Як їм «облаштувати Ізраїль»
Треба визнати: навіть сталі політичні системи, пристосовані до роботи в умовах війни, а відтак – фактор національній згуртованості та безпеки, приходять до свого вичерпання. Як ситуативно не «переставляй ліжка», але все одно, рано чи пізно капітальний ремонт в оселі робити доведеться. Здається саме такий – доленосний – підсумок мають останні події в Ізраїлі. Кнесет прийняв рішення – вже друге за 2019 рік – про саморозпуск внаслідок неможливості формування правлячої коаліції. Отже, нові парламентські вибори – треті протягом поточного року (тобто з квітня 2019-го) – відбудуться у березні 2020-го. Але де гарантія, що вони знову не призведуть до того же сумного результату: взаємоблокування правих, лівих центристів – дрібних, крупних, релігійних, світських, етнічно орієнтованих… Коли ми говоримо про те, що Ізраїль нагально потребує реконструкції політичної структури, – ми саме й маємо на увазі принципово новий розклад гравців. А хіба Україна не стикнулася нині зі своєю версією тих самих проблем?
Звідки взявся Нетаньягу?
А що ми знаємо про ізраїльську політику? Якщо коротко – вона є ровесницею самого Ізраїлю, базується на сіонізмі як ідеології побудови національної держави та має дуже складну структуру. Перші три десятка років існування Ізраїлю – і батьки-засновники, і мільйони громадян жили однією наріжною установкою: зберегти державу як таку. Відтак, політичні чвари, хоча й траплялися час від часу, але відходили на другий план. І не так важливо було – соціаліст політик, чи консерватор – головним було наскільки він готовий захищати Ізраїль у прямому сенсі цього слова. Перше покоління фундаторів держави заклало принципові наріжні тези, такий собі моральний кодекс ізраїльської політики, виконувати який мали б наступники.
Саме на межі 60-70-х років минулого століття і постали головні складові політичної системи Ізраїлю – на правому фланзі внаслідок консолідації консерваторів утворився «Лікуд», на лівому – соціал-демократичний «Маарах», пізніше перетворений у «Аводу». Суперництво цих двох великих політсил і стало ключовою ознакою політичного процесу як країни, так й Близького Сходу, а імена лідерів партій – Аріеля Шарона, Іцхака Шаміра, Шимона Переса, Іцхака Рабіна, Біньяміна Нетаньягу, Ехуда Барака – стали відомими у всьому світі. Звісно, були у головних гравців і дрібні союзники, «Лікуд», наприклад, завжди показово, навіть штучно, підтримував діяльність релігійних ортодоксальних партій – передусім «ШАС». «Авода» – ставилася поблажливо до відверто лівацьких утворень на кшталт «Мерец». І ті, і ті надавали «мандатний» ресурс для утворення правої чи лівої коаліції та приходу до влади когось з великих лідерів. Років 20 тому особливу роль на виборах стала відігравати політична сила, наближене до емігрантів із колишнього СРСР – партія «Наш дім – Ізраїль» на чолі із Авігдором Ліберманом, яка при консервативній програмі залишалася цілком світською та наполягала на обмежені релігійних факторів на життя сучасних ізраїльтян. Ця передбачувана та цілком «західна» схема дала першу тріщину на початку нульових років.
Першим великого розколу зазнав «Лікуд», лідер якого на той час – екс-генерал Аріель Шарон, що вважався прибічником дуже жорсткої лінії щодо палестинців та дії якого спровокували другу інтифаду, несподівано переглянув власні переконання, та почав процедуру розмежовування із Палестиною. І там було багато політичних «весіль та розлучень» аж поки Біньямін Нетаньягу, на прізвисько Бібі, не спромігся сконцентрувати навколо себе більшу частину колишніх симпатиків Шарона та засів з 2009 року у прем’єрське крісло на понад чим десять вже років. Усі спроби зсунути його виявлялися марними. Бі-Бі став асом самих нечуваних коаліційних конструкцій, коли в одному уряді могли співіснувати і релігійні ортодокси, і крайні ліві із «Мерец», але всі ці конструкції були тільки про одне – про збереження влади у руках самого Нетаньягу. Усі ж спроби консолідувати якусь реальну опозиційну силу не складалися – ліволіберальний блок «Сіоністський табір», так і не став реальним конкурентом у боротьбі за владу. Аж поки у справу не втрутилися військові. Тільки не так, як у всьому світі, а по-ізраїльські...
Синьо-білі і ситуація «ні туди, ні сюди»
Чого не вистачало ізраїльським «верхам» усі ці роки? Сучасної ліво-ліберальної політичної сили, яка б не була пов’язана із минулим з політичними «договорняками» чи навіть простіше – цинічними змовами. Першою ластівкою була партія «Єш Атід», заснована ще 2012 року журналістом, телеведучим та письменником Яіром Лапідом, що задекларувала прихід до керівництва країною генерації, яка народилася вже після здобуття Ізраїлем незалежності та не має зв’язку із генерацією засновників країни. Політсила мала представництво у кнесеті, спробувала взяти участь у кадрових домовленостях із Нетаньягу, але політичний альянс тривав тільки півтори роки. А далі – перебування в опозиції, спроби опонувати коаліційним та кадровим витівкам Нетаньягу, до якого в останні роки з’явилися ще й претензії щодо корупції. Втім, сил стати реальним конкурентом «Лікуду» цій партії не вистачало.
Все це тяглося до 2018 року. Коли в ізраїльську політику вирішив піти колишній начальник генштабу Цахалу – армії оборони Ізраїлю – Бені Ганц. Сформована Ганцем партія «Хосен ле-Исраель» об’єднала як значну кількість колишніх військових, так й представників громадського сектору, а саме головне – більш-менш молодих та ще не засвічених у політиці професіоналів – юристів, економістів, політологів. За ініціативою Ганца, враховуючи його особистий рейтинг, був створений блок його партії та партії Яіра Лапіда – який отримав назву «Кахоль-Лаван», що в перекладі значить «Синій-Білий», та названий так за кольорами прапорів цих політсил – і прапору держави Ізраїль.
На виборах у квітні 2019 року саме «Кахоль-Лаван» кинув рішучий виклик «Лікуду» та отримав рівну кількість мандатів із ним – по 35. Ну, а далі й почалися всі ці спроби скласти разом те, що не складається, які й призвели до третіх уже виборів протягом року. Але куди більш важливою є інша обставина: ізраїльська політика переживає кардинальне випробування. Потрібна не лише зміна поколінь, а ще реконструкція політичного устрою. Інакше – будуть «четверті» вибори і «п’яті»…
50-річні замість 70-річних? Ізраїлю поки що цього буде достатньо
Звісно, перемога опозиції стала би маркером зміни поколінь у політиці: замість генерації +70-річних – прийдуть 50-60 річні із вкрапленням реально молодих та амбітних. І це шанс подивитися на Ізраїль іншими очима, може, більш налаштованими на компроміс, в тому числі з Палестиною та не такими цинічними у маневруванні на зовнішньому контурі, коли заради економічних чи військових питань доводиться йти на політично небездоганні кроки Передусім, це стосується сьогоднішньої позиції Нетаньягу щодо ролі, яку відіграє Росія у Сирії. Відтак, перемога опозиції – це зсув політичної традиції сучасної єврейської держави, що може мати дуже серйозні наслідки.
Якщо ж «Лікуду» вдасться залишитися при владі, то ключовим буде питання – це буде «Лікуд» із Нетаньягу і тоді – все залишиться як є, або – це «Лікуд», який спромігся «перезаснуватися» та знайти нових лідерів. Власне, така постать – єдина, сьогоднішній спікер кнесету – Йоель Ейдельштейн, людина незамарана, та ще й – зять колишнього російського олігарха Леоніда Нєвзліна, який відкрито підтримує зараз… «Кахоль-Лаван».
Є й третій, достатньо небажаний варіант, що все залишиться приблизно як є зараз. Тоді «Кахоль-Лавану» доведеться формувати «клаптикову коаліцію» та терпіти забаганки «Нашого дому – Ізраїль», «Аводи» та ще низки дрібних лівих партій. Тобто, головний гравець зміниться, але буде змушений грати за старими правилами. Нічого доброго в цьому, звісно, немає. Тож і цікаво, як вирішать ізраїльтяни проблему перебудови політичної системи «на ходу». Україні, до речі, її так само доведеться вирішувати.
Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України, Київ
