життя любимо, ми це життя цінуємо і ми готові за нього боротися. І важливо, щоб абсолютно кожна людина в Європі, в усьому вільному світі усвідомила, що за своє вільне життя треба боротися.
На жаль, ми дійшли до такого моменту у світі, коли слабкість стає якимось… привілеєм. Нав’язується думка: «Чим ти слабший, тим більше ми тебе любимо та поважаємо». І, на жаль, розв'язали руки монстрам, варварам, спустили їх із ланцюга. Але зараз, хочемо ми цього чи не хочемо, нам потрібно знову нашу цивілізацію, наші європейські цінності навчитися захищати силою. Оце найважливіший момент. Зараз ми – нація, яка силою захищає європейські цінності.
Саме цей фільм, мені здається, це дуже вдалий варіант донесення думки, що нам потрібно силою захищати найцінніше, що є у кожної людини – життя. І Юлі вдалося це показати.
РОДИНА КУТРАКОВИХ: ЯКЩО ФІЛЬМ ДОПОМОЖЕ ХОЧА Б ОДНОМУ ВЕТЕРАНУ ПЕРЕРОДИТИСЯ, ЦЕ БУДЕ РЕЗУЛЬТАТ
У кімнаті присутні члени родини Сергія – дружина Сніжана та син Лука. Запитую Кутракових, чи були моменти, коли вони казали: «Так, Юлю, от це ми не будемо показувати».
Сніжана: - Я навіть не питала, що буде у фільмі. Ми тільки на прем’єрі подивилися його вперше.
Сергій: - Ми нічого не затверджували і не диктували Юлі, бо хто як не вона знає цю драматургію краще за стільки років.
Ну, в принципі, ми живемо так, щоб не доводилося нікого примушувати щось викреслити з цього фільму. Принаймні так намагаємося жити. Тому власне в цьому сенсі я почувався досить спокійно. Можливо у героїв і були якісь «нерви», думки: «Так, усе, досить уже, набридло». Але щоб диктувати і показувати, де і як треба, говорити, що щось неправильно – ні, такого не було. Інакше вона була б нещира, і їй би не повірив розумний глядач.
Уявляєте, скільки мегабайтів чи гігабайтів інтерв'ю в голові у Юлі. І коли в тебе рояться думки: «Поттер», «Шахта», «Танцор», треба їх переплести і все скласти у три ниточки, – куди там щоб ще хтось щось указував. Це була її ідея, яку вона тривалий час виношувала. Тепер ми розуміємо, що інакше в короткий час і неможливо показати трансформацію, яка, природно, в житті не відбувається швидко.
Укрінформ: - Відносини, не завжди безхмарні, у вашій родині показані досить відверто. Вам це не заважає?
Сніжана: - Я це вже прожила. Це вже минуле. Звісно, що воно десь у пам'яті на поличці файликами відклалося, і на показі ця пам'ять усе видала, накотилися спогади. Звісно, я плакала. Але це, напевно, елемент знов-таки трансформації, коли ти знов це все пережила, виплеснула, опанувала себе. Минуле не переробиш. Згадали – й добре, простіше буде у подальшому з цим жити.
Те, що це вийшло на люди – ну що ж, уже вийшло, не заховаєш. Я ще над цим сильно не думала. Але, як ми говорили, що якщо цей документальний фільм допоможе хоча б одній сім'ї, одному військовому чи одному ветерану замислитися, зробити якийсь рух для того, щоб переродитися – померти, щоб жити – то оце і є результат. Бо зараз в Україні статистика розлучень висока.
Сергій: - Історія наших суперечок у фільмі – ну так, вона відверта. Однак це далеко не найгірший варіант, який може відбуватися зараз у родинах. У нас, скажімо, було ще «лайтово», тому що над власними помилками, над власними змінами працювала моя дружина, над своїми – я. І завдяки цьому ми змогли перебороти, обробити, проробити себе і знов-таки – вийти в гарні якісні стосунки. Однак, на жаль, це не всім удається. А це про силу, бо шлях «так, усе, рубануть шашечкою – і розходимось» – це легкий шлях, на мою суб'єктивну думку.
Сніжана: - А шлях поборотися – це важкий шлях. Ми ж кожен робимо свій вибір, робимо його щохвилини, щосекунди. І тут хто який вибір зробив, той тим шляхом і йде. Це про силу знову ж таки.
Укрінформ: - Луко, ти також герой фільму, і глядач буквально бачить, як ти ростеш і трансформуєшся. Тобі не заважало, що камера зафіксувала твої сльози після поразки в боксі, якісь інші моменти…
Лука: - Чесно, ні. Я взагалі не пам'ятаю ці моменти з боксу чи коли я «павучком» повзав. Я їх побачив уперше.
А фільм мені дуже сподобався. Дуже цікавий. Тяжкий, звісно, морально, але мені все сподобалося.
Мій тато – я ним пишаюся дуже сильно, що він мене завжди підтримував, любив мене. І мама теж мене завжди любила, підтримувала. Наша сім'я взагалі дуже сильна. Я дуже вдячний, що у мене є така сім'я.
Ольга Танасійчук, Карлові Вари
Фото авторки