Нікол Пашинян: отак треба проводити судову реформу
Здається, глава уряду Вірменії Нікол Пашинян спромігся «узяти» ще одну «висоту» - та запустити в країні судову реформу. Але. Чи не відкриє це шлях новій диктатурі та чи не пішов очільник «гранатової революції», можливо, на найважчий компроміс у своєму політичному житті?
Вся справа – у Арцаху?
В історії та сучасності деяких країн є території, що осяяні особливим сенсом, є символічними. І вони ж – втрачені або окуповані, або – перебувають у невизначеному статусі. Для Сербії це Косово, для України – Крим, для Вірменії – гора Арарат та Карабах, або, якщо по-вірменські, – Арцах. На сьогодні – де-факто не тільки сам Арцах, але й прилеглі райони Азербайджану до кордону із Вірменією контролює не визнана Нагірно-Карабахська республіка, а вірмено-азербайджанський конфлікт є замороженим з багатьох причин.
Яким чином останні «гострі» події у Вірменії пов’язані з Арцахом? Справа в тому, що ледве не уся політична еліта Вірменії пов’язана з Арцахом. Другий та третій президенти Вірменії з 1998 до 2018 року – Роберт Кочарян (взагалі був першим «президентом» Карабаху) та Серж Саргсян починали політичну кар’єру саме під час війни у Карабаху.
«Гранатова революція» у травні 2018-го знесла достатньо стабільний політичний режим. Але – влада змінилася, не востанню чергу, завдяки натиску, та політичному таланту Нікола Пашиняна. А уособленням старого став у Вірменії колишній президент Кочарян, якого звинуватили в тому, що у 2008 році, при передачі влади Саргсяну, він застосував силу до протестуючих представників опозиції, внаслідок чого загинули 10 осіб. На хвилі «Гранатової революції», екс-президента влітку минулого року заарештували, потім відпустили під приводом недоторканості, а в грудні – знову відправили за грати і з лютого 2019-го - почали судити за статтями про повалення конституційного ладу та отримання хабаря. Одночасно у країні пройшли парламентські вибори, на яких усю повноту влади отримали політичні союзники прем’єра Пашиняна, а він сам став де-факто єдиним полюсом влади. Прибічники Кочаряна із колишньої правлячої Республіканської партії фактично ці вибори бойкотували – і це показово вплинуло на явку виборців.
І от 14 травня стало відомо, що колишній та діючий «президенти Нагірно-Карабахської республіки» Аркадій Гукасян та Бако Саакян зголосилися взяти Кочаряна на поруки під особисті гарантії та виплатити грошову заставу. Вже 18 травня окружний суд Єревану таке рішення й ухвалив – таких гарантій виявилося достатньо, а застава була - у трохи більше ніж 1000 доларів США... Під стінами суду тоді зібралися два натовпи - як прихильників екс-президента так й діючого голови уряду, приїхав і сам Пашинян. Він «зрадив» прем’єрським піджаку і краватці, переодягнувся у «революційну» теніску та кепку часів «Гранатової революції», палко виступив та поїхав. Але рішення суду на користь Кочаряна вимагало реакції. І вона була асиметричною.
Як уникнути реваншу та залишитися демократом?
Якщо відкинути суто зовнішнє, Пашинян опинився перед складними проблемами. По-перше, стало очевидно, що судова система є таки незалежною, ніяк не контролюється новою владою, як, власне, і має так бути у кожній демократичній країні. А по-друге, Пашинян зрозумів, що майже за рік при владі він мало звертав уваги на Арцах – а там, фактично, вся верхівка – учні та соратники Кочаряна та Саргсяна. Прем’єр уряду у ситуації, яка у шахах називається пат, або цугцванг: політичний вплив на суд є неприпустимим, а спроби його чинити, скажімо, як у Польщі чи Румунії, значно погіршують відносини з ЄС, а вони для Вірменії є вкрай важливими. Піти ж у конфронтацію з керівництвом братерського Арцаху – це загроза підірвати власний авторитет як національного лідера.
І Пашинян обрав традиційний для себе вихід: у неділю ввечері він звернувся через Фейсбук до своїх прибічників, запропонувавши план дій на понеділок – «О 08:30 ранку блокуємо без винятку всі входи і виходи до всіх судів по всій країні: щоб ніхто не міг увійти. О 12:00 мій виступ буде транслюватися в прямому ефірі». Такий саме крок вже спрацював восени, коли мешканці Єревану заблокували будівлю парламенту та змусили депутатів піти на дострокові вибори. Учора ж, 20 травня, дійсно, люди (ну, скажемо так – помітні групи) вранці прийшли під будівлі судів та не впустили туди працівників. А Пашинян на засіданні уряду о 12-й годині заявив про початок судової реформи, що матиме на меті «хірургічне втручання у суддівській корпус». Це і є «початок другого, найважливішого, етапу революції».
Отже, все виглядає доволі просто. Так, голова уряду сам потрапив під загрозу звинувачення у поваленні конституційного ладу, про що йому одразу прозоро натякнули представники опозиції. Так, Пашиняну було нереально тиснути на суди, тим більше, розганяти їх насильно. Цього не зрозуміли б ніде – передусім в Брюсселі, Парижі та Оттаві, які Вірменія визначила своїми орієнтирами у зовнішній політиці. І Нікол Пашинян спромігся вчасно зупинитися: переклавши відповідальність на народ, який і є джерелом влади.
Як буде здійснюватися судова реформа? По-перше, повна перевірка зв’язків, статків суддів, тобто виявлення фактів незаконного збагачення. По-друге, відсторонення тих суддів, рішення яких були оскаржені в Європейському суді із прав людини і за рішеннями якого було встановлено порушення прав громадян Вірменії. По-третє, заклик до суддів, що ухвалювали несправедливі рішення, самим подати у відставку. По-четверте, парламенту запропоновано розробити необхідні законодавчі зміни, в тому числі – до Конституції, які б забезпечили б функціонування нової судової системи. Всі формулювання є достатньо виваженими, тобто, завжди можна пояснити будь-кому, що от є конкретні підстави сумніватися у чесності цього судді і в жодному разі не йдеться про анігіляцію усієї системи за політичною ознакою. Вчора ж, о 13-30 Пашинян попросив людей розблокувати суди, нібито – мети досягнуто, судову реформу розпочато.
Зрозуміло, що окрім судів Пашиняна непокоїть й можливість концентрації опонентів (а, незважаючи на результати виборів, половина громадян Вірменії їх просто проігнорувала, в тому числі і за закликом Кочаряна) навколо фігури екс-президента, який має тісні стосунки із керівництвом Арцаху. Тут Пашинян спробував розіграти окрему гру. Тому що паралельно із звільненням Кочаряна з-під варти та блокуванням судів, у столиці Вірменії перебував президент Нагірно-Карабахської республіки Саакян. Пашинян зробив заяву: «певні сили» (і зрозуміло які – колишня влада на чолі з Кочаряном) хочуть посварити керівництво Вірменії та Арцаху, що, зрозуміло, є підривом національної єдності та державною зрадою. А нова війна зараз Вірменії явно не на часі, розклад сил та ресурсів між нею та Азербайджаном очевидно змінився на користь останнього… І пану Саакяну довелося робити свій маневр: він зустрівся із фракцією Пашиняна у парламенті та самим головою уряду та запевнив, що проблеми нема: «Якщо є такі діячі і такі сили, то ми зобов'язані виявити їх, якщо є такі цілі, то природно я теж кваліфікую це як зраду. У мене немає ніяких відомостей, що є такі сили і такі діячі, які готують здійснення таких зрадницьких дій». На цьому нібито також домовилися. Але дуже промовистою в цьому контексті стала новина пізнього вечора 20 травня про те, що суд призупинив розгляд справи Кочаряна та інших учасників процесу та направив її до Конституційного суду.
Підсумуємо. Чи виграв знову Пашинян? Ззовні виглядає, що так, виграв. Адже, йому вдалося вийти із достатньо складної внутрішньополітичної ситуації без втрати власного іміджу демократа. Звісно, звернення до вулиці – це невід’ємний атрибут прямої демократії, але він не може бути в успішного політика єдиним. І це, якось одразу, проявило обмеженість інструментарію Пашиняна (це, до речі, при тому, що у нього – повністю контрольований парламент). Такий собі початок кризи жанру. А тому, враховуючи що Роберт Кочарян на свободі та розгляд його справи перейшов вже до Конституційного суду (а там, що, усі судді такі вже сумлінні та незаплямовані?) можна припустити, що ситуація скоріше нагадує «бойову нічию». Очільники Вірменії та Арцаху зберегли політичне обличчя, судова реформа ще має бути здійснена, а пан Кочарян отримує шанс на повернення до активної політики. Як кажуть, процес іде. І у демократичних країнах десь так і має бути.
Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України (м. Київ).
