Таки приємно, або Як Сурков в Абхазії облизня впіймав

Таки приємно, або Як Сурков в Абхазії облизня впіймав

Аналітика
Укрінформ
Абхазька «помаранчева революція» призведе лише до зміни кремлівського угруповання «на чолі», але ідеально ілюструє провальність «ФСБ-політики»

Швидкоплинна політична криза у невизнаній світом Абхазії, що завершилася достроковою відставкою «президента» Рауля Хаджимби, довела вельми цікаву істину: «рука Кремля» не тільки реально існує, але й так само реально може «помилятися» та хибно вимірювати «пульс» політичного життя на, здавалося б, повністю підконтрольних територіях. І це – дуже потужний сигнал для України та Європи на тлі глобального світового протистояння.

«Помаранчева революція» за чотири доби

Отже, чергова зміна влади у закавказькій, де-факто непідконтрольній Грузії, «республіці» відбулася у звичному для сучасної політики турборежимі: ще 9 січня кількасот (!) симпатиків опозиції прийшли під стіни «адміністрації президента Абхазії», щоб підтримати своїх лідерів – Алхаса Квіцинію та Аслана Бжанію, що в той самий час у «верховному суді» намагалися відмінити підсумки президентських виборів, що відбулися ще у вересні минулого року.

Симпатики опозиції прийшли під стіни місцевої адміністрації
Симпатики опозиції прийшли під стіни місцевої адміністрації

Невпевнену перемогу на них отримав діючий тоді «президент» Рауль Хаджимба (47,4% голосів у другому турі проти 46,2% у кандидата від опозиції Квіцинії). Особливої надії на перемогу в суді у опозиціонерів не було: перша інстанція вже відмовила, говорити ж про неупередженість «верховного суду» було марно – влада виглядала сконцентрованою та монолітною. Тому опозиціонерам залишалося тільки одне: рішучість та медійний розголос. Вже у першу добу протистояння їм вдалося захопити будівлю «адміністрації президента» та заблокувати інші установи – у Сухумі зробити це просто – все розташовано у одному кварталі. Та й серед депутатського корпусу «народних зборів» почалися відцентрові процеси – більшість народних обранців виступила із закликом до «президента» Хаджимби піти у відставку, який він відхилив.

Проте, ініціатива була за опозицією: протягом 10-12 січня спочатку «верховний суд» визнав підсумки виборів недійсними, а потім і «центрвиборчком» призначив нову дату голосування на 22 березня, причому це будуть повністю нові вибори з самого початку. Ще добу Хаджимба та його прибічники при посередництві представників РФ намагалися зберегти посаду «президента» хоча б до проведення нового голосування. Але й тут нічого не вдалося – ввечері неділі, під тиском натовпу біля державної дачі, Хаджимба написав заяву про припинення повноважень «заради миру та злагоди у республіці». Так що – сьогодні «народні збори» мають призначити «в. о. президента». Що з першим, що з другим проблем, очевидно, не буде. Більше того – пан Хаджимба заявив, що в нових «виборах» брати участі не буде.

«Окуповані території» чи «незалежні республіки»?

Але – насправді, ці чотири дні закінчили (здається, закінчили) не конкретну політичну біографію конкретної людини – Рауля Хаджимби. Як це не буде дивно констатувати, але черговий «майдан» у Абхазії має усі підстави підвести риску під цілою епохою, у новітній історії цього невизнаного державного утворення. Дозволимо собі деякий історичний екскурс, щоб зрозуміти коріння останніх подій.

Рауль Хаджимба
Рауль Хаджимба

Всім відомо, що після військового протистояння 1990–1992 років Грузія втратила контроль над двома своїми регіонами – Абхазією та Південною Осетією. Причини обидвох трагедій лежать не тільки в площині глобальної історії розпаду радянської імперії. В цих конкретних випадках мали місце ще й наслідки зухвалої радянської національної політики сталінської доби, коли створювалися штучні територіальні чи міжнаціональні утворення із шматків різних етнічних територій (як, до речі сталося і в Абхазії). Поки радянський «інтернаціоналізм» тримався на КПСС-КГБ, це не дуже муляло більшості, коли ж пішов природний парад суверенітетів – звісно, що прорвало. І визначити, хто був більше правий буде надзвичайно складно (втім, всі ці обставини вже давно описані письменником-класиком Фазилем Іскандером, етнічним абхазом, – і додати щось нове складно).

Проте, констатуємо: внаслідок грузинсько-абхазької війни з Абхазії були насильницьким чином виселені саме мирні мешканці грузини, а вони складали не менше 40-45% усього населення регіону, ті ж, хто залишився та отримав подвійне грузинське та абхазьке громадянство (близько 22 тисяч осіб), фактично, перетворилися на людей другого сорту.

Звісно, ще з тих часів мала місце в цих подіях і «рука Кремля». Спочатку, як тої сили, що крізь пальці дивилася на участь власних громадян у війні та не заважала цьому, а на боці Абхазії тоді виступали саме як вояки такі різні політичні постаті як Шаміль Басаєв та Едуард Лімонов. Потім – як посередника у перемовинах між Тбілісі та Сухумі із, підкреслимо це, мандатом Ради безпеки ООН, підсиленого контингентом «миротворців» безпосередньо у конфліктних регіонах. Звісно, чим далі йшли перемовини, тим більш складним ставали їх обставини, а роль Москви ставала все більш зрозумілою, адже при актуальності факторів Абхазії та південної Осетії, грузинське керівництво було апріорі залежним від Москви, а відтак – і Грузія повністю перебувала у орбіті впливу Росії. Коли ця схема була зламана адміністрацією Міхеїла Саакашвілі, що ставила питання про повернення під контроль Грузії неконтрольованих територій руба, і сталася «війна 08.08.08». А у підсумку: Москва визнала «незалежними» Абхазію та Південну Осетію, перед цим роздавши там свої паспорти абсолютній більшості населення, Грузії не залишалося нічого, окрім визнання цих територій окупованими та розриву дипвідносин із РФ, який діє, до речі, досі.

Сни про Апсни

Але – це зовнішній контур подій. Внутрішня політика в Абхазії (власне, самоназва регіону по-абхазькі – Апсни) за майже тридцять років виявилася не менш насиченою та яскравою. Перший керманич «республіки» – видатний вчений-історик Владислав Ардзінба, що перебував при владі у 1990–2005 роках, спочатку справляв враження лідера демократичної хвилі, яких було чимало тоді у національних республіках колишнього СРСР та для яких націоналізм був одним з найбільш важливих ідеологічних стовпів. Проте, на жаль, ні з кого з них Вацлава Гавела не вийшло. Щодо пана Ардзінби, то зіграли роль його зв’язки із КДБ, а саме один з керманичів Аналітичного управління цієї організації, абхаз Отар Аршба й патронував початок політичної кар’єри Ардзінби ще на межі 80–90-х років минулого століття. Навколо «президента-ідеолога» сформувалося оточення, яке швидко обросло комерційними інтересами в розореному війною регіоні, але – була там завжди й квота для колишніх КДБшників. Одним з них й був Рауль Хаджимба, що мав відповідну освіту та досвід роботи в «органах». За десять років він пройшов шлях від офіцера держбезпеки та в прямому сенсі шпигуна до керівника «спецслужби Абхазії», а потім – «голови уряду» та «віце-президента».

2004 року мали відбутися чергові «вибори президента», пан Ардзінба брати участі в них не міг за станом здоров’я, він в принципі став дуже нагадувати Бориса Єльцина в останні рокі при владі. От тоді його оточення та Москва і поставили на «наступника» в особі Хаджимби, почалася операція його проштовхування за участю особисто Володимира Путіна та інших російських політичних та публічних діячів. Між тим, економічна ситуація в Абхазії – інфраструктура, транспорт, курортна сфера – як були у занепаді після війни, так і залишилася. Умови «дикого капіталізму» дуже швидко поділили населення на малочисельних «нових абхазів» (із тих, що при владі, звісно) та абсолютну більшість реально зубожілих, що не мають жодної перспективи, окрім заробітків у сусідньому російському Сочі. Це протистояння й вибухнуло: опозиція спромоглася згуртуватися навколо колишнього голови «уряду» Сергія Багапша, він отримав підтримку надвпливового руху «Амцахара», що об’єднує учасників війни із Грузією. Після оголошення перемоги опозиціонера вже у першому турі почалося протистояння на вулицях. Москва була змушена втрутитися та змогла ніби поєднати двох суперників: були організовані нові «вибори», де тандем Багапш-Хаджимба («президент» та «віце-президент») переміг із 96%, але – де-факто тандем не працював, це був такий собі «худий мир». Саме за Багапша відбулися події війни «08.08.08» та «визнання незалежності» з боку РФ, неприховане розгортання будівництва військових баз Росії та значні – офіційні уже – вливання у економіку Абхазії. Багапшу вдалося стабілізувати політичну ситуацію, і 2009 року він переобрався «президентом» у першому ж турі, а от Хаджимба зайняв тоді друге місце, але тільки із 15% голосів. У 2011-му, після передчасної смерті Сергія Багапша, новим головою республіки став його політичний союзник та учасник війни із Грузією Олександр Анкваб, Хаджимба тоді також намагався балотуватися, але став тільки третім. Про що це говорить? Без варіантів – про непопулярність цього політика як таку, про його несамостійність та тяжіння до Москви та ФСБ. І виборці це відчувають.

Про дружбу та тютюнець

Втім, Москва не вгамувалася, адже, як не крути, але саме за її рахунок, хоч і так-сяк, але живе Абхазія. Інша справа, і це відмічають деякі російські аналітики, абхазькі верхи щодо російської фінансової, технічної та гуманітарної допомоги діють більш ніж зухвало: дуже дякують, але не кваппляться передавати якісь ресурси, активи, об’єкти, якщо не у власність, то хоча б під контроль росіян. Фактично, окрім військових баз, російської власності в Абхазії на сьогодні нема. При цьому усі прибутки, що отримує місцевий «бюджет» є можливими виключно завдяки торгівлі на російському ж ринку – вином та цитрусовими. Відпочинок ж у Абхазії може привабити хіба що дійсно «комуністичними» цінами та відсутністю будь-якого сервісу, що ніяк не покривається природними красотами. А якщо додати сюди, що десятки тисяч людей продовжують жити у будівлях, не ремонтованих ще після війни 1990-1992 років, тобто часто-густо – без води, газу чи світла, то увесь букет вражень від того, що є сучасною Абхазією стає зрозумілим. А при тому люди бачать якісь репортажі місцевих та російських ЗМІ про російську допомогу. То куди, – а точніше до кого – вона йде?

Це питання стало наріжним у 2014 році, коли опозиції тепер вже у особі Хаджимби, за підтримки Москви, вдалося внаслідок аналогічних «майданних» акцій домогтися відставки «президента» Анкваба. На проведених восени 2014-го «виборах» Хаджимба нарешті переміг у першому турі із результатом 50,6%, проте на горизонті з’явилася нова фігура головного опонента влади – а саме Аслан Бжанія, в минулому – також вихованця КДБ та колишнього голови «спецслужби» Абхазії (отримав 36,5%). Перший термін Хаджимба провів більш-менш стабільно, але, здається, не змінив політики щодо Москви (а це – марна справа, поки існують міжнародні санкції та ізоляція).

Аслан Бжанія записав відеозвернення, одужуючи після отруєння
Аслан Бжанія записав відеозвернення, одужуючи після отруєння

Більше того: розуміючи, що рейтинг опозиціонера Бжанії вищий та його шанси на перемогу переконливіші, хтось вирішив прибрати його з політичної «шахівниці» – навесні 2019-го політик був… отруєний важкими металами (ну, чи не знову паралель із Україною?) та не зміг взяти участь у «виборах» наприкінці літа.

«Запасним» кандидатом від опозиції став формальний голова партії «Амцахара», «депутат народних зборів» Алхас Квіцинія. Власне, у першому турі, розрив виявився мінімальним – Хаджимба – 23,85%, Квіцинія – 21,97%, у другому турі усе вирішила в прямому сенсі одна тисяча голосів – Хаджимба набрав 47,39%, Квіцинія – 46,17%.

Алхас Квіцинія
Алхас Квіцинія

Але: саме Хаджимба ще 2014 року наполіг, щоб права голосу були позбавлені ті самі 22 тисячі осіб, що мають подвійне абхазьке та грузинське громадянство, а, очевидно, такий масив виборців мав усі шанси зіграти роль «золотої акції», що грала б на руку опозиції та Квіцинії. Це політичне угруповання можна назвати куди більш поміркованим у національному питанні. Проте найбільш вагомою була ще й суто юридична обставина: за абхазькою процедурою голосування переможець має набрати більше голосів «за», аніж «проти», тобто і в другому турі – понад 50% від тих, хто взяв участь. У випадку із Хаджимбою цього не сталося, відтак, власне, вибори мали бути визнані недійсними «центрвиборчкомом» ще у вересні 2019-го. Але тоді влада пішла на маніпуляцію, що була підтримана Москвою (а як без цього?), та відхилила позов Алхаса Квіцинії. А далі опозиція пішла правовим шляхом, але підстрахувалася вулицею – і досягла результату, Хаджимба пішов. Але й тут не все так просто.

Хто зірве «джек-пот»?

Так, те, що сталося – це особистий програш пана Хаджимби, що так і не спромігся стати популярним політиком. Але – це і програш тих у Москві, хто усі ці роки вів «абхазький напрямок», в першу чергу – сумнозвісного стратега та ідеолога Владислава Суркова, який, до речі, є помічником (залаштунковим) Путіна не лише по Україні, а ще й офіційно – саме по Абхазії та Південній Осетії. Здається, колись дуже ефективний, але тотально аморальний політтехнолог загрався у «політику високих сфер» щодо нормандського формату, Сирії, Ірану, протистояння зі США та НАТО, ідеологічного прикриття та забезпечення існування окупантських угруповань «ДНР» та «ЛНР» на території України та взагалі – агресії РФ проти всього світу. Загрався – і проґавив удар. А от хто ж його наніс?

Звісно, треба віддати належне абхазькій опозиції, вона продемонструвала волю до перемоги. Але мало віриться у те, що політичні діячі невизнаної республіки наважилися на таке без підтримки у Москві. І цікавим у цьому контексті виглядає те, як саме російська влада діяла під час протистояння: спочатку висловила «занепокоєння», потім – заявила, що криза – це «внутрішня справа Абхазії», а далі – у Сухумі був відряджений заступник секретаря радбезу РФ Рашид Нургалієв, відомий представник «силового крила» у оточенні Путіна, саме він став посередником у перемовинах між Хаджимбою та опозицією. А от Сурков приїхав тільки 12-го під вечір, тобто, встиг тільки на оголошення про відставку Хаджимби…

Що з цього випливає? А те, що Суркова посунули та вказали на провал у Абхазії, а відправили у Сухумі тільки для того щоб «розгрібав проблеми». Як то кажуть: заварив кашу – розхльобуй сам. Звісно, вирішальними у перемозі опозиції були й зв’язки пана Бжанії у тій же ФСБ. Без гарантій, що проти митингувальників не буде задіяна сила, навряд чи опозиція діяла б настільки впевнено.

Що ж буде далі? 22 березня мають відбутися нові «вибори». Поки що, найбільш вірогідним виглядає все ж таки сценарій перемоги пана Бжанії, як лідера опозиції (він вже вилікувався у Німеччині від отруєння), але ця перемога, скоріш за все, буде пов’язана із взяттям на себе підвищених зобов’язань щодо врахування інтересів Росії у Абхазії. Чи може хтось втрутитися? Якщо й так, то тільки знову Сурков. Показовим вчора був маленький факт: про відставку Хаджимби повідомив на площі такий собі Сергій Шамба – політичний діяч ще часів Ардзінби, що розійшовся із ним, колишній голова «уряду» та «депутат». Колись, 2011 року його намагалися виставити як ще одну альтернативу наступникові Анквабу, а як аргумент на його користь використовували його довгу офіційну приналежність до російського МНС під керівництвом… Сергія Шойгу – нинішнього путінського мініста оборони. От чим не конкурент – але тепер для Бжанії з боку одного з кремлівських угруповань?

Навряд чи щось корисне із цієї кризи зможе винести для себе Грузія, до якої де-юре належить Абхазія. Визнаючи принциповість та послідовність позиції Тбілісі щодо територіальної цілісності країни, треба констатувати: занадто негнучкою була політика офіційної грузинської влади до Абхазії. Втім, навряд чи вона могла бути іншою. Хіба що абхази мають бачити як живе сусідня, теж курортна і теж проблемна колись Аджарія у складі Грузії і відчути різницю. Але для цього треба хоча б відкрити якесь транспортне сполучення…

Проте, треба визнати й інше: Кремль зазнав чергового несподіваного удару в площині власних інтересів. 2018-го року там так само «заспали» «гранатову революцію» у Вірменії (і тут провал «відповідального» – міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова), тепер от провал Суркова у Абхазії. І тут можна і треба робити один принциповий висновок: поки Росія намагається брати участь у глобальному протистоянні, її треба бити саме на от таких «окраїнах», де вона ніби виступає «хазяйкою» та почувається надто самовпевнено. Для України – це майже дороговказ. Адже і Донбас, і Крим не можуть залишатися в тому стані, в якому вони є зараз. Відтак, цілодобовий моніторинг поточної ситуації та наявність чіткого плану дій у кризових ситуаціях – це і є завдання як української влади щодо окупованих територій. Грузія цього свого часу не зробила чи не захотіла робити, а нам – є що втрачати, тому думати та діяти треба вже зараз.

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-