Агресивна сутність «російських миротворців»

Агресивна сутність «російських миротворців»

Укрінформ
"Доктрина Герасимова" пояснює логіку практично усіх кроків нинішньої зовнішньої політики РФ

Кажуть, що смерть однієї людини є трагедією, загибель сотень людей – вже статистика. А якщо кількість постраждалих в якомусь регіоні сягає тисяч? Політики тоді ховаються за терміном "заморожений конфлікт". Він нічого нікому не пояснює, лише втаємничує правду. Так, ніби твердити про "заморожений Чорнобиль". А якщо число жертв – десятки тисяч, а мігрантів – мільйони? Що тоді, як можна назвати? Це – війна гібридна, як на Донбасі!

Аналіз конфліктних ситуацій в різних куточках світу, де беруть участь збройні сили Російської Федерації, а також дії Росії в процесах негоціацій між сторонами в Венесуелі, Афганістані, Сирії, а останнім часом Лівії, доводить, що існують певні закономірності. Дії Росії вибудовуються за певними штампами, а інструменти зовнішньої політики – майже ідентичні.

Відповідь на питання, про які інструменти йдеться, можна відшукати в т.зв. "Доктрині Герасимова", котра пояснює логіку практично усіх кроків нинішньої закордонні політики РФ.

Валерій Герасимов – нині начальник Генерального штабу збройних сил Росії. В 2013 році опублікував статтю в російській газеті "Военно-промышленный курьер". Газета доступна усім читачам, аби кожен зацікавлений росіянин міг прочитати та, звичайно, схвалити її. Засади "доктрини Герасимова" пізніше були відображені в Стратегії національної безпеки Російської Федерації, затвердженої указом Президента В.Путіна наприкінці 2015 року. У березні цього року Герасимов опублікував ще одну статтю на цю ж тему. Її вже назвали "Доктриною Герасимова 2.0". Так би мовити, осучаснив.

Що криється за "науковими працями" головного штабіста? Це – стратегія АКТИВНОЇ ОБОРОНИ Росії, що базується на (цитата) "принципі ведення війни на основі скоординованого застосування воєнних та невоєнних заходів при ВИРІШАЛЬНІЙ ролі збройних сил". Головною метою такої "активної оборони" Герасимов визначив "створення умов для постійних збурень і конфліктів усередині ворожої держави". Ми вже звикли до постійних інформаційних диверсій на російських телеканалах, замість новин про пожежі в Сибіру, вибухи на військових об'єктах чи арешти мирних демонстрантів у Москві – дезінформація про Україну. Загалом, дії "невоєнного характеру" розглядаються як прелюдія, дебют перед застосуванням "воєнних дій". За "доктриною Герасимова" співвідношення між цими інструментами має бути як "4:1".

 Інструменти зовнішнього впливу Росії можна поділити на "індивідуальні"– їх Росія в змозі використовувати самостійно, та "міжнародні" – тут покладаються в першу чергу на керівництво держав Ташкентського договору. Інший поділ: інструменти "короткої" та "довгої часової дистанції".

 З ряду причин (насамперед, економічних) "довга дистанція" є для Росії проблематичною, тому вона прагне досягати своїх цілей шляхом засобів "короткого часу".

Чим швидкоплинніші події, тим краще. Адже міжнародна реакція на раптово події ускладнена через слабкі ланки західного принципу прийняття рішень, законодавчо вивіреного способу ресурсного забезпечення і т.д. А у Москві рішення приймаються майже одноособово, та й російське законодавство цьому ніколи не перешкоджало. І РФ прагне використати таку фору по максимуму, підключаючи інструмент ведення інформаційного протиборства або ж своє право вето у Раді Безпеки ООН.

На схемі доктрини видно, що після "нейтралізації Воєнного конфлікту" має наступити "відновлення миру" , звичайно, на користь Росії, ключову роль у якому відіграють російські миротворці. До офіційного введення своїх т.зв. "миротворців" на Схід України Росія була готова ще улітку 2014 року, однак не врахував Генеральний штаб РФ двох речей: спротиву усього населення України та міжнародної реакції. Так наступив провал стратегії "Русская весна". Однак, "миротворча операція" з безпосередньою участю в ній власних збройних сил як інструмент "воєнних міжнародних дій короткої дистанції " залишається для РФ найбільш бажаним результатом ведення " активної оборони" по Герасимову. До того ж це автоматично переводить Кремль із статусу учасника конфлікту в статус спостерігача.

Ось як видозмінювався статус російських збройних формувань в конфліктних регіонах:

Молдова була поділена на дві частини, одна з яких (Придністров'я) сформувалась на території локалізації російської армії. В Абхазії на події відокремлення від Грузії впливали т.зв. залізничні війська Росії, що нібито будували залізниці в Абхазії. В горах Південної Осетії говорити про будівництво залізниці було б абсурдно, тому там з'явились "російські миротворці", які "примушували до миру" грузин, без мандату ООН. Накінець, в Криму і на Донбасі світ побачив зелених "миротворчих" чоловічків. Не дивно, що теза про "ВИРІШАЛЬНУ роль миротворчості" була закріплена в "Стратегії національної безпеки" РФ.

На сьогодні можна фіксувати штучне створення Росією на території нашої держави умов, які можна було б використати як привід для проведення "миротворчої операції" як мінімум по двох із п'яти пунктів, по яких РФ закріпила за собою право на такі операції:

 – для захисту громадян Росії за кордоном (згадаймо паспортизацію жителів ОРДЛО);

 – з метою запобігання гуманітарній катастрофі чи геноциду місцевого населення (цитата із офіційного документу).

В разі успіху "стратегії активної оборони" РФ з використанням "миротворчості" в Україні, цей підступний досвід може тиражуватись і в інших регіонах світу.

Сергій Шевчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-