Лукашенко і Алексієвич у трикутнику «братніх країн»
Триваючий розпад Російської імперії не дає зовсім згинути гаслу і концепції «триєдиного російського народу». Білоруська революція за фактом свого початку, існування і розвитку дуже сильно змінила ситуацію у трикутнику країн Росія–Україна–Білорусь, у трикутнику ідентичностей рускіє/росіяни-білоруси-українці.
ЛУКАШЕНКО У ТРИКУТНИКУ «БРАТНІХ КРАЇН»
Таким непростим є життя диктаторів, які засиділися на престолі. Ще недавно обговорювали ми плани Олександра Григоровича шляхом "персональної унії" стати правителем і Київської, і Білої Русі, ще недавно він розповідав, що українські спецслужби йому по-дружньому розповідають, звідки буде загрожувати небезпека, і майже обговорював з Києвом – куди, за якою адресою зручніше буде доставити затриманих "вагнеровців". Але політичні вітри змінилися, і вже настав час поговорити, як Олександр багатовекторний крутиться у трикутнику «братніх східнослов'янських країн».
І тут все - за законом збереження речовини: "якщо в одному місці чогось стане менше, то в іншому – додасться". Напередодні виборів Лукашенко і про Україну, і про Росію говорив за принципом «з одного боку – з іншого боку». Після початку протестів він як ослаблий правитель був змушений притулитися до Росії. І відповідно - у риториці перейшов від виборчої критики Росії до її непомірного вихваляння. Ну, хіба що, щоб це не виглядало зовсім вже солодко, суворим голосом додає отак: Ось, мовляв, якщо Кремль не допоможе мені втриматися, то він впаде наступним! При цьому Лукашенко хмуриться, як суворий педагог, намагаючись за акторством сховати банальне вимолювання життєво важливої допомоги.
З іншого боку, відповідно до оголошеного вище закону, наскільки "президент Білорусі до 5 листопада" став краще говорити про РФ, настільки ж гірше – по ситуації – говорить він тепер про Україну. При цьому чогось істотно, по-новому поганого про Україну Лукашенку сказати не вдається. Чим же виявляється поганою для нього Україна у вересні-2020? "Немає сильної руки, тому бардак. Ось до чого Майдан довів". Вже було. "Занадто на Захід дивиться, яким заправляють США". Було. "Разом з іншими західними країнами допомагає дестабілізувати Білорусь". Може, не в такому різкому формулюванні, але щось подібне теж вже звучало.
БІЛОРУСЬ І РФ + УКРАЇНА: ЧАС ЛАЙКІВ І ЕПОХА ДИЗЛАЙКІВ
У недавньому інтерв'ю російським ЗМІ подібні антиукраїнські тези прозвучали так відверто і навіть жорстко саме тому, що вони не були урівноважені звичайними реверансами «братньому народу, братській країні» з «добросусідським кордоном» і «економічним співробітництвом». Але ж і дивно було б чекати на подібні кніксени в умовах, коли головною метою інтерв'ю було – сподобатися В.В. Путіну, що напередодні зустрічі президентів у Москві (14 вересня) є для Лукашенка пріоритетом. Тим більше, що і українське МЗС, зі свого боку, рішуче говорить про токсичність контактів з білоруським режимом, а посол України був відкликаний з Мінська. Однак минулими вихідними наш посол Ігор Кизим до Мінська повернувся. Логічною і технологічною реакцією було хоч вже це сприйняти спокійно, як факт, не виділяючи з потоку. Але ні, не таким є режим самолюбного диктатора! І ось вже машину посла протизаконно обшукують на кордоні. Навіщо? Та просто загальний час такий: Росію хвалити, Україну – пресувати.
І ось тут найцікавішими виявляються два запитання. По-перше, наскільки такий стан речей: Росія-like, Україна-dislike - є для Лукашенка незворотнім? По-друге, наскільки нинішній Лукашенко за той час, що він ще буде перебувати при владі, здатний погіршити умови безпеки України?
Щодо першого ... Для флюгерного Лукашенка нічого незворотного, такого, що можна переграти, немає в принципі. Тому якщо гіпотетично уявити, що йому вдасться всидіти на багнетах, але при цьому не здати суверенітет з потрохами, то цілком можна уявити і Олександра Григоровича, який говорить про Україну як і раніше «з одного боку - з іншого боку». От лише у політичній практиці 2020-2021 і далі в такого Лукашенка віриться насилу. Видається, що Москва, яка вже намучилася з його політикою "нафта в обмін на шльопанці і поцілунки", тепер вже не упустить його з силового захоплення до повного "іппона", япона-мать (іппон – чиста перемога в дзюдо, яке пропагує ВВП; другий термін, мабуть, знають всі). Якщо ж він постарається вислизнути і знову кинути, то на цей випадок готовий також варіант палацового перевороту. І білоруські еліти, які скупчилися навколо сильного Лукашенка, у разі вигідної пропозиції тепер навряд чи будуть довго сперечатися і торгуватися з приводу слабкого.
Відповідь же на друге запитання стає продовженням відповіді на перше. Наразі марно обговорювати, наскільки у процесі здачі суверенітету Лукашенко може погіршити безпеку України, ситуацію на нашому 1000-кілометровому кордоні. Без сенсу ще й тому, що поки у той чи інший спосіб не припиниться нинішній період турбулентності, подібні міркування будуть абсолютно абстрактними, гіпотетичними. До того ж у Білорусі тепер не можна говорити лише про те, чого хоче і на що здатний Лукашенко. У країні з'явився ще один суб'єкт політики - громадянське суспільство. Молоде, слабо структуроване, таке, що саме ще толком не знає, на що воно здатне і чого хоче.
АЛЕКСІЄВИЧ – РОСІЙСЬКІЙ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ: ЧОМУ МОВЧИТЕ?
І ось тут плавно переходимо до іншої теми - розгляд рівня розвитку самоусвідомлення цього нового суб'єкта білоруської політики, політичної нації, громадянського суспільства.
Таке враження, що нації, народи, подібно до окремих людей, повинні виключно індивідуально і послідовно, крок за кроком, пройти всі етапи розвитку, дорослішання, позбавлення від ілюзій. У цьому сенсі дуже показовою була заява Світлани Алексієвич, зроблена у середу вранці, коли до неї кілька годин ломилися силовики, і вона цілком могла очікувати, що двері просто виламають, а її теж відвезуть до кутузки. Тому Алексієвич сказала найважливіше для неї, найболючіше, накипіле: «Сначала у нас похитили страну, похищают лучших из нас. Но вместо вырванных из наших рядов придут сотни других. Восстал не Координационный комитет. Восстала страна».
Однак ядром її заяви стали слова докору, кинуті через східний кордон: «Еще я хочу обратиться к русской интеллигенции, назовем это так по старому обычаю. Почему вы молчите? Мы слышим только редкие голоса в поддержку. Почему вы молчите, когда видите, как растаптывают маленький, гордый народ? Мы все еще ваши братья. А своему народу я хочу сказать, что я люблю его. Я горжусь им. Вот опять кто-то неизвестный звонит в дверь…»…
Як знайоме в Україні, як упізнавано ось це «почему вы молчите?», «мы все еще ваши братья».. І як легко тут впасти у зарозумілу насмішку, насправді абсолютно несправедливу, оскільки у 2013-му і на початку 2014 року, до початку і розгортання агресії, війни українці мислили приблизно так само. Скільки днів, тижнів і місяців зайняли тоді телефонні дзвінки, листування у месенджерах і пости українців – усе по той бік північно-східного кордону з таким приблизно початком: «Друзья, я сейчас вам все объясню!» Але вірш Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями», написаний у березні 2014 року, тільки почав фіксувати новий стан речей... Але ж і у нас після російсько-грузинської війни «08.08.08» був час подумати, усвідомити величину і реальність загрози, яка йде від Росії. Але скажемо відверто, з рукою на серці, чи багато хто вірив у війну з Росією тоді, до лютого-березня 2014-го?..
РОСІЙСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ: МИ НЕ МОВЧИМО, АЛЕ НАС МАЛО…
Звичайно ж, звернення Алексієвич викликало відповідну хвилю в Росії. Письменники Людмила Улицька, Віктор Шендерович, Лев Рубінштейн, Олександр Архангельський, Денис Драгунський, Дмитро Глуховський; діячі театру і кіно Лія Ахеджакова, Павло Чухрай, Оксана Мисіна, історик Андрій Зубов...
При цьому звернемо увагу на заголовки. «Российская интеллигенция солидарна со Светланой Алексиевич и белорусским народом» («Голос Америки»). «Бело-красно-белая эволюция. Российская интеллигенция отвечает Алексиевич» («Радио Свобода»). Вони не так, щоб невірні, вони неточні, занадто прекраснодушні. Не «российская интеллигенция солидарна» і не «российская интеллигенция отвечает», а лише її окремі представники. Що цілком вписується у початковий посил Алексієвич: «Мы слышим только редкие голоса в поддержку». І після її запитання - теж не більше, ніж «редкие голоса».
А ті, кого звикли в Росії вважати інтелігенцією, люди інтелектуальної праці, пов'язані з культурою, які мають якусь свою позицію, в масі своїй мовчать. І серед них вчителі, розбещені регулярним фальсифікуванням виборів; бібліотекарі, які роблять стенди «Крым – наш!; медіаобслуга усіх рівнів, починаючи від районної преси, на тлі якої газети застійного часу видаються зразком сміливості. Серед них також і культові артисти, музиканти, худруки і режисери. Вони мовчать і будуть мовчати, поки не отримають команду «можно», бо «крыша в театре протекает», «ипотека не выплачена», «деньги на фильм закончились»... Уявне прощання з цими людьми ми в Україні теж проходили, а у Білорусі це ще попереду.
Але ось, здавалося б, довгоочікуваний рішучий жест! У четвер ввечері «Новая газета» опублікувала текст заяви: «Мы стоим рядом с вами в вашем деле, достойном восхищения. Открытое письмо поддержки белорусам». З уточненням в кінці «Список обновляется», тобто приєднатися може кожен.
КОЛЕКТИВНИЙ ЛИСТ: А ЩЕ МИ ЗА ВАС СИЛЬНО ХВИЛЮЄМОСЯ
По ідеї - це і є подолання відчуженості і образи за «Почему вы молчите?» Не будемо, однак, поспішати з висновками. Прочитаємо спочатку листа:
«Дорогие и родные нам белорусы!
Все эти недели после выборов 9 августа, когда взору всего мира предстали чудовищные сцены преступлений ваших властей против мирных людей, мы были и остаемся вместе с вами. Мы будем с вами и дальше, что бы ни произошло.
Мы ни на секунду не забыли о том, что мы родственные народы и обязаны вам гостеприимством и добрым к нам отношением. Сотни лет мы вместе переносили самые разные невзгоды и делили радости.
Так будет и впредь. Сегодня, завтра и всегда вы можете рассчитывать на нашу помощь и сочувствие.
Мы стоим рядом с вами в вашем достойном восхищения деле сопротивления вопиющей несправедливости и лжи. Мы слушаем вас, переживаем за вас и стараемся вам помочь. Для нас честь быть родным для вас народом. И мы надеемся им для вас и остаться. Обнимаем вас.
Жыве Беларусь!».
Ну, знаєте, на цьому тлі навіть традиційна дипломатична ЄС-івська «глибока стурбованість» виглядає тріумфом рішучості. А тут що? Ну, перш за все - двічі «Мы будем с вами… Мы стоим рядом с вами…» ОК, постояли, що далі? Занадто сильним і дивним у цій ситуації (імперія-провінція) є акцент на спільній історії «Сотни лет мы вместе переносили самые разные невзгоды и делили радости. Так будет и впредь»; «Для нас честь быть родным для вас народом». Ну і загальні декларації про допомогу: «Сегодня, завтра и всегда вы можете рассчитывать на нашу помощь и сочувствие». «Мы слушаем вас, переживаем за вас и стараемся вам помочь».
А у чому допомога, трохи конкретніше не можна було сказати? Може, для початку засудити штрейкбрехерів з Russia Today, які поїхали надавати братську допомогу білоруському ДержТБ? Може, можна було заявити про неприпустимість створення, а тим більше використання карального росрезерву силовиків, якщо лукашенківські допомогу запросять? Але ні, це занадто-тоді багато хто підписувати побоїться. А тут, можливо, вдасться створити картинку масового «сопливо-сюсюкающего бла-бла-бла». І то є сумніви у масовості... Картинка виходить, як у старій кінокомедії: «– Я за тебя волнуюсь. – И всё? – Я за тебя ОЧЕНЬ волнуюсь!»
Тому до свого варіанту «Никогда мы не будем братьями» білорусам ще треба буде дійти, дозріти. І поки стоїть Кремль у його нинішньому вигляді, він все робить для того, щоб просунути цей складний і небезпечний для життя процес.
Але наостанок - знову про необхідність суворого ставлення до себе. Пам'ятаєте, білоруська опозиція ображалася: що ж ваша влада з Лукашенком лобизается, коли у нас репресії, ескадрони смерті, убиті опозиціонери! Що відповідали українці: ми вам співчуваємо, але неголосно, Лукашенко, бачте, обіцяв росіян на кордон не пропускати, та й дизпаливо... І навіть вже після початку революції і її жорстокого придушення чулися вигуки – з Лукашенком не можна сваритися, тому що... (дивись аргументи вище). Можна, звичайно, сказати, виправдовуючись, тоді у Білорусі не відчувалося громадянське суспільство, а тепер воно є.
Що не скасовує головного: і нашій політичній нації, нашому громадянському суспільству – ще рости і рости.
Олег Кудрін, Рига
