«Напевно, це якийсь механізм спеціальний в їхніх черевиках, чи на них дійсно в моменти стрибка не діє сила тяжіння?», – намагається випитати у мене сусідка ліворуч на ім’я Айше, яка прийшла на концерт із донькою. Обіцяю випитати секрет у самих танцівників.
«Жодних секретів. Ми щодня для цього тренуємося – з 10-ї до 17-ї. Ранок починається з уроку класичного танцю, далі заняття з танцювальної техніки, потім постановочна робота – відпрацьовуємо танці, виправляємо помилки. Якщо готуємося до гастролей, то проганяємо програму. Це наша робота. В цьому немає нічого надлюдського», – коментує особливості своєї роботи Максим Погребняк.
Він танцюють в ансамблі разом із дружиною Юлією, тут і познайомилися, їх з’єднав танець. «На сцені ми ніколи в парі не танцюємо, бо у нас різні категорії за зростом, але постійно разом, поруч одне від одного. Нас часто запитують, як це – постійно бути разом і не набридати одне одному. А нам здається, що й 24 годин мало», – посміхається Юлія Тягай.
Для нас ще на репетиції вони погодилися станцювати в парі.
У колективі, географія гастролей якого, без перебільшення, охоплює всю планету, дуже тепло відгукуються про турецьких глядачів. Кажуть, атмосфера завжди особлива.
«Турецький глядач – дуже емоційний та вдячний. Це не перші гастролі в Туреччині, не вперше ми й в Анкарі. Тут завжди приємно танцювати. Ми вдячні за таку можливість», – ділиться враженнями директор-розпорядник ансамблю Віктор Завадський.
Ця симпатія взаємна – організатори фестивалю пишаються, що ансамбль приїхав на запрошення.
«Насправді, давно мріяла запросити ансамбль імені Вірського до нас на фестиваль. Сама зараз дуже хвилююся. Ми дуже любимо цей стиль танців і українську культуру. Це завжди яскраво й незабутньо. Пишаюся, що приймаємо колектив такого масштабу», – розповіла організатор фестивалю пані Пинар Алпай Юксель.
Ансамбль відкрив концерт номером «Моя Україна», який танцювальними рухами та різними костюмами, традиційними для окремих регіонів України, демонструє регіональне різноманіття нашої Батьківщини.
«У нас дуже широкий репертуар. Звичайно, передусім, – це супровід ансамблю. Але є й класичний репертуар. Ми маємо й самостійні гастролі, зокрема буваємо в Іспанії, Німеччині, Франції. Головне в таких концертах – бути одним цілим із балетом, аби музика звучала єдиним цілим із тим, що відбувається на сцені», – розповідають про свою роботу музиканти.
В антракті за кулісами метушня, а в холі діляться враженнями глядачі.
Закриває концертну програму «Гопак», його поставив ще Павло Вірський у 30-40-х роках минулого сторіччя. Але актуальність, краса танцю – вражають досі.
Глядачі аплодують стоячи і не відпускають танцюристів. Ті знову й знову повертаються на сцену, виконують найбільш вражаючі стрибки, від чого глядачі махають танцівникам, шлють повітряні поцілунки, плескають ще сильніше.
Коли куліси все ж таки закривають і глядачі розходяться, на сцену – подякувати танцівникам – йде посол України в Анкарі Андрій Сибіга. Саме за організації посольства в квітні в Анкарі пройшов місяць української культури. Концерт ансамблю імені Вірського став заключним і одним із найяскравіших його подій.
Дві години натхненної роботи на сцені, дві години захоплення в залі минули. Танцюристи складають костюми, вночі вже їхати в аеропорт.
«Всіх до третьої чекаю в холі, автобус вже о 3-й відбуває в аеропорт, маєте це врахувати. Жодних затримок! І ще раз повторюю, о третій ночі», – наголошує керівник.
Для учасників ансамблю імені Вірського напружений графік – це звична справа.
«Так що там, є в них у черевиках пружини, ви запитали?», – все ніяк не заспокоїться моя сусідка, яку я зустрічаю біля кафе, на виході з концертної зали. «Черевики перевірила – немає», – жартую. «Ну, тоді це просто диво з див! Вони перемогли гравітацію», – резюмує Айше.
Напевно так і є, але перемогли вони скоріше не гравітацію, а власні фізичний біль та фізичні обмеження людського організму, аби світ зміг відчути справжню магію – магію українського танцю.
Ольга Будник, Анкара