- Думаю, що цілком може. Попри те, що суспільство, і наше, і взагалі у світі, стає щораз толерантнішим, і щораз більше заперечує насильство й усякі такі речі. Але паралельно ця толеранція поширюється на людей, які схильні до насильства. І ці люди також мають більше можливостей іти до своєї мети, робити те, що вони вважають за необхідне. Тому що суспільна толеранція полягає в тому, що ми цінуємо і вважаємо вартісними різних людей, різні точки зору. І ми повинні розуміти, що в якомусь сенсі ми сприяємо і тому, що люди, схильні до насильства, також отримують більше можливостей його робити.

- Тобто, це залежить не так від радикалізації суспільства і зростання напруги, як від слабкості тих, хто міг би тому запобігти?

- Це не є слабкість, це є свобода. Ми поволі йдемо до вільного суспільства - ми ж це декларуємо, правда? Але часто не задумуємось, що ми декларуємо. Ми декларуємо, що кожен має волю, свободу, і кожен повинен себе проявляти, реалізувати. І це все чують різні люди. Є люди, які уявляють, що свобода насильства є також свободою. І зрозуміло, що зараз маємо сприятливе підгрунтя для того, щоб ці люди могли себе зреалізувати. Тобто, що я хочу сказати... У сталінські, грубо кажучи, часи, шансів на таке було менше.

- Насправді, проти такого дуже тяжко боротися. Легше боротись проти тероризму, який здійснюють якісь організації. Тоді виходить, що ліквідувавши ту організацію - автоматично зменшуєш терор. А проти хаотичного тероризму дуже тяжко боротися. Повертаючись до нашої ситуації - ми не знаємо ніколи, хто з людей, які є поруч, здатен перейти через ту точку, а хто ні. У кого є можливості, в кого - якісь причини, в кого є такий психічний устрій, що він може це зробити. До того всього ще й зброї стало багато у країні, і це дуже тяжко контролювати. Єдиний спосіб - державі намагатись максимально врахувати інтереси цих всіх людей. Як на мене, зараз найбільша проблема української держави є та, що вона бачить всякі процеси, явища, рішення, але все ж таки не бачить окремих звичайних людей. Не усвідомлює, що за кожним, навіть необхідним рішенням стоять люди, чиє життя через це дуже зміниться - у кращий або гірший бік. Це, звичайно, декларативне твердження, але брак думки про людину є величезною проблемою нашої держави.

- Так, ще нема. Поки що з тієї складності процесів, про які я кажу, найбільш показовим і результативним із того, що завдяки письменникам і інтелектуалам дійсно стало вже прийнятим у загальній думці, - це, передовсім, є певна сепарація від Росії. Це те, що наразі вдалося митцям. При цьому, знову ж таки, це не є так, щоб весь український народ "сепарувався". І сепарація ця не означає заперечення, зневагу, насмішки чи агресії. Це просто те, що дуже давно потрібно в українському суспільстві, - ментальна незалежність від того, що відбувається у Росії. У цьому я бачу перші кроки: Росія вже не викликає такої прив`язаності, як раніше.

- А яким ви свій внесок у це бачите?

- Я не ставив перед собою таких завдань. Я зазвичай говорю про інше. Я намагаюся говорити про внутрішній спокій у найскладніших ситуаціях. Мені набільше цікаво розказати про те, що стан внутрішнього спокою незалежний від того неспокою, який довкола. І що внутрішній спокій - це не є байдужість, це не є втеча, не є якийсь ескапізм, віртуальна реальність. Це є просто той стан, у якому можна більш-менш реалістично оцінювати те, що відбувається, і що ти в цьому можеш зробити.

- Легко плекати цей стан спокою у мирному місті, а не на Сході. А як у цьому відстороненому стані ставати до боротьби?

Відмовитись від абсолютного егоцентризму, такого, що "я тепер злий - і я йду все громити"

- Стан спокою можна плекати всюди. Стан внутрішнього спокою був навіть у ГУЛАГу. І саме завдяки людям, які зберігали внутрішній спокій у ГУЛАГу, ми знаємо про те, що там відбувалося. Бо вони то пройшли, і вони були тими, хто вижив і хто міг розповісти про це. Внутрішній спокій не залежить від ситуації, яка оточує. Це не пасивність, це якраз здатність до дуже ефективної діяльності і до повного проживання життя. Він полягає, передовсім, у тому, щоб давати собі звіт у всьому, що відбувається, щоби могти собі уявити всіх, хто в це залучений - що в них відбувається. Відмовитись від абсолютного егоцентризму, такого, що "я тепер злий - і я йду все громити". Чи "я наляканий - і я ховаюся, і по всьому". Треба бачити картину світу і чітко розуміти, що ти при бажанні можеш зробити, а чого не можеш, і не розпачувати. Як у тій знаменитій молитві: "Боже, дай мені сили прийняти те, що я не можу змінити, відваги змінити те, що я можу, і мудрості відрізнити одне від одного". Оце і є внутрішній спокій.

- А яке ваше власне ставлення? Ваша книжка з серії "Схід-Захід", випущена разом із харківським поетом Олегом Коцаревим, - вона начебто є кроком до того, щоб об`єднати Україну. А ваше власне бажання яке - зберегти ідентичність чи об`єднати?

- Я цього не нав`язую, але моє особисте бажання - якось порозумітися. Щоби обидві сторони зрозуміли, що причина конфлікту є в їхньому невротичному стані. Що це є неврози, істерія одних і других, і це не має нічого спільного з раціональною організацією життя.

- А як же це можна зробити? Навіть невротичній людині не можна пояснити, що нею рухає невроз!

Найбільше, що можуть зробити літератори чи митці - це озвучувати думки

- Не можна. Тому треба прийняти те, що є. Насправді, я не знаю. Літератори можуть тільки про це говорити. Не давати рекомендацій, порад. Але їхній обов`язок - щоби різні думки були озвучені, щоби вони з`явились, щоби вони були проговорені. Проговореність є першим кроком до порозуміння.Треба про все чесно розказати. Про всі гарні й негарні сторони, про всі мотиви, про всі ідеали, бажання, втрати, які будуть при тому чи іншому виборі. Це треба виговорити - і тоді про це можна буде міркувати. Я вважаю, що найбільше, що можуть зробити літератори чи митці - це озвучувати думки. А потім ці думки, як із тим Пікассо, мають іти в публіцистику, журналістику, у всякі круглі столи й так далі.

Ольга Опанасенко, Київ.