Не сваріть білорусів за млявість протестів

Останній раз був у Бєларусі взимку 2015-го, саме в ті трагічні дні, коли наші залишали Дебальцеве. На кожному поверсі мінського готелю висіли на стінах широкоформатні плазми і показували одну й ту саму картинку: російський прапор над українським містом.

Ми намагалися щось розказати білоруським колегам-журналістам. Але вони нас не розуміли, відповідали підозрілими посмішками: самі винні, що підняли Майдан, самі посварилися з братнім російським народом, та ще й збили малайзійський Боінг (ми не змогли їх переконати, що то був російський Бук).

На завершальному застіллі один з мінських чиновників підняв чарку з тостом: "Я вірю, що у вашому непорозумінні з Росією все "устаканеться" і ви знову станете друзями".

Нам було гірко і ми заспівали єдину, мабуть, пісню білоруською мовою, яку знають українці: "Косив Ясь конюшину..." Білоруські чиновники не підспівували. Радянським пісням російською мовою, які виконували запрошені артисти - підспівували, а білоруській -ні.

Тоді я підняв тост за білоруську мову, яку в Україні дуже люблять, і попрохав берегти її хоча б заради нас... Це був виклик, але вони продовжували жувати з кам'яними обличчями...

І тоді мені стало до глибин душевних шкода білорусів. Я зрозумів, що ми стаємо все віддаленішими одне від одного. І вони вже ніколи не зрозуміють нас, наш майдан, наше прагнення свободи.

Ми забули, скільки нам довелося пройти шляху від часів совка...

Тому прошу вас, друзі, не сваріть їх за млявість і неорганізованість протестів, за наївність сподівань, за відсутність войовничого націоналізму.

Їм до цього всього ще йти і йти. Страждати й стікати кров'ю. І або чогось добитися важкою ціною, або розчинитися в історїі, яка дає криваві уроки й приймає іспити людськими життями.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства