Пам’яті бойового медика Миколи Угольнікова (позивний «Бізон»)
Микола народився у селі Малі Коровинці Чуднівського району, що на Житомирщині. Він працював ветеринаром та був знаний в окрузі як професіонал, що безвідмовно прийде на допомогу.
«Від нього ніколи не було чути «я не прийду, у мене немає часу чи мій робочий день закінчився». Незважаючи на пору року, годину доби чи погоду за вікном, він завжди їхав рятувати хворих тварин. Після його загибелі односельчани сумують, адже не стало хорошої людини та висококласного ветлікаря», - розповіла кореспондентці Укрінформу невістка Іванна.
Згадуючи Миколу, вона з трепетом називає його батьком, хоча кровними родичами вони не були.
«Пан Микола не мій рідний батько, а свекор. Я вже понад три роки заміжня за їхнім сином, та у мене ніколи з батьками чоловіка не було конфліктів. Свекор узагалі був людиною дуже позитивною, надзвичайно компромісною. Такої щирої та доброї людини ще ніколи не зустрічала», - згадує жінка.
За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Микола працював у Польщі. Та коли йому додому надійшла повістка, без жодних вагань чоловік повернувся до України.
«Ми всі боялись за нього та переживали. Не думали, що війна сягне таких масштабів. Однак, батько був непорушним у своєму рішенні. Він приїхав з-за кордону, пройшов медкомісію та йому сказали чекати виклику. Призвали батька аж 27 січня 2023 року. Три місяці навчався на полігоні, а вже травні вирушив з підрозділом на передову», - розповідає Іванна.
Молодший сержант Угольніков отримав позивний «Бізон» та приєднався до 2-го взводу 8-ої роти 3-го механізованого батальйону військової частини А4773 ЗСУ, став бойовим медиком.
У розмові з кореспонденткою Укрінформу Іванна згадує появу позивного.
- А чому все таки «Бізон»?
- Він був високим чоловіком, під 2 метри ростом, й міцної статури. Коли приїздив у відпустку, то розповів, що вразив побратимів та командира своїми фізичними «гарабирами»: «Щойно командир мене побачив, то так і сказав: ого, який бізон». Так і став Бізоном…
За словами невістки, Микола Угольніков брав участь у бойових діях на різних напрямках. 10 серпня 2023 року чоловік отримав поранення плеча внаслідок бойового ураження десь на Запоріжжі. Воював також і на Бахмутському напрямку.
«Коли батько йшов на бойові завдання, то вимикав телефон. Жартував, як з ним щось станеться, то він все рівно дасть про себе знати, аби ми могли його відшукати», - каже Іванна.
Родина Миколи знала: що вихід на позиції зазвичай тривав 3-4 дні. Бувало й довше, та при поверненні тато завжди телефонував аби повідомити, що з ним усе гаразд.
Увечері ж 20 жовтня 2023 року дружині Миколи прийшло повідомлення, що він з'явився в мережі. «Ми одразу не дуже надали цьому значення, бо хто-зна, може він щойно прийшов з бойового завдання, а може якраз в дорозі. Ось перевдягнеться, помиється і згодом зателефонує, бо так завжди робив. Але й до наступного ранку так ніхто і не перетелефонував», - із сумом розповіла невістка.
Іванна згадує, що тоді уся родина й почала хвилюватись. А дружина Миколи та його син, який зараз також служить в лавах ЗСУ, телефонували до командира аби дізнатись, що з батьком.
«Буквально за дві години потому до мене зателефонував мій чоловік. Я одразу зрозуміла, що щось не так, по голосу відчула. Він сказав мені збиратись та повертатися додому до його мами, тобто свекрухи (я на той момент була у своїх батьків у Хмельницькій області). Мовляв, нашого батька більше немає…», - з болем згадує той момент Іванна.
Пізніше стало відомо, що 20 жовтня 2023 року під час ворожого артилерійського обстрілу в ході штурму ворожих позицій в селі Красногорівка, Покровського району Донецької області «Бізон» героїчно загинув.
«Мій чоловік був не тільки найкращим у світі чоловіком, батьком, братом та дідусем, а ще був дуже добрим та чуйним навіть до незнайомих людей. Він мав авторитет серед бійців підрозділу, в якому проходив службу та з великою відповідальністю і самовідданістю виконував свій обовʼязок до останнього подиху боронячи свою державу», - сказала на похороні дружина полеглого воїна Інна.
Поховали Миколу 27 жовтня 2023 року у його рідному селі на Житомирщині. Невістка згадує, що на поховання зійшлось чимало односельчан. І те, що багато людей прийшло вшанувати памʼять загиблого, стало для родини навіть неочікуваним.
«Микола залишився назавжди вірним військовій присязі, адже, беручи участь в обороні нашої Батьківщини, захищаючи кожного з нас віддав найцінніше – своє життя. Щирі співчуття родині героя, його друзям та побратимам! Вічна, світла пам’ять, глибока шана та безмежна вдячність захисникові!», – йшлося у некролозі Чуднівської міської ради.
У захисника залишились велика родина: дружина, три сестри, три доньки та син, а також четверо маленьких онуків.
«Словами важко загоїти в серці болючу рану втрати. Адже смерть найріднішої людини - велике випробування. Ця війна забрала найдорожче. Ця війна забрала тебе, Татусю. Вибач. Вибач за те, що не обійняв своїх онуків. Вони завжди будуть тебе любити та пишатися», - написала у Фейсбуці згодом донька Миколи Анжела.
«Не важливо родич, знайомий чи односельчани. Це завжди важко – ховати героїв визвольної війни», - з тугою згадує Іванна.
«Назавжди в серці, мій ріднесенький. Любимо, сумуємо, пам'ятаємо», - відгукнулася в мережі також сестра Миколи Тамара.
Сьогодні родина Угольнікових ініціювала та зібрала необхідну кількість підписів для петиції про присвоєння Миколі Угольнікову почесного звання «Герой України» за бойові заслуги (посмертно), яку має розглянути Кабмін.
Вічна пам'ять і шана захисникові!
Фото з відкритих джерел та архіву родини Угольнікових
