Гостя Костянтина і Влади Ліберових у п'ятнадцятій програмі «Станція Краматорськ» – Вікторія, «Руна». Дівчина підписала контракт у 2018-му, у віці 19 років, майже одразу після закінчення школи. Відтоді вже сім років захищає нашу державу. Повномасштабну війну військовослужбовиця зустріла у Пісках під Донецьком, здобула бойовий досвід на одному з найгарячіших напрямків – Бахмутському.

Тепер Вікторія, маючи лише 25 років, є головним сержантом і командиром відділення зенітно-артилерійського взводу 56-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

Із гостею розмовляли про ставлення до жінок у війську, необхідність проведення реформи в армії навіть під час повномасштабної війни і як це впливає на мобілізацію. Також з’ясували ставлення до ухилянтів, що втекли за кордон, доторкнулися мовного питання та армійської рутини. Обговорили з воїнкою і те, як працюють російські ІПСО та як їм протистояти. Згадали ще й про тварин на передовій і, зокрема, про улюбленого пса командира «Руни» – Шона.

К.Л.: - Привіт, дякую, що ти до нас приїхала, скажи, будь ласка, як взагалі добралася?

«Руна»: - Думала, що сьогодні не доїду до вас.

К.Л.: - Чому, що сталося?

«Руна»: - Коли ми під’їхали до блокпоста, нас зупинили, перша причина – що у нас номерні знаки не були причеплені, тобто вони відпали спереду, і ми їх просто поставили на скло, сказали, що так не можна, а друге – побачили в багажнику ящики з-під БК і просто гільзи стріляні, які ми везли сюди. І почався скандал, сказали, що будуть зараз все вилучати, що ми не маємо права це перевозити, забрали документи, погрожували тюрмою. І після цього ми, звісно, почали чинити опір.

К.Л.: - А з ким ти їхала?

«Руна»: - З командиром, ми пояснювали: ви розумієте, я їду на інтерв’ю, плюс я ще везу гільзи іншим благодійним фондам, волонтерам, кажу, за ці гільзи мені люди дають донати, дають кошти, готові просто давати кошти, потім ми робимо збори на фоні цього і купляємо «мавіки», і FPV (FPV-дрони, – ред.), і глушилки проти FPV. Однак це пояснення нічим не допомогло, один там взагалі йшов на такий бунт, що кидався, забирав телефон, командир просто собою мене перегородив і каже: що ти твориш, куди ти кидаєшся. Потім вже інші товариші, які з ним стояли на блокпосту, їх, напевно, підійшло осіб десять, то вони вже його зупинили, потім один відійшов з нами, по-нормальному каже: заховайте їх десь в пакети, будете це якось приховано перевозити, і після того відпустили. Але той потім далі нам в дорогу кричав: «Я буду все це вилучати, навіщо ви їх відпустили?!».

К.Л.: - Я думаю, що це не пояснюється тим, що ти дівчина, дівчина везе якісь там снаряди?

«Руна»: - Та він коли мені сказав про тюрму: «Я запроторю тебе до в'язниці, зараз будемо оформлювати», я кажу: «Мені що передова – що тюрма, не знаю, що краще». «Яка тобі передова, звідки ти, що ти, от з такою фразою?» Я ж не почала йому доводити і розказувати, хто я і чим займаюся, але було неприємно. Потім, коли ми стояли з командиром і спокійно говорили вже з іншим, я кажу: «Хлопці, чим ви тут займаєтеся? Це ж ненормально таке творити, напевно, пора мінятися, якщо у вас так багато сил і взагалі вас так багато». Просто на одну машину набігло людей десять і нумо її штурмувати з усіх боків.

В.Л.: - Твій позивний – «Руна», а чому саме «Руна»? Це щось означає…?

«Руна»: - Це через татуювання, яке в мене на шиї, тобто більшість по ньому мене і впізнає, так, крила Валькірії та вегвізир. І саме по ньому хлопці так: «руна», «руна», – то так воно і повелося. Але улюблена моя руна – це тейваз, от вона у мене на шевроні, це руна воїна, руна переможця, тому вона мені така близька і моя.

К.Л.: - Що тебе в 19 років мотивувало піти в армію?

«Руна»: - Я закінчила школу, потім ще навчалася на флориста, моя перша професія – флорист-декоратор вітрин, я рік провчилася, і потім відразу пішла до військкомату. Просто коли я закінчила школу, мені ще було 17, а я вже тоді хотіла йти служити, але не можна було, і я пішла навчатися. Поки навчалася, мені вже було 19, і відразу, як отримала диплом, я побігла до військкомату. Тобто у мене не було якоїсь мотивації, що у мене хтось із сім’ї воював чи з моїх рідних хтось військовий, ні, такого не було, я одна в сім’ї військова. Але у мене були знайомі, товариші, і в школі у нас був предмет «Захист Вітчизни», коли ми їздили на полігони. І всі дівчата на медицині сидять, слухають, а я з хлопцями – смуги перешкод, стріляли з автомата справжнього, тоді якось відчула, що це моє, мені це подобається і все, потім пішла.

К.Л.: - А як рідні все це сприйняли?

«Руна»: - Я навчалася десять років у школі-інтернаті, тобто якоїсь близькості з рідними, коли хтось би за мене так сильно переживав, не пускав, не було. Я сама собою, була завжди самостійною людиною, тому я захотіла і все, не було кому мене зупинити чи сказати щось проти. Тепер, звісно, ті, з ким я спілкуюся, і сестра моя рідна, вони мене підтримують завжди, чекають у відпустку, яка буває рідко поки що, якось так.

В.Л.: - Я чула, що в ТЦК тобі спочатку порадили «варити борщі», це правда?

«Руна»: - Так.

В.Л.: - А як взагалі ти це сприйняла?

«Руна»: - Я коли тільки прийшла, дивляться – така маленька, у мене було багато татуювань, у мене були татуювання до служби, у мене зачіска схожа, як до служби, я вистригала скроні, але все одно 19 років. Приходить дівчинка, невисока, худенька і каже, що хоче служити. Я тоді їм сказала, що мені байдуже, на яку посаду, головне – не поваром і не медиком, бо якщо поваром, то хлопці точно довго не проживуть, і не медиком, тому що я тоді з медициною не дружила. Але мені сказали: іди додому, виходь заміж, навіщо воно тобі, це ж – три роки рабства (тоді перший контракт був на три роки), ти не зможеш ні життя побудувати. Нічого, я кажу, я хочу і все. Вони дали документи на медкомісію і сподівалися, що я не повернуся. Тобто коли я прийшла (а я довго проходила медкомісію, бо тоді підпрацьовувала), через місяць, все зробила, усі заходи, і вони такі: «Ти прийшла», думали – не повернуся.

В.Л.: - Тебе взагалі не зачіпало таке ставлення з самого початку, що от, знаєш, перепони починаються з моменту, як хочеш долучитися до цієї професії і вже таке зверхнє ставлення – готувати борщі?

«Руна»: - Звісно, це було неприємно, але більш неприємно було тепер, на блокпосту, коли мені сказали: та ти дівчина, яка в тебе передова, що ти тут, типу, говориш? Дівчина і передова – це ні. Ну, хлопці на блокпосту, – я ж не стала їм доводити. І це ж вже сьомий рік, тобто скільки вже всього пройдено, пережито, – це було неприємно чути. Тоді ще так, це було неприємно, але я все ж таки на своєму наполягла, і я не шкодую в жодному разі, тобто я щаслива, що домоглася свого.

К.Л.: - Як близько ви взагалі під’їжджаєте, щоб відпрацьовувати, до лінії зіткнення?

«Руна»: - Залежно на чому, тепер я працюю на установці АЗП-57, або, простіше, С-60, дальність її роботи – це 6 км, але у нас, наприклад, є вогневі, де ми можемо гратися, тепер ця частина фронту, де ми працюємо, є більше, скажімо так, позицій саме для роботи на цій установці, тобто ми можемо на 4 км ставати, на 5, на 6 км, отак-от гратися, якщо брати ЗУ-23-2, то вона працює на дальності 2,5 км. Але коли ми були на Пісках, то доводилося під’їжджати на кілометр, навіть трохи менше. Я там отримала свою першу контузію на одній з позицій, напряму відпрацював танк, просто добре, що він попав зліва від машини, буквально поруч, у мене тоді водій був «трьохсотий», машина ледве виїхала звідти, нас уже всі поховали, напевно, але ми вибралися. То ЗУ – найбезпечніше, тому що дистанцію скорочуєш з ворогом, під’їжджаєш ближче, тебе видно швидше, і коптер може швидше помітити, але коли і на С-60 ти працюєш, якщо вести розвідку з коптера, то дуже таки помітно.

К.Л.: - У вас там спалах на пів посадки, ще і вправо, і вліво.

«Руна»: - І особливо якщо це влітку, то курява підіймається, зимою хоч не так, сніг, болото, а влітку – це взагалі.

К.Л.: - Це ж небезпечно – під’їжджати так близько на такій великій машині до лінії?

«Руна»: - Все залежить від рельєфу. Бахмутський напрямок, він дуже складний в рельєфі саме, тобто це - яри, балки. Ми перед виїздом, наприклад, дивимося, відразу вибираємо якусь вигіднішу позицію, щоб ми були вище від ворога, щоб могли ліпше бити, закинути, влучати. Все це перед кожним виїздом аналізуємо, перевіряємо і лише потім вибираємо ліпше місце і вже виїжджаємо.

В.Л.: - Початок повномасштабного вторгнення ти зустріла на лінії фронту – на Донеччині. Як взагалі пройшло твоє 24 лютого?

«Руна»: - Це була тоді моя остання відпустка, коли я поїхала 5 лютого 2022 року і 16 лютого мене вже повернули, хоча мала бути до 20, тобто 16 лютого вже всім телефонували, повертали, і вже щось назрівало. Ми приїхали, всі були на позиціях готовності, вже ми щось очікували, і саме 24 лютого я – з розрахунком на ЗУ, ми чергували на одній із позицій, чекали заходу авіації, але не було. Ворог не пішов одразу по нашому напрямку, хоча ми очікували, що буде відразу сюди, Донецький аеропорт і оце ось все.

Але у нас все затягнулося, саме отакі бої почалися в березні-квітні, тобто не прямо 24 лютого. Так, ми чули як гримів фронт, все навкруги, і ми зрозуміли, що почалася війна, у нас ще не було «старлінків», не було нічого такого, ні «мавіків», не було такого контролю фронту, як тепер, як війна технологій. Просто почало все гудіти навкруги, і ми почали ще більше готуватися, а саме такі бої почалися вже в березні, саме піхота почала штурмувати, почали артилерією зносити все. Тоді ворог мав величезну перевагу в артилерії, не було чим дати відсіч, тобто ми Піски тримали таки довго, але от «фосфор» (фосфорні боєприпаси, – ред.) – кожного дня, зносили будівлі, чотириповерхівки просто «під нуль». У мене було по сім виїздів удень до ночі, ми вночі виїжджали працювати.

К.Л.: - Як взагалі проходить твій звичайний день на війні?

«Руна»: - Якогось такого розкладу немає, наприклад, кілька днів тому було таке, що звечора ми вже знали, що планується з боку ворога штурм, нам сказали так: о четвертій ранку ви вже маєте бути на вогневій, навестися і за командою відкривати вогонь. Тобто ми вже о третій зібралися, о четвертій – на вогневій, наведення, чекали команди. Буває таке, ти зранку прокидаєшся, тобі кажуть: виїзд. Буває, що тебе будять на виїзд, буває, що це вдень виїзд, було кілька разів, що немає виїзду, тоді мені нудно.

К.Л.: - Добре, а якщо ми кажемо не про виїзд, а про звичайну, щоденну рутину?

«Руна»: - Якщо немає виїзду, то я сиджу на зв’язку, у нас є пости ПЗРК і мобільно-вогневі групи, які працюють по «ланцетах» (російський безпілотник-камікадзе, – ред.) і по всьому, що літає. Просто коли ми були на виїзді на С-60 і покидали вогневу (це було в день штурму, тобто ми виїхали і відпрацювали, поверталися), з нашими їхав ще наш танк, ми просто підіймаємо очі – і над нами, за метрів 20, був цей «ланцет». Хтось його помітив, крикнув, ми вже почали зіскакувати з машини, з автомата стріляти, просто над собою збивали, він падав біля машини.

Було таке, що ми їхали з виїзду, машина зламалася, і нас тягнули вже по трасі, і так само йшов на удар «ланцет». Він йшов у середину колони і цілився у бензобак, його так само збили, прямо під колеса біля бензобаку, і добре, що не здетонував. Це були такі два випадки, що під час своєї основної роботи збивали ще «ланцети». Тепер кожного дня у нас є антидронові рушниці, садимо FPV-дрони щодня, глушимо їх антидронами, системи РЕБ у нас є.

К.Л.: - Вам засобів РЕБ вистачає?

«Руна»: - Звісно, що ні. Якщо піхоту ми хоч більш-менш прикрили, стаціонарно в окопах стали, то техніку тепер треба насамперед перекривати, бронетехніку, просто техніку, наші машини. У мене на машині, наприклад, є, ми вже «зашили» кілька машин, але цього ще недостатньо, тобто треба їх ще і ще.

В.Л.: - Що таке взагалі зенітна установка, як вона працює, чи треба довго вчитися, щоб працювати на ній?

«Руна»: - Взагалі у мене перший фах – «стрілець зенітних ПЗРК «Ігла-1». А вже коли я прийшла в батальйон, зрозуміла, що ПЗРК мені не так цікаво, що це нудно – з трубою просто бігати, я побачила ЗУ, тобто у нас є два підрозділи, якось суміжно ми працювали, ми виїжджали на полігони, навчалися. Спробувала тоді постріляти і почала вивчати. Якщо ми говоримо про ЗУ-23-2. Чому 23-2? 23-й калібр, 2 – це стволи. Взагалі вона призначена для повітряних цілей, але ми її використовували і для наземних, тобто ураження легкої броньованої техніки, живої сили противника. Ми працювали по укріпленнях противника, особливо на Пісках, тобто ми підпалювали хати, працювали, коли вони переміщалися групами між хатами, ми просто всі вулиці ось так обстежували, і ворог не міг виконати своїх завдань, по перехопленню навіть приходило, що «зушка» (зенітна установка, ЗУ, – ред.) їх дістала, не можуть пройти, бо щільний вогонь «зушки».

В.Л.: - Якою тепер взагалі є твоя функція як командира зенітного артилерійського відділення?

«Руна»: - У мирний час мала б займатися документацією взводу, допомагати командиру з особовим складом, зрозуміло, що контролювати все і про все. Але тепер я постійно з хлопцями, не пропускаю жодного виїзду, тобто виїжджаю як командир екіпажу. І мені кажуть, що з «мавіка» нас коригують. Далі я це все дублюю хлопцям, і вся робота кипить. Так само від мого рішення залежить, коли ми покидаємо вогневу. Наприклад, якщо починається обстріл у відповідь від ворога, і якщо це, скажімо, неприцільно, і ти думаєш: це було рандомно чи ні? Це по нас чи просто десь мимолітний? І от від твого рішення – чи ми покидаємо позицію, чи ні – залежить життя товаришів, і це доволі таки складно, дуже не хочеться, щоб хтось постраждав від твого неправильного рішення.

К.Л.: - Втрати на війні… Взагалі до них можливо звикнути?

«Руна»: - Війна - це жорстоко, це всі розуміють. Так, сьогодні втрата побратима – це тяжко, складно, але потім тобі – команда на виїзд, ніколи плакати, треба їхати і робити щось далі. Я їздила і на поховання посестри своєї: вона загинула, коли ми були ще на Пісках, і це дуже складно, дуже боляче. І тому я сказала, що не поїду більше на похорон, тому що повертаєшся розчавлена, не можеш зібратися.

В.Л.: - Якою була твоя найболісніша втрата, якщо ти можеш, хочеш про це говорити?

«Руна»: - Напевно, це Ксюша, це та дівчинка, просто коли я стояла над її могилою, розуміла, що їй – 24 і мені – 24, але вона вже мертва. Тобто у неї були плани на життя, вона була одна дитина в сім’ї, і просто цей біль батьків не передати, і ти сама там стоїш розчавлена. І оці думки: чому вона, а не я? – вони є такі.

В.Л.: - Коли під командуванням – шість військових, як взагалі комфортно, що їхній командир – дівчина?

«Руна»: - Тепер, коли у мене є стільки досвіду, тобто я не те що прийшла тільки-но мобілізована, мене поставили «по блату», можливо, на якусь посаду чи ще щось, немає такої історії… Я заробляла свій авторитет сама від солдата – ось весь цей шлях. Я гадала, що будуть такі думки, коли дорослі чоловіки, що старші за мене в два рази, яким по 50 років (у мене в екіпажі є водій, йому 55)… Я от думала, коли мене ставили на посаду, що мені будуть говорити: «Я от більше від тебе прожив, більше знаю і все таке», але ні. Переважно всі ті, хто мобілізовані під час повномасштабного вторгнення, вже тепер сприймають мене серйозно, немає такого, що «баба мною командувати не буде». І в мене такого немає, хлопці мене слухаються, довіряють.

Були у мене такі виїзди, особливо на Пісках, коли я водію говорю: їдемо, небезпечна там позиція, і він каже: «Та з тобою хоч куди поїдемо». І це дуже приємно, коли тобі довіряють і тебе поважають. А про жінок в армії… Якщо чоловік, наприклад, у формі, – все, він – захисник, його бачать на вулиці – о, військовий! Якщо дівчина, – це ж треба, чим вона там займається (як у мене на блокпосту), який тобі фронт, подивись на себе, і ти ж нічого йому не доведеш, і не будеш стояти й доказувати.

В.Л.: - Є такі моменти, як побутові труднощі. Жінкам, мені здається, все ж таки важче у моментах побуту. Чи є в тебе, як у людини з досвідом, якісь три топпоради для жінок, що, умовно, завтра захочуть мобілізуватися на фронт?

«Руна»: - У мене немає цих проблем, тобто немає сьогодні можливості помитися – о’кей, ми не миємось: серветки чи сухий душ, протерлися, відійшла собі далі, і все. Спимо ми всі в одній кімнаті, тобто завжди напоготові, загалом одягнені, це термуха (термобілизна, – ред.) сто відсотків, тобто отак. Я просто пам’ятаю, мене селили в наметах чи на полігонах, десь в казармах з дівчатами. І от мені було некомфортно з ними (мені простіше з хлопцями), коли ти прокидаєшся о четвертій ранку, бігають всі, щось шукають, та – фени, ця –  косметичку. Для мене проблема – це вже що ти просто прокидаєшся від цього, хоча могла б ще дві години поспати. Але це – їхня метушня. А з хлопцями що? Він встав – і вже гарний, і я собі встала – і вже гарна, мені не треба для них чепуритися чи ще щось, тобто я ніколи не розуміла… Ні, комусь подобається, комусь – ні, коли на передовій косметика, намальовані. Не знаю, як у них вистачає…, напевно, треба у них питати поради ці для дівчат, які збираються служити.

К.Л.: - Чи ухвалювала ти якісь важкі рішення як командир?

«Руна»: - Звісно, тобто щодо виїздів, вже під час бойової роботи, коли починало прилітати у відповідь. І коли одні мені кажуть: та це ще не по нас, а я говорю: ні, що «відкат». І ми тільки від’їжджаємо з цієї вогневої – і другий був вже прицільний на нашу вогневу. Тут головне – вирішувати правильно і з холодною головою. І були такі моменти, і не раз. Ну і були моменти, коли ми затримувалися, бо вважали, що то не по нас, тобто це все з досвідом. Коли в перші рази ми приїжджали і гадали, що то не по нас вогонь ведеться, а вже другий був набагато прицільніший, десь біля КамАЗа чи ЗУ. І вже в наступні рази розумієш, що «перший був не по тобі, але на другий вже підведуться і буде чітко все по тобі».

К.Л.: - А скільки взагалі є часу на ці роздуми?

«Руна»: - Це до хвилини. Просто я так: раз, два, так, все, ліпше відкотитись, і я по рації кажу: «Все, ми відкочуємося». Ліпше відкотитися і виїхати потім ще раз, відпрацювати з іншої вогневої, ніж втратити весь екіпаж, установку.

В.Л.: - Військові часто стають або бувають такими трохи забобонними людьми. Чи є у тебе ритуали, традиції, яких ти неодмінно дотримуєшся перед виїздом на бойові?

«Руна»: - Ні. Головне – нічого не забути зі собою, коли їдеш. Я навушники забувала. У мене просто перша контузія була більше на ліве вухо. Сиджу така, стріляю і кажу: «Хлопці, якийсь такий звук, якось воно по-іншому працює». А потім: «Віко, ти ж без навушників!». «А, точно!».

К.Л.: - Ніхто тобі не сказав, що ти без навушників?

«Руна»: - Вони подумали, що, може, я, тобто командир екіпажу, сама не захотіла взяти ці навушники. Мені головне – щоб вони з собою все взяли. Тобто це аптечки – обов’язково, це щоб було кілька автоматів із собою. Тобто це все контролюється. Перед виїздом я кажу так: глушилку увімкнули, все увімкнули, перевірили. Працює, шумить – все, поїхали.

В.Л.: - В Україні – повномасштабна війна. Ти розумієш мотивацію ухилянтів?

«Руна»: - Я завжди казала, що зневажаю таких людей – цих ухилянтів: здорових чоловіків, які тікають, вигадують собі довідки, різні хвороби, і особливо тих, хто тікають за кордон. Я не розумію мотивацію – як їм жити далі, тобто що він буде робити, якщо ти міг принести користь якусь країні тут?

В.Л.: - Я думаю, що чоловікам, які поїхали за кордон і нам дуже активно допомагають, підтримують, після закінчення війни треба повертатися в Україну.

«Руна»: - Я б не хотіла, щоб такі поверталися. Просто, розумієте, от такі ж відразу повернуться і будуть перші святкувати перемогу: бігати по клубах і співати, танцювати і радіти цьому.

В.Л.: - Буде певний розкол у суспільстві?

«Руна»: - Я думаю, що буде великий розкол, коли закінчиться це все, коли всі військові зможуть побути хоча б трохи вдома. Коли вони десь перетинатимуться з цими ухилянтами, то не знаю, це тяжко буде.

В.Л.: - Як можна зробити мобілізацію в країні більш ефективною?

«Руна»: - Якщо, наприклад, це чоловік, здоровий, нормальний чоловік, і він хоче далі жити в країні, у нього є сім’я… І так само у мене стоять хлопці, в яких є сім’ї. І чому одні мають захищати, а інші – ні? Як тебе ще мотивувати? У тебе тут сім’я живе, і ти не хочеш стати на їхній захист? У мене всі товариші одружені, у всіх є сім’ї, але вони прийшли. Тобто вони не бояться, виконують своє завдання. І є, що в когось народжуються діти... І вони все одно їх залишають і йдуть сюди, тому що розуміють: сьогодні війна тут, а завтра вона вже може бути ось там – позаду.

В.Л.: - Росіяни не зупиняться, на твою думку?

«Руна»: - Я думаю, що ні.

В.Л.: - Тобто якщо ми будемо далі відходити, то вони зайдуть, в принципі, всюди, і всюди буде. Як буде всюди?

«Руна»: - Якщо брати наш район, який до Краматорська, думаю, що так – підуть. Просто з тією інтенсивністю, якщо тепер їх не зупиняти, то це все настане дуже швидко. У нас це тил тепер, а це все стане фронтом.

В.Л.: - У нас люди, мені здається, дуже поєднують в одне те, що не зовсім, умовно, пов’язане. Наприклад, людина каже: «Я не піду в армію і не буду мобілізуватися». І одна з причин – це якраз недовіра до умовного... не знаю, командування, не командування, до людей, які ухвалюють рішення, або те, про що ми кажемо. Наприклад, є міста, які вже за 20 км від лінії фронту, але там можна скоріше знайти суші, ніж окопи. І люди пов’язують це з тим, типу, я не хочу, якщо там не ухвалюють правильних рішень. Чому я маю віддавати найдорожче, що в мене є?

«Руна»: - Звісно, багато в кого є такі аргументи, і це – найперший аргумент (коли комусь щось говориш), що от «хай підуть сини депутатів воювати та інше». Але, знову ж таки, якщо ми будемо чекати і перекладати одне на одного все це, то так ми не виграємо війну. На жаль, так і є.

В.Л.: - Психологічна підтримка бійців, людей, які тепер на війні, чи достатньо її? Чому запитую? Тому що на попередніх інтерв’ю ми порушили таку доволі болісну тему, яка стосується суїциду серед військових. Чи ти стикалася з таким? І, на твою думку, чи можна зменшити кількість таких випадків?

«Руна»: - Знову ж таки беру наш взвод, навіть батальйон, то випадків суїциду – ні. Є СЗЧ – самовільне залишення частини, тобто людина тікає. Але щоб суїцид, там людина ходить вся така на нервах, а потім щось собі заподіяла, застрелилася, – такого немає. Так, всім складно. Зрозуміло, що морально це важко. Не я ж одна така, що без відпусток. Тобто всі хочуть до сімей, додому, але якось ми це все… Між собою це все якось розвантажується.

В.Л.: - Тобто це тільки між собою? Немає людини, що, наприклад, ззовні, або людина, яка бригадний професійний психолог, що приходить до вас?

«Руна»: - Ні, такого немає.

К.Л.: - Чи втомилась ти від війни?

«Руна»: - Я не втомилась. Втомлююсь найбільше, знаєте, від чого? Від оцих зборів, що потрібно просити про допомогу, що не вистачає або того, або того. Ти втомлюєшся від оцього найбільше.

В.Л.: - Тобто від того, що ти не можеш просто нормально робити свою роботу, і все?

«Руна»: - Так, що чогось не вистачає в плані. Якщо ми беремо ці збори або на FPV, або на антидрони. Тобто ти хочеш якось прикрити свою техніку, зробити безпечнішою свою роботу й сидиш, думаєш, де це знайти, де попросити, де що дадуть і чи не дадуть. От такі, більше робочі, моменти. Але фізично я не втомилася, тобто я готова йти далі й далі.

К.Л.: - Як командування ставиться до твоєї медійності?

«Руна»: - Якщо мене відпустили сюди, то нормально. Тому що це потрібно. Всі це розуміють, на жаль, що тепер без підтримки тилу дуже важко. І ця медійність допомагає все ж таки в зборах, ще десь якісь волонтери можуть помітити, ще щось написати чи запропонувати якусь допомогу і конкретно в якомусь питанні. Це ж лише просто для блага, для користі. Так, щоб мені «по приколу» було кататися і давати інтерв’ю, – ні. Я сьогодні не спала всю ніч, на блокпосту мені погрожували тюрмою. І ти… приїжджаєш, хочеться спати, і ти розумієш, що тобі ще їхати 700 км назад. І переживаєш, як там хлопці на позиції (тому що у мене завжди так, коли десь виїжджаю, навіть в магазин чи ще десь, у мене просто перший дзвінок: «що там? що сталося?»). Тобто ти от так на нервах… І якщо там без мене виїзд, я переживаю, щоб все було добре, щоб той, хто мене заміняє, не мав проблем.

В.Л.: - Ми розуміємо всі ці складнощі. Ми розуміємо, наскільки це багато для тебе, щоб бути тут, скільки всього треба було зробити. Ми дуже тобі за це вдячні, щиросердно.

«Руна»: - І я вам вдячна, що запросили.

В.Л.: - Ми з тобою говорили про втрати, і ти казала, що, звісно, є і поранені побратими, і ти з ними спілкуєшся. На твій погляд, реабілітація наших воїнів тепер на достатньому рівні чи ні?

«Руна»: - Так. Я бачу, з ким спілкуюся… От є у мене і мої товариші, які залучалися в піхоту, були моменти, і вони там, яких ми витягували навіть, також самі евакуювали потім. І всім, хто тепер лікується, надається максимальна допомога, підтримка. От я ж кажу, цей товариш, якому відірвало руку, ногу, він вже у Львові на протезуванні. Видно, що там добре з ним займаються і психологи,.. навіть він інстаграм продовжує вести, хоча він доволі так не дуже і давно на реабілітації. Тобто так, реабілітаційні центри у нас працюють добре.

К.Л.: - А у твоєму підрозділі є мобілізовані?

«Руна»: - Звісно. У мене історії були, коли тільки мобілізували, приходили нові, і вже минув якийсь час. І потім вже між собою спілкуємося, вони розповідають… Мене привозять на позицію, стрілянина, зрозуміло, що фронт. І тут говорять: «Це внучка?», «мене зустрічає якась маленька дівчина», «ми тоді взагалі думали, що ти тут робиш, і все таке». А вже потім кажуть: «Коли кожного дня бачили, чим ти займаєшся, що, поки ми ще навчалися і вивчали фронт, ти їздила на бойові виїзди, приїжджала з контузією чи ще щось, і от тоді ми були в шоці, що такі бувають».

К.Л.: - Ми можемо сказати, що ти стимулюєш чоловіків воювати?

«Руна»: - Так, напевно. Тобто хлопці зі мною впевнені, мені це подобається. Наприклад, якщо я кажу: «Виїзд, поїхали»… Я якось мотивую їх. Коли, наприклад, навіть ми сиділи в підвалі, там по нас ведеться обстріл, доволі таки прицільно і, якщо вони бачать, що я спокійна, то чого… І вони не можуть на фоні мене якось понервувати чи ще щось. Я кажу так: «Хлопці, все нормально, це ще не прицільно, ну що ви! Я стою така, вже бувала. Та це нормально. Вони ж перелякані, але вже стримуються і не показують цього. Але потім все одно починають почувати себе більш впевнено. Якщо вони бачать, що дівчина це все може витримати, то як вони можуть це не витримувати?

Хоча були ситуації, коли мені доводилося заспокоювати, товариш там у сльозах. Просто дуже багато хто виявився не готовим до цього морально, фізично і просто казали, що ми не хочемо померти або стати каліками. У таких випадках, коли людину бере такий тремор (це у мене був один такий випадок з хлопчиною), то сказали, що о’кей, тебе відправимо завтра в тил, від тебе там буде користь, займатимешся папірцями. Та не встигли, його тоді поранило сильно. Але він живий.

В.Л.: - А як ти вважаєш, під час війни реформувати нашу армію можливо взагалі?

«Руна»: - Потрібно її доопрацьовувати – це точно. Тобто є у нас системи, які шкутильгають, і дуже сильно. Якщо брати знову ж таки мій підрозділ, там, якщо відправляємо якусь установку на ремонт, її можуть вже зробити, але ось бюрократичний процес – відправити в Київ, з Києва на Одесу – оці папірці, акти – все це затягується. Оця бюрократія паперова, яка потребує всього на паперах. Зрозуміло, що папір все стерпить, але час йде і не на користь нам. Наскільки це все затягує і гальмує весь процес, що просто в такі моменти опускаються руки суто через нашу якусь внутрішню систему, оці всі палиці, які вставляються в колеса стосовно от такої роботи.

В.Л.: - А чому така бюрократія? Це просто традиція військова чи що?

«Руна»: - Напевно, так. Це єдине, що так бісить і якось воно залишилось, що завжди були ці журнали, бойова підготовка, там форми раз. І от все це тисяча і тисяча просто акти, і різні, різні журнали, які взагалі не потрібні, як мінімум зараз. Тобто, це треба скоротити і скоротити максимально. Це все гальмує взагалі всі процеси.

В.Л.: - Як ти ставишся до своїх російськомовних побратимів, посестер?

«Руна»: - В мене багато товаришів російськомовних. Оскільки ми бригада маріупольська, і там більш такий контингент був російськомовних людей. Немає там якогось, що от не  розмовляй зі мною російською, я тебе не сприймаю чи ще щось. Я ж все розумію, що у нас є регіони, де більше використовується російська мова. Але якось і вони стараються, там буває, що у них вже українські слова нормально трапляються. І якщо, наприклад, це ще рапорти, все це пишеться українською мовою, то також вже більшість переходить.

В.Л.: - З цивільними. Як ти ставишся до того, що у нас дуже багато цивільних ще не перейшли на українську?

«Руна»: - …Насамперед це все має йти з усіх інформаційних центрів, щоб кіно, музика, щоб в таксі. Викликаєш таксі, щоб з тобою українською розмовляли, в магазинах. Школи обов’язково щоб були україномовні, і це взагалі обов’язково… От навіть тепер нове покоління, що підростає, яке ходить до школи, буде навчатися, буде чути скрізь українську мову, то тоді вже у нас російська викоріниться повністю. Можна зробити так, щоб її не стало взагалі на нашій території, як мінімум.

В.Л.: - Як ти думаєш, війна торкнеться кожного чи, як деякі вважають, тільки тих, у кого хтось воює?

«Руна»: - Я не знаю, що тут сказати. Було б добре, щоб кожен мав до неї стосунок – просто хто живе в цій країні і тепер. Щоб кожен мав стосунок і робив все можливе. Військові воюють, а тил підтримує і допомагає всім, чим може. Все, тільки так можна виграти. А якщо все це поділилося на три фронти, військовий тил, і всі ухилянти, і хто там ховається, і їх – більша частина, то так не виграти.

К.Л.: - Ти потрапляла в російські новини, в російські пабліки?

«Руна»: - Так, в російські групи. Особливо тоді, коли я розповідала в останніх інтерв’ю про оцього хлопчину, якого заспокоювала, а потім він був важко поранений наступного ранку, коли його мали вивозити, і де я говорила, що втрати. Ну, цього не можна і не вдається приховувати, тому що всі це бачать. Інтернет, фотографії цвинтарів, поховань та інше, відео. Цього всього не приховаєш. І я на відео сказала, що так, є втрати як з нашого боку, так і з  боку ворога. І в момент, коли я розповідала, що заспокоювала свого товариша, вони це виставили, так, ніби він був мобілізований і його притягнули насильно. І от що буває з такими, кого притягують насильно.

Тобто ніхто ж не розуміє, що він був контрактник, як я розповідала, і що людина прийшла, але була неготова до цього всього, що його заспокоювали, мали вивезти наступного дня, але сталося, реально, так склалося, що був обстріл «градами» і його тяжко поранило. Але він вижив і тепер за кордоном. І от оцей шматочок, коли я це все розповідала, він потрапив на російські пабліки. Там мені скидали товариші, знайомі й розповідали, що от що буває з примусово мобілізованими, типу, так вони це виставили.

К.Л.: - Але ж це, виходить, російське ІПСО?

«Руна»: -  Так. Як це все виставили і перекрутили, – це вже зовсім інша ситуація. І зрозуміло, що це – неправда. Але ж є люди, які на це ведуться, і є навіть наші. Я коментарі читала наших вже людей, і українців, які писали таку просто маячню під цим відео.

К.Л.: - Але ж такого дуже багато, і насправді це дуже впливає тепер на суспільство. Як із цим боротися, на твою думку?

«Руна»: - Просто потрібно якось, ти ж не визначиш. Є військові, які виставляють відео і з пораненими товаришами, і просто з бойовою роботою, і як там їх поранили чи ще щось. Цивільний світ має знати і бачити, як це все відбувається, що тут робиться, щоб розуміти, що потрібна підтримка хоча б тилова.

В.Л.: - Що перемога для тебе?

«Руна»: - Як мінімум, якщо розглядати тепер, це повернути території, які були до 2014 року. Це буде дуже тяжко. Так, це ресурси, час, люди. Це буде важко, без втрат не вдасться. Але і без підтримки, без більшого озброєння це також не вдасться.

В.Л.: - Розкажи про свого собаку.

«Руна»: - Шон…. Він бердянський хлопець. Я його купляла в Бердянську в 2018 році. Я прийшла на службу тільки, і у нас була перша ротація на Піски. Я прийшла 6 травня в батальйон, і 25 травня ми вже вийшли на мою першу ротацію на Піски. І якраз його тоді купила відразу, ще малесеньким. В Бердянську їхали у справах своїх, і я відкрила оголошення, не знаю чому, я розуміла, що хочу мати. Я завжди така була людина, я обожнюю тварин, де я на позиції, там повно собак, повно котів. Був єнот, і чого у нас тільки не було. Він був таким ручним, що, мені здається, він десь у когось був, але так схуд. То ми його почали відгодовувати, там м’ясо, все. Він потім знахабнів. Почав кидатися, вже призвичаївся. Але ми потім вирішили, що його треба вивезти, тому що у мене були коти, у мене Шон, там ще інший, підгодовую, кози якісь приходили. Тобто якщо ти десь в селі стоїш, бувають, що просто гуляють по вулицях кози. І вони приходять – то яблуко, то ще щось їм даєш. Там, де я, там зоопарк завжди є.

К.Л.: - Як Шон взагалі адаптувався до війни, до вибухів, до обстрілів?

«Руна»: - У нього це якось поступово, тому що от купила я його у 2018-му, і в нього була перша ротація на Пісках. І тоді ситуація була спокійніша. Більш стабільний фронт, ми були в обороні. Вряди-годи траплялися перестрілки, але ж такого, як тепер, – ні. І от він потихеньку призвичаювався до оцих слабеньких перестрілок. Тобто було таке, що там черги кулеметні пролітали, отаке-от, або там рідко ще працював міномет. Для нього це була новинка. Він з нами їздив на полігон, тобто звикав до вистрілів, коли ми працюємо. Він поруч бігав, скакав і це все чув. Але коли вже почалася повномасштабна, він з нами так само – по підвалах, бліндажах. І видно, що він переживав, з нами забігав, притискався, тобто він хвилювався. Але якось потім його відпускало.

Було таке, що місцеві, які там залишалися (ми були, вони приходили), просили допомогти ліками або собі, або прийшла якась бабуся і каже: у мене собаку поранило в дворі, можете їй допомогти? І я приходила, оперувала цих собак, допомагала. Я боялася, щоб з Шоником такого не трапилося. Але, слава Богу, його оминало, то лишень він застав такі-от перестрілки. Він ласкавий, ми на нього кажемо «кімнатний ротвейлер». Просто він добрий-добрий. З котами, кішкою у мене спить. Кішка – кримчанка також, він з нею взагалі… Вона може йому ще й «дати відкоша».

К.Л.: - А в тебе є якісь особисті талісмани?

«Руна»: - Зараз у мене є жетон і такий герб-кулончик. Це мені подарували волонтери, на день народження надіслали в 2022 році, вже після початку повномасштабної. Я завжди його з собою ношу. Буває єдине, коли я працюю з бусоллю, з себе треба знімати оце все, і я кладу собі жетон сюди, в берці. Я також з хлопцями жартувала, кажу так: якщо що, дивіться, куди я кладу, щоб потім знайшли. Ну, це теж такий чорний гумор, але ми нормально до цього ставимося.

В.Л.: - Ти плануєш колись, тепер створювати сім’ю, народжувати дітей, чи були такі думки?

«Руна»: - Ну так, напевно. Просто я не хочу якось обривати своє життя зі службою. У мене часто запитують: «Що ти будеш робити після війни?». Кажу: «Я буду служити далі». Я хочу бути причетною до того, що цю армію будуть перевлаштовувати, перебудовувати і я якось також буду. Я знаю, як воно було, і за сьомий рік у тебе вже склалася картинка, ти бачила ці плюси і мінуси, як воно має бути, чого не вистачає. І от коли вже у нас буде більше часу для того, щоб це все перелаштовувати, цю систему, то мені хочеться бути також причетною до того, щоб якось налаштувати її в ліпший бік, і щоб органи в Збройних силах функціонували як один організм. А не так, що тут – війна, тут стріляють, а там не можуть відремонтувати установку, бо у них вихідний – неділя.

К.Л.: - Скажи, що найголовніше для українського суспільства, одним словом, тепер?

«Руна»: - Мова. Мова – це зброя, це наше все, тому що це Україна, у ній має жити лише українська мова. Я так вважаю, так мало бути і так буде, в майбутньому, – це точно.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі «Ukrinform TV»

Фото: Павло Багмут