Чи нападе Лукашенко на Україну?

Чи нападе Лукашенко на Україну?

Укрінформ
Навіть маленький тиран, вбивши демократію в своїй країні, рано чи пізно  полізе робити те саме й у сусідів

Кожен диктатор тримається на тому, що уміє загіпнотизувати оточення своєю руйнівною харизмою, рішучістю в ігноруванні усталених правил і норм. Відомий мем “А хіба так можна було?!” несе в собі заряд  захоплення: мовляв, він мерзотник, але як красиво усе провернув!

Отим “красиво провернув” бувально просякнуті вчорашні й сьогоднішні соцмережі. І якщо “вітаю білоруські спецслужби з проведенням блискучої операції» від відомого опзжиста з кандидатською було цілком зрозумілим, то неприховані заздрощі: чому ми так не змогли з “вагнерівцями” від відомого незалежного блогера, який спецалізується на армії, дещо засмутили.  “Насправді, Україну не засуджували б, а навпаки - почали б поважати”, згадує блогер ту начеб-то зірвану операцію, і пояснює, що справа не в методах роботи спецслужб, а в тому, кого саме таким чином захопили в заручники — найманців чи відомого опозиціонера...

Можливо, й Лукашенка в Кремлі за цю операцію якщо й не стануть поважати, то, принаймні, нагородять якимись бонусами.

І справа не в особі опозиціонері з NEXTA. А в тому, що Лукашенко чим далі, тим упевненіше пливе в фарватері путінського дискурсу: “Міжнародні закони - ніщо, моя забаганка - все”. Чим більше таких навіжених буде в світі, тим більше сумнівів буде у фундаментальності цих законів. А їх необов’язковість, в кінцевому підсумку, й прагне довести Кремль.

Фото: EPA

Фото: EPA

Отут і виникає запитання: а наскільки далеко може зайти бульбяний диктатор у своїх діях? І чи не стане територія України полігоном для подальшої демонстрації ним своєї відданості московському господарю? Що заважає йому підняти винищувачі і обстріляти ракетами кордон, на якому ”помічені озброєні диверсанти з України”? Чи організувати викрадення білоруських опозиціонерів з-під носа СБУ в самому Києві? Путін би оцінив...

Нам все ще здається, що Лукашенко на це не зважиться, що він боїться міжнародного осуду, що надто часто божився в любові до українського народу, щоб отак зненацька зруйнувати наше незбагненно позитивне до нього ставлення.

Згадайте, за опитуваннями КМІСу, 36% українців довіряють Олександру Лукашенку, більш ніж будь кому іншому з іноземних лідерів. І багато хто хотів би бачити його на чолі України! І добре б лише такі, як Кива з ОПЗЖ, але ж є його ситуативні симпатики й серед “патріотів”. Саме ті, хто на початку білоруських протестів  восени минулого року переконували: протести в Білорусі організовані Путіним, а Бацька (яким би жорстоким він не був) єдиний, хто здатен врятувати державність Білорусі. От і бандитське викрадення з чужого літака Романа Протасевича ними було прокоментовано так: “Лукашенко зняв з літака путінського наймита”.

Зізнаюся, автор цих рядків теж тривалий час до кінця не вірив у те, про що вели мову тривалий час білоруські опозиціонери. Один з редакторів підпільної опозиційної газети в Білорусі розповів, що президент особисто розстрілює арештованих ворогів у підвалах КДБ, і я багато років був упевнений, що це перебільшення — хоча опозиційні діячі зникали в країні із підозрілою регулярністю. Але останнім часом, після неймовірної осінньої жорстокості лукашенківських силовиків, я вже далеко не такий упевнений у цій своїй вірі...

Що треба, аби навіть найменші симпатії до цього тирана вивітрилися з наших голів?

Я цілком допускаю, що, підвищуючи ставки, Лукашенко може відважитися на неймовірний за нинішніми нашими уявленнями крок — збройний напад на Україну.

Чи є в нього мотиви?  Скажемо так: за те, щоб зберегти за собою пост президента він, мені здається, готовий буде сто разів пожертвувати і стосунками з Україною, і прихильністю до нього українців. А таку умову збереження місця під теплим білоруським сонцем може поставити йому, як ультиматум, Путін. Мовляв, “ти тільки почни, а я потім прикрию. Створи casus belli - Сараєво, Глейвіц, Майнільський інцидент...”

Путіну самому не з руки першим нападати на Україну — тут навіть союзники можуть не підтримати, та й народ російський уже не дуже схильний воювати з непоступливим супротивником.

А от якщо збройний конфлікт виникне на кордоні Білорусі з Україною, та ще й з артобстрілом, в якому неминуче загинуть люди, та ще й з відповідною картинкою росЗМІ, то - зовсім інша справа. І все це можна легко подати як напад  “бандерівського режиму” на спільний кордон “союзної держави РФ-Білорусь”, який (як повідомляли білоруські ЗМІ) ще з 2015 року контролюють воєнізовані підрозділи ФСБ. Якщо інтерпретувати все це як війну агресивної України проти “маленької миролюбної республіки”, яка так настраждалась у роки Другої світової, то й міжнародне співтовариство можна розжалобити. Не кажучи вже про росіян, яких хлібом не годуй, тільки дай знати, що десь хтось нападає на “рускій мір”, - і мобілізаційний ресурс забезпечено.

Фото: belrynok.by

Фото: belrynok.by

Чи  є в Лукашенка воєнний ресурс для вторгнення на територію України? Є. Бо теза про “історичну миролюбність білорусів” стосується тільки білоруського народу і ажніяк не його сучасних правителів. За даними військових експертів, Білорусь сьогодні -  одна з найбільш мілітаризованих країн Європи. Вікіпедія стверджує, що на березень 2016 года армія мирного часу в ній нараховувала 65 тисяч осіб. На власних ресурсах білоруські військові вихваляються: “Своїх найближчих сусідів — Польщу й Україну - Білорусь випереджає за абсолютною кількістю важкого озброєння, по танках у 1,8 і 2,1 раза, по важких артсистемах у 1,6 і 1,2 раза. В арсеналах ВС РБ порядка 1600 танків, 2500 броньованих машин, 1490 артилерійских систем.”

Окрім того, як пише російська Независимая газета, наразі існує єдине угрупування військ чисельністю, як мінімум, 300 тисяч багнетів, до якого входять як війська  збройних сил РБ так і всього Західного військового округу РФ. Плюс — Єдина система ПВО двох країн, яка на 80% фінансується і забезпечується за рахунок Росії. У рейтингу Міжнародного інститут стратегічних досліджень (IISS)  зазначається, що в Білорусі на кожну  тисячу населення припадає 46,7 військовика, тоді як в Україні — 28, а в Польщі 5. За даними ж  рейтинуа Global Firepower 2020, на який дуже люблять посилатися вітчизняні стратеги, за потужністю армія Білорусі перебуває на 50-му місці в світі,  значно вище від Азербайджану, Португалії, Сербії, Сирії (Україна - на 25-у).

Це — побіжно отримана інформація, знавці можуть розповісти більше. Але відчуття своєї моці, хоча й хибне, може спонукати диктатора до непередбачуваних дій.

Чи підтримає цю авантюру білоруський народ? Білоруський народ — ні, але він весь або сидить, нескорений, по в’язницях, або, заляканий - по домівках. І хоча, в цілому, він налаштований до України дружньо, але не він править бал в державі Лукашенка, а багатотисячний клас особисто відданого диктатору чиновництва.

Коли в 2015 році я перебував у Білорусі, то почув неймовірну, як на наш здоровий глузд річ — уся бюрократія, аж до найменших державних і комунальних ланок, затверджується в Мінську особисто Лукашенком. Нам, журналістам, довелося близько тижня спілкуватися з цими людьми. Вони поводили себе як роботи — нічого живого в них не можна було помітити. Демонстративна відмова спілкуватися білоруською, закритість, небажання говорити нічого, окрім завчених фраз. Такого я не бачив навіть у радянському Союзі часів пізнього Брежнєва, хоча багато разів брав участь у зустрічах нашого партактиву з іноземцями. Можливо, це щось реліктове — з часів Сталіна...

Такий “народ” напад на Україну підтримає й виправдає, аби не позбутися нагрітого місця, або й свободи. Сумління в таких випадках закопане десь глибоко в нетрях свідомості...

Чим може завершитися таке  гіпотетичне вторгнення, якщо на нього зважиться білоруський диктатор? Нічим добрим для нього. Українська армія, випробувана в боях за 7 років війни, не буде надто лояльною до загарбника.

Але Путіну й не потрібен Лукашенко-Суворов. Кремлівський небожитель, у разі поразки, залюбки подасть його світові як навіженого авантюриста, від якого терміново треба рятувати і Білорусь, і Україну; першу — перебранням на себе влади в ній  за допомогою рішення Ради Федерації, другу — миротворчою операцією за участю Росії.

Путіну цілком може здатися, що таким чином можна вполювати одразу двох зайців...

Історія вчить, що це погана ідея -  шукати виправдань фактам нехтування міжнародних правил і законів, прикриваючись формулою: ціль виправдовує засоби. Не можна ділити диктаторів на корисних і шкідливих.

Не можна виходити  в політиці лише з принципу: “Ворог мого ворога — мій союзник”. Історія часто такої всеїдності не прощає. В ситуативних союзах свого часу обпеклися спочатку лідери Європи, коли ухвалювали “Мюнхенську змову”, а потім українці — і ті, хто сподівався, що пакт Молотова-Ріббентропа принесе мир, і ті хто мріяв, що домовленості націоналістів з окупаційною німецькою владою сприятимуть здобуттю незалежності.

Навіть маленький диктатор, який вбиває демократію в своїй країні, рано чи пізно, зміцнівши, полізе робити те саме й у сусідів.

Євген Якунов. Київ.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-