Чи є в Донбасу шанс стати другим Руром?

Чи є в Донбасу шанс стати другим Руром?

Укрінформ
Приклад колишнього депресивного регіону в Німеччині показує, що вихід є

Ідея перетворення Донбасу на український Рур збуджує чимало експертів не один рік. Успішний досвід німецького вугільного регіону, який власне перестав бути вугільним, намагалися розглянути ще до війни, яка повністю змінила життя на сході України. На тлі пропозиції керівництва держави щодо можливості створення на підконтрольній частині Донбасу вільної економічної зони – приклад Руру може знову замаячити на горизонті.

Якщо подивитися ретроспективно, то справді ці два регіони мають чимало спільного: Рур почав розвиватися як індустріальний центр Німеччини наприкінці ХІХ століття. Після Другої світової війни на тлі відбудови та швидкого економічного зростання перетворився на центр виробництва вугілля та сталі, став одним із факторів економічної інтеграції Європи. Туди відправилися десятки тисяч робітників-мігрантів.

Донбас так само почав становлення як вуглевидобувний і металургійний регіон наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття. Європейці – німці, англійці, французи, бельгійці – охоче почали інвестувати в нього. Після завершення війни туди також подалися тисячі працівників з усього СРСР, перетворивши Донбас на один із найбільш густонаселених регіонів, яким він донедавна був в Україні.

Згодом видобуток вугілля ставав дедалі менш прибутковою справою, обидві держави були змушені фінансово підтримувати своїх шахтарів.

Мабуть, на цьому спільне й закінчується.

ВІД МОДЕРНІЗАЦІЇ ДО ЗАКРИТТЯ

Праця гірників у Німеччині, як і скрізь, завжди була дуже важкою і небезпечною. Але при цьому земля Північний Рейн-Вестфалія, на території якої розташовано регіон Рейн-Рур, та й федеральний уряд – укладали чималі гроші в постійну модернізацію гірничодобувних підприємств (тоді як в українських копальнях нібито й досі можна натрапити на обладнання, яке стоїть там від першого дня роботи).

Вугілля зіграло величезну роль у творенні економічної могутності Німеччини. Однак уже з кінця 1950-х місцеве вугілля почало програвати в ціні імпортованому, а також іншим енергоносіям. У галузі почалася криза, потім її друга хвиля: безробіття, падіння народжуваності, відтік населення. Останніми роками ситуація потроху почала виправлятися, але проблем, які тягнуться з середини минулого сторіччя, вистачає й сьогодні.

У 2007 році уряд ФРН ухвалив принципове рішення: до кінця 2018 року закрити всі шахти з видобутку кам’яного вугілля. З 1960-го кількість шахт поступово скоротилася зі 146 до двох.

Завершення ери кам’яного вугілля в Німеччині сталося 21 грудня 2018 року (видобуток бурого ще триває в чотирьох землях). На церемонії закриття останньої шахти у Боттропі в Рурському басейні були присутні федеральний президент ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр, голова Європейської комісії Жан-Клод Юнкер, німецькі політики, священники і, звісно, самі шахтарі. Дехто з робітників плакав.

У липні цього року німецькі Бундестаг і Бундесрат ухвалили закон про остаточну відмову від використання бурого та кам’яного вугілля до 2038 року (Німеччина продовжує його імпортувати). Доти, а може й раніше, будуть зупинені не тільки шахти, а й усі ТЕС, котрі працюють на цьому викопному паливі.

Для підтримки вуглевидобувних регіонів по всій Німеччині – земель Північний Рейн-Вестфалія, Саксонія-Ангальт, Саксонія і Бранденбург – передбачено понад 40 млрд євро тільки з центрального бюджету, з яких 14 млрд – регіонам та їхнім проєктам і 26 млрд – на інвестиційні інфраструктурні проєкти.

ВІД КОПАЛЕНЬ ДО ТЕХНОПАРКІВ

До закриття шахт у Німеччині почали готуватися заздалегідь, процес відбувався послідовно та ґрунтовно. Тому за півтора десятиліття економіку Рурського регіону вдалося структурно перебудувати.

Більшість шахтарів, котрі залишалися на роботі до останнього, достроково вийшли на пенсію. Решта перейшли на адміністративну роботу, в пожежні частини, в аеропорти та вокзали, деякі вирішили пройти перепідготовку на інші спеціальності – таку можливість надала їм влада.

У регіоні з’явилися наукомісткі виробництва.

У долині річки Рур почали відкривати університети, яких у регіоні до 1980-х років не існувало взагалі (Донбас у цьому відношенні – у більш виграшному становищі).

Шахти перетворювали на музеї, затоплені котловани – на озера для відпочинку.

Найбільш показовою є історія шахти «Цехе Цольферайн» (Zeche Zollverein) у місті Ессені, яка стала музеєм, центром промислового дизайну, творчості та відпочинку, її навіть включено до переліку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО. Щороку цей комплекс відвідують близько 1,5 млн туристів (що, утім, поки що не забезпечує самоокупності).

У місті Гельзенкірхені на базі сталеливарного заводу, який припинив свою діяльність 1984 року, створено науковий парк «Рейн-Ельба» (Rhein Elbe Science Park). А на території металургійного заводу в передмісті Дортмунда з’явився технопарк.

До згадуваного Боттропа щороку приїздять близько 3 мільйонів відвідувачів: до розважального комплексу «Альпін-центр» із найдовшим у світі критим лижним спуском завдовжки 640 метрів, парку атракціонів Movie Park тощо.

ВІД БРУДУ ДО ЕКОПРЕМІЙ

Усе це створювалося протягом багатьох років у рамках довгострокової стратегії перебудови регіону. На неї було спрямовано чимало як бюджетних коштів, так і різних інвестицій.

Та навіть після закриття шахт вони продовжують тягнути з держави гроші: Німеччина щороку витрачає до 300 млн євро на відкачку з них води та підтримку підземної інфраструктури. Такою є плата за славне минуле.

Велика увага приділяється реабілітації навколишнього середовища. Урешті-решт, шахти закривали не тільки через їхню економічну недоцільність, а й з огляду на шкідливий вплив на екологію. Німеччина, яка дуже відповідально ставиться до проблеми досягнення «кліматичної нейтральності», та під тиском кліматичних активістів – відмовляється від вугілля швидше, ніж передбачалося ще кілька років тому.

Прикметно, що екологічний напрямок став також і джерелом працевлаштування: у Північному Рейні-Вестфалії стрімкими темпами розвивається відновлювальна енергетика. Причому вітропарки та сонячні долини, біогазові установки часто ставлять не великі енергетичні компанії, а маленькі кооперативи.

Свого часу забруднений і похмурий регіон, Рурська область, а саме одне з його головних міст – Ессен, у 2017 році отримав титул «Зеленої столиці Європи»!

*  *  *

Рур – один з яскравих прикладів того, як депресивний, дотаційний регіон може перетворитися на вельми успішний у багатьох сенсах.

Чи можна розраховувати на те, що український Донбас, принаймні його підконтрольна частина, піде тим самим шляхом? Чинників, котрі гальмуватимуть розвиток, дуже багато. Насамперед це, звісно, війна та її наслідки. Це й відтік частини населення, і прогнозоване небажання інвесторів ризикувати грошима, і тяжка екологічна ситуація. Але великі можливості для цього є. Потрібне лише велике бажання перетворень, насамперед на місцевому рівні.

Ольга Танасійчук, Берлін

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-