Верхівка УПЦ МП прийшла на Банкову. Президент їх не прийняв. І правильно зробив
20 березня біля Офісу Президента, як і належить, несподівано висадився «десант» преосвященнійших владик, які вимагали зустрічі із президентом Володимиром Зеленським. Прийшли члени Синоду (по факту - вищого керівного органу церкви) УПЦ “МП” на чолі з предстоятелем митрополитом Онуфрієм. Це не було виїзне засідання верхівки церкви, це не був такий собі «антимайдан», а ще - це було очевидне бажання створити картинку для російського телебачення “гнаних” (їхній улюблений образ) єпископів. Це скоріше нагадувало спробу «в’їхати в ОП на танку», взяти президента нахрапом та передати очільнику держави звернення (прийняте годиною раніше на синоді).
Президент їх не прийняв. І правильно зробив.
Темою для розмови мали б стати доля Києво-Печерської Лаври, точніше питання перебування там УПЦ “МП”, керівники якої, судячи з усього, не бачать себе поза стін цієї святині.
Такий “десант” викликав бурхливу реакцію соцмереж. Найкращі церковні публіцисти та богослови миттєво відгукнулися на цей “похід”, обвинувачуючи владик у лицемірстві та фарисействі.
Найкоротшим резюме цієї спроби може бути один спогад і прив’язана до нього промовиста констатація. 2018 року український президент ходив за синодом УПЦ МП, а 2023 року УПЦ “МП” ходить за президентом. (Йдеться про ситуацію, коли перед Об’єднавчим собором тодішній президент Порошенко запросив усіх єпископів на розмову в Український Дім. Представники УПЦ «МП» не прийшли. А потім було ще безліч ситуацій, коли представника адміністрації Порошенка просто не приймали в Лаврі.
А тепер – президент України на зустріч не вийшов. Насправді, очільник держави не та персона, до якої можна потрапити, не попередивши.
Те, що відбулося вчора — подія безпрецедентна і для УПЦ “МП” і для президента Української держави.
До одних нарешті почало доходити, що держава надалі не демонструватиме благоговіння до тих, хто не здатен переосмислити свої помилки і досі не обрав як і за кого молитися: за агресора чи жертву.
Президент Зеленський витримав свою лінію і показав, що не варто шантажувати його “любов’ю чи нелюбов’ю міфічних “мільйонів” вірних. І це говорить про те, що рішення про припинення договори оренди Лаври є невідворотнє, зокрема, й тому, що Україна демократична держава, де гілки влади (зокрема, виконавча і судова) діють виключно у межах своїх конституційних повноважень.
І нарешті, це було нагадування, що не варто у війну комунікувати одночасно і з Банковою і з Кремлем (в особі Новінського). Бо це на 100% безперспективно.
Оце стояння митрополитів (троє з яких перебувають під санкціями РНБО) завершилося оприлюдненням звернення до президента і власне парою красномовних, самовикривальних кадрових рішень Синоду, які стосувалися двох сепаратистів — “важковиків”. Який «красивий» хід! Єпископа Кримського Лазаря було виведено зі складу постійних членів Синоду через (увага!) «неможливість брати участь у його засіданнях»... Тобто головний кримський церковний сепаратист, який сприяв російському вторгненню, який освятив його, своїми руками “віддав” кримські єпархії у пряме підпорядкування РПЦ, виведений з керівного органу УПЦ “МП” з запізненням на якихось вісім (!) років і не за все перелічене, а тому, що не може, бач, приїжджати та повноцінно брати участь у синодах у Києві.
І друге рішення, яке стосувалося Гедеона Харона, позбавленого нашого громадянства, власника російського паспорта, який скаржився на утиски в Україні у США. Його звільнили з намісників монастиря (неіснуючого насправді)… за станом здоров’я.
Власне, оці кадрові рішення стало своєрідною демонстрацією неспроможності верхівки УПЦ «МП» до очищення. Бо насправді не Лазарем єдиним, який вже став хрестоматією церковної зради, а й десятками інших колаборантів руйнувалася ця церква. І скромне звільнення найбільш демонстративних єпископів-колаборантів через здоров’я або пенсію (як це було з Куп’янським та Ізюмським Єлисеєм), або дипломатичне мовчання щодо державних зрад рядового кліру це не шлях до єднання.
А тепер про звернення Синоду до президента. В принципі, воно містить здебільшого виправдання і скарги. Давайте побіжно пройдемося по ньому.
“З початком вторгнення Російської Федерації на територію України наша Церква першою серед інших релігійних організацій рішуче засудила цю військову агресію і закликала своїх вірян стати на захист рідної землі”.
Митрополит Онуфрій таки закликав один раз Путіна припинити братовбивчу війну і не чинити гріх Каїна, це правда. Але на цьому запал преосвященнійшого владики завершився. Навіть в останньому зверненні Синод рішуче засуджує російську військову агресію проти України, не робить акцентів ані на патріарху Кирилові, ані на Путіні, і взагалі не використовуючи слово «Росія». Таке враження, що його писали люди, яким не можна використовувати ці слова у негативному сенсі.
1. “Українська Православна Церква, до якої належить багато мільйонів наших співгромадян, завжди виховувала і виховує паству любити свою Батьківщину, бути достойними громадянами своєї держави та гідно виконувати свої громадянські обов’язки”.
Та невже? А хто ж десятиліттями згодовував вірянам міф про «триєдність православних народів», про неможливість Спасіння поза цією єдністю? Чому донедавна у ваших храмах молилися проти мєждоусобная брані (громадянської війни фактично), чому чітко не звучать молитви за українське військо? Чому у ваших богослужбових текстах слова Україна немає. Чому митрополит Павло вичитує по телефону монаха, який в Інстаграмі обзивав Путіна?
2. Давайте зрештою згадаємо такі ганебні сторінки, як ставлення УПЦ МП до поховання бійців ЗСУ. Відомо, що в 204-2015 роках клір “МП” часто відмовлявся відспівувати бійців ЗСУ, мовляв, за участь у “братовбивчій війні”. Автор цих рядків відвідувала парафію УПЦ “МП”, де матір загиблого воїна мало не піддавали обструкції віряни, що він вбив братів і не отримає Неба. І настоятель цих настроїв не викорінював. Останні випадки невідспівування бійців медіа фіксували навіть у 2022 році.
3. Зрештою, були часи, коли священники відомих київських парафій відверто закликали до бунтів проти влади на сторінках своїх соцмереж. Це те, що автор знає достовірно. Звісно, що зрадники були всюди, як каже зараз клір МП, але на відміну від МП, їх звільняють, карають, віддають під слідство
4. Наступна частина звернення про те, що саме монахи відбудовували Києво-Печерську Лавру мало не власним коштом.
І на це твердження, на яке Укрінформ детально відповідав в іншій публікації, хочеться відповісти простим запитанням. А з яких грошей відбудовувався монастир? Коштами чернечої громади? Стоп. Ченці, люди які обіцяли при складанні обітів «абсолютне убожество», які не мають зарплати, скажіть, з яких коштів відбудовувалося все? З тих, що приносили українські віряни — от з яких. З тих, що йшли з українського бюджету. З лояльності держави, яка забувала слово “податок”, думаючи про Церкву. І, вибачте, що нагадую, але прихожани саме Успенського собору мали б безкінечно дякувати покійному меру Києва Олександру Омельченку. Бо якби не він і не сприяння президента Кучми, не факт, що собор відбудували та ще й так швидко.
Ну і must be будь-якого звернення УПЦ “МП” про гоніння.
5. “В Україні роздмухується полум’я протистояння на релігійному ґрунті. Вже тривалий час наша Церква потерпає від незаконних перереєстрацій громад, рейдерських захоплень храмів та дискредитації у засобах масової інформації з розповсюдженням великої кількості безпідставних звинувачень”.
УПЦ “МП” так і не намагається увійти в діалог із ПЦУ. Найперший приклад. Коли в 2014-му році почалися перші виходи громад від УПЦ «МП», то на той момент невизнані автокефальні церкви поставили запитання про те, щоб служити в селах почергово. Тобто перша служба о 7 ранку, наступна о 9.30. Частина громади — на першу, частина на другу. Копроміс. Тоді юрвідділ митрополії УПЦ МП надіслав циркуляр про неможливість почергового служіння. Це просто заборонили.
А потім була «автокефальна компанія», коли Україні надавали Томос, а митрополія збирала пікети проти приїзду екзархів, а через рік - проти приїзду патріарха Варфоломія. І сьогодні навіть громади, які йдуть разом зі священником, одностайно трактуються УПЦ “МП”, як ображені та зневажені.
Наприклад, як було в Зазим’ї, або Сараті, де громади йшли зі священниками одностайно.
Вони безкінечно використовують мову ненависті щодо ПЦУ (митрополит ПЦУ у них не Єпіфаній, а тільки Думенко, а Вселенський лише стамбульский), але скаржаться на утиски.
Ну власне і все. Подібно на ритуальні танці, де репетитором Новінський, а не спробу діалогу. Вже за тиждень адміністрація УПЦ “МП” має залишити Лавру. І останній оцей невдалий візит на Банкову лише підтверджує, наскільки держава не помилилася у своєму рішенні.
Лана Самохвалова, Київ
