Герої вчорашніх днів

Герої вчорашніх днів

Блоги
Укрінформ
Чиї імена піднімуть на стяги наші нащадки?

Прочитав: звістка про те, що на нових двадцятидоларових купюрах з’явиться портрет Гаррієт Тамбен – рабині-втікачки, замість сьомого президента США Ендрю Джексона, викликала в Штатах бурхливі дискусії.

Мовляв, Джексон – перший президент від Демократичної партії, мало того – її засновник, та ще й герой визвольної війни Америки проти Британської імперії... І – отака неповага! Багато хто в США (та й, що цікаво, в Україні) назвали таке рішення відвертим популізмом і зневагою до історичного минулого.

Я уявлення не мав, хто такий Ендрю Джексон і чим він прославився. Але зазирнув до Вікіпедії й прочитав, що він був затятим ворогом корінного населення Північної Америки. І в 1830 році підписав закон про виселення індіанців з їхніх земель. Цим законом був даний старт етнічним чисткам та депортації їх на чужі їм, неродючі землі, під час якої чимало людей померли.

Колись білим переселенцям це здавалося подвигом – їм розчистили життєвий простір, позбавили небезпечного конкурента. Сьогодні це ніякий не подвиг. І справа не в популізмі, а в зміні структури народонаселення, цінностей і моральних принципів в американському суспільстві. Так, Джексон залишиться героєм визвольної війни. Але проблема незалежності в США стоїть не так гостро, як проблема расового миру, і це висуває на авансцену нових героїв.

Колись прочитав, що в гуглі на Мартіна Лютера Кінга ледь більше запитів ніж на власне Мартіна Лютера. Може, не в останню чергу й тому, що перший сповідував ненасильницькі форми боротьби за права людини, а другий свого часу закликав руйнувати синагоги, пробудив криваву Селянську війну й сам же схвалив розправу над її учасниками, які повірили його закликам до свободи...

Я б не поспішав називати руйнування пам’ятників Колумбу й іншим героям білої колонізації світу варварством – це зовсім не ознака дикунства. Бо для європейця Колумб дійсно є великим мореплавцем, відкривачем незвіданого континенту. А от у розумінні корінних народів Америки він – банальний шукач скарбів, та ще й лазутчик, який проторував шлях для грабіжників і поневолювачів – Кортеса і Пісарро.

Та хіба нам це все треба пояснювати? Для тогочасної Європи російська імператриця Єкатєріна Вєлікая було “просвєщонним самодержцем”, епістолярною подругою Вольтера. Але для українців і кримських татарів її правління пов’язане зі зрадами й жорстокістю. Поки що десь в Одесі за неї ще чіпляються, але повна десакралізація цього імені – справа якогось десятка років.

Колись на площі біля Арсеналу стояв пам’ятник Іскрі й Кочубею, які написали донос на Мазепу. Їх там давно уже нема, а вулиця, яке бере початок з цієї площі, зветься ім’ям бунтівного гетьмана. Вулиці, названі більшовиками, здавалося б, на віки – на честь Юрія Коцюбинського та Пархоменка, давно перейменовані іменами інших, більш актуальних сьогодні героїв.

Відбулися демографічні зміни, оновився склад населення, й колишні герої вийшли з ужитку.

І все ж. Чи не можна тупо все лишити, як було, не руйнувати минуле – і Леніна на двадцятип’ятирублівках, і площу Калініна, й погруддя Косіора – це ж історія?! Ні, не можна. Бо будь-яке увічнення пам’яті – це елемент пропаганди, який формує устої суспільного дискурсу, пропаганди в абсолютному смислі – без негативного чи позитивного смислу. Так увічнювали єгипетських фараонів, античних героїв, християнських святих – у кожної епохи були свої увічнені.

Будь-яке увічнення історичної особи – це завжди акцент на якихось її якостях, які стали визначальними в певний момент історії й призвели до змін, які тодішнє суспільство вважало благотворними. І ті, хто увічнювали, безумовно, прагнули кращого, передати повагу до цих чеснот своїм нащадкам, переконати їх, що ці чесноти – вічні й непорушні.

Та змінилися епохи – й нікого вже не привабиш героїзмом у винищенні іновірців чи високим рівнем військового мистецтва при пограбуванні торгових караванів. Та навіть штрикання одне одного шпагами заради прекрасної дами і винищення сотень тисяч оленів для колекції рогів у замку може викликати хіба що відразу.

Міняються часи, міняються цілі, міняються норови. Прийде час і постаті тих, чиїми іменами ми сьогодні називаємо площі й вулиці, наші нащадки переоцінять по-своєму. Загроза втрати незалежності стане не такою гострою, і на перший план вийдуть не мистецтво і мужність полководця, а чесноти просвітника і гуманіста. І для наших онуків і правнуків буде важливим не те, брав чи не брав той чи інший персонаж участі у визвольних змаганнях, а наскільки він умів залишатися при цьому людяним, доброчесним і відповідає вимогам ідеалу того суспільства, яке настане. Це буде сувора і не завжди справедлива переоцінка. Але неминуча.

Врешті-решт ті ж таки Володимир Великий чи Ярослав Мудрий, якими прикрашені наші гривні, вчиняли так само, як століттями пізніше Єкатєріна Друга – зброєю і вогнем розбудовували імперію, не рахуючись із жертвами. А козацькі ватажки, здобуваючи собі славу, не гребували грабунками й убивством євреїв, католиків і кримських татар. А теоретики української незалежності не цуралися часом тоталітарних поглядів. Бо то такі часи були тоді.

Це не значить, що вони будуть викреслені з історії, але прикрашати гроші їх обличчями вже буде не комільфо (якщо паперові гроші, звісно, до того часу залишаться).

Чиї імена піднімуть натомість на стяги наші нащадки? Це можуть бути дуже незвичні як для сьогоднішніх наших наративів особи. А може, все буде зовсім інакше...

...У центрі Брюсселя я бачив чимало кам’яних і бронзових героїв – Альберт Перший і Леопольд Другий, Готфрід Бульонський і Карл Лотарінгський. Але біля жодного з них не було такого скупчення людей, як біля однієї статуї. Ім’я того, на чию честь вона поставлена, невідоме. Але його знають усі. Щороку зарубіжні посольства вважають за честь одягти його у своє національне вбрання (колись красувався він і у вишиванці). Це славнозвісний хлопчик-дзюркунчик.

Чому той хлопчик переважив у популярності королів-завойовників і герцогів- об’єднувачів? Може, саме тому, що йому пасує будь-яке національне вбрання? Чи, може, причина в тому, що за однією з легенд – хлопчик-дзюркунчик у притаманний йому спосіб колись давно загасив гніт порохового заряду, закладеного ворогами під міський мур? І тим не дав розгорітися війні.

Символічно, як на сьогодні, правда ж? Хто знає, може він і стане колись нашим спільним у Європі майбутнім героєм?

Євген Якунов. Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-