Наші сусіди на заході також дозріли до змін. І вони не на радість Москві…

Наші сусіди на заході також дозріли до змін. І вони не на радість Москві…

Аналітика
Укрінформ
Від Балтики до Адріатики: пролягла нова зона політичної напруги. А може, це пора нового «оксамитового сезону» у Східно-Південній Європі?

Дещо окремо в часі та несподівано, але на сьогодні – цілком очевидно, що за останній рік регіон Центрально-Східної Європи та Балкан перетворився на такий собі новий «вузол протиріч». Причому, стосуються вони саме внутрішньої політики цілої низки країн, але – це провокує прямий вплив на зовнішнє становище цих держав та викликає нові загрози щодо загальної європейської єдності та майбутнього. Що ж стоїть за, на перший погляд, зовсім автономною для кожної країни, політичною напругою та які варіанти виходу з неї можна розгледіти?

«Європейська весна». Не плутати з «Арабською»…

Вал серйозних подій прокотився балканськими країнами: у Сербії, Чорногорії та Албанії проходять численні демонстрації, головною метою яких є відставка президентів країн Алєксандара Вучича та Міло Джукановича в перших двох випадках та соціалістичного (в європейському сенсі слова) уряду Еді Рами в останньому. Демонстранти йдуть на зухвалі кроки, В Бєлграді намагалися взяти у облогу резиденцію президента, а в Тірані – штурмували будинок парламенту, в Подгориці поки обходиться без відкритих сутичок, але – й криза там триває довше, тож сторони протистояння увійшли як-то кажуть у «звичний режим».

Дехто з оглядачів поспішив назвати все це «балканською весною», маючи на увазі аналогію із низкою революцій «арабської весни» у країнах Північної Африки та Близького Сходу. Тоді протестуючі домоглися усунення диктаторських режимів Мубарака (Єгипет), Каддафі (Лівія), бен Алі (Туніс). А от у Сирії вони дали старт кривавої війни, що триває досі…

Схоже? Але це лише на перший погляд. Тому що привід для протестів – надто різні: в Чорногорії це звинувачення президента Джукановича в корупції, що його озвучив колишній спонсор його партії банкір Душко Кнежевич після відкриття кримінальної справи проти нього та втечі закордон, в Албанії – це знову таки звинувачення в корупції, але усього уряду, а ось у Сербії – це насамперед протест проти авторитарного стилю правління Вучича, нападів на опозиційних політиків та журналістів та брак свободи слова.

Александар Вучич, Міло Джуканович
Александар Вучич, Міло Джуканович

Втім, подивимося на ситуацію ширше. У Польщі, наприклад, взимку також розгорівся корупційно-касетний скандал, щодо записів, що свідчили про отримання головою правлячої партії «Право і справедливість» Ярославом Качинським «подяк» у вигляді часток у будівництві бізнес-центрів у Варшаві. А Словаччину ще з весни минулого року трусить політична криза, що стала наслідком вбивства журналіста-розслідувача Яна Куцяка та його дівчини та призвела до відставки харизматичного глави уряду Роберта Фіцо. У Румунії, хоча й не так вже активно, але тліє протистояння між правлячою Соціал-демократичною партією на чолі із Лівіу Драгнею та цілою низкою партій та громадських організацій, що за підтримки президента Клауса Йоханніса звинувачують Драгню та уряд у спробі узурпувати владу та поставити під контроль судову систему країни. Не відстає й Угорщина, де Віктор Орбан, нібито дуже впевнено вигравши вибори в 2018 році, тепер «має» постійні багатотисячні протести з приводу тиску на судову гілку влади. «Вишенкою» на цьому політичному «торті», звісно, виглядає ексцентричний політичний дует у Чехії – зі скандального президента Мілоша Земана та голови уряду, мільярдера Андрія Бабіша, що керує урядом меншості, але «влип» у скандал із нібито насильницьким утриманням власного сина (що нібито є психічнохворим) в окупованому Криму.

Андрей Бабіш, Мілош Земан
Андрій Бабіш, Мілош Земан

Погодьтеся – відверто непевним став політичний ґрунт цілого регіону, що для ЄС зараз грає роль «східної брами»… Списувати все на суто внутрішні негаразди та період певної «турбулентності» можна б було, якщо б ці кризи мали завершення. Але – протистояння не лише не вщухають, але й розвиваються в той чи інший спосіб.

Коли під «епохою Гавела» підвели риску

Для розуміння політичного процесу, який розгорнувся на просторі від Гданська на півночі до Дурреса на півдні, треба подивитися в недалеке минуле всіх цих країн. Споріднює їх вихід із соціалістичного табору на межі 80-90-х років минулого століття за різним сценарієм. Еталонами вважаються Чехія та Угорщина, що пішли зі «світлого майбутнього» просто та шляхетно, трохи відстали від них Польща та Словаччина, залишивши все ж таки при владі колишніх комуністів. Відверто номенклатурною змовою виглядала зміна влади у Румунії, коли влада із рук диктатора Ніколає Чаушеску перейшла до рук його заклятого опонента, але такого ж вчорашнього комуніста Іона Ілієску. А в колишній Югославії – взагалі розпад перетворився на криваву бійню через бажання керівництва «материнської» Сербії на чолі із Слободаном Мілошевичем зберігати свій вплив в якомога більшій частині колишньої федерації. У підсумку – Сербія зазнала ізоляції та нищівної поразки від сил НАТО в 1999-му.

Втім, якщо судити загально, то в усіх країнах колишнього «соцтабору» протягом 90-х – початку «нульових» років склалися демократичні режими. Здебільшого – майже класичні: очолювані Вацлавом Гавелом, Лєхом Валенсою, Арпадом Гьонцем, Желю Желєвим країни справляли враження дуже «добрих учнів» загальної демократичної системи. В тому числі – у питанні транзиту влади та цивілізованої змінності політиків біля керма. Так, здавалося б, 1995 року зміна Лєха Валенси на Алєксандра Квасьневського сприймалася як майже поразка польської демократії, але – саме наприкінці правління останнього Польща стала членом ЄС. І так – майже усі країни регіону.

А от у другій половині «нульових» класична європейська система зазнала значних коригувань в регіоні. Один за одним до влади в названих країнах приходили політики, що перемагали на відкритих та чесних виборах, але – отримували одноосібну більшість та фактично – безконтрольну владу у власні руки. Власне, так й постали при владі Орбан в Угорщині, Фіцо в Словаччині, Бесеску в Румунії, брати Качинські у Польщі. Очевидним став тренд на прихід до влади «всерйоз та надовго», з повагою до демократичних інститутів, але – тільки в рамках прагматичних інтересів політичних діячів.

Чи це можна охарактеризувати як авторитаризм? Скоріш, все ж таки це – саме лідерські політичні режими, коли ключова фігура певної політичної сили і грає роль розпорядника, фактично – підлаштовуючи під себе вертикаль влади. А далі – вже за смаком кожного окремого політика. Хтось, як Орбан, бере усе на себе та стає головним публічним рупором влади, виголошуючи заяви іноді на межі пристойності. Чи навпаки – пан Ярослав Качинський – що вчасно зрозумів, що не є харизматиком, але знайшовши електорально привабливих Анджея Дуду та Матеуша Моравецького, провів їх на посади президента та голови уряду відповідно, залишившись при цьому найвпливовішою фігурою в Польщі. Або як Лівіу Драгня – керівник правлячої Соціал-демократичної партії в Румунії, що фактично «підвісив» усю судову гілку влади на догоду інтересам власної політсили, зробив уряд країни «кишеньковим» – прем’єр-міністра можна змінити за один рік тричі і з таким обрунтуванням не звертати уваги на багатотисячні демонстрації.

Віктор Орбан, Ярослав Качинський
Віктор Орбан, Ярослав Качинський

Як охарактеризувати це явище? По-перше, як закінчення епохи романтичної демократії, яку пов’язували з іменами Гавела та Валенси. Тобто, коли було може не надто солодко в економічному сенсі, але свобода була дорожчою. По-друге, прийшли люди із іншим сприйняттям реальності: вони чітко орієнтуються на «свого» виборця та якщо представляють «праві» сили, то йдуть на вибори з гаслами захисту національних інтересів, критикою міграційної політики ЄС та опори на традиційні цінності (Орбан, Качинський), якщо схильні до «лівих» – то популістично обіцяють «покращення життя вже сьогодні» (Джуканович, Фіцо). Звісно, є своя специфіка. Наприклад, той самий пан Джуканович у Чорногорії при владі фактично… з 1992 року – майже безперервно на президентській та прем’єрскій посадах «позмінно», проте, треба визнати, що гідного суперника з опозиції, йому досі не знайшлося.

Але наявність протестів та постійних криз для кожної із східно і південноєвропейських країн – насправді сигнал того, що політична система в них не мертва,а суспільство готове за потреби чинити спротив та домагатися справедливості.

«Рука Москви» скоро стане закороткою…

Така нестабільність – звісно має вплив на загальноєвропейський порядок денний. З одного боку, на тлі Brexit, значення та питома вага саме країн колишнього соцтабору значно зростає, особливо – в економічному сенсі, адже лідерами за ростом ВВП в останні роки в ЄС є саме Польща, Угорщина та Чехія, які щороку мають 4-5 % «в плюс». Виходячи з такого аргументу, керманичі цих країн й заявляють Брюсселю свої вимоги, передусім, не бажаючи приймати мігрантів та наполягаючи на більших субвенціях з загальноєвропейського бюджету. Звісно, стабільності Європі це не додає.

Само собою, користується ситуацією головний антогоніст єдності Європи – Росія. Відомо, що, наприклад уряд Угорщини Москва змогла зацікавити та «підсадити» на власні енергетичні проекти, в Чехії – скоріш за все має місце «гачок» комуністичного минулого президента Земана, а в Чорногорії ж і Сербії – їх керманичам Москва не може простити однозначного нахилу країн у бік ЄС. От тому, і стоять за останніми заворушеннями у Подгориці та Бєлграді відверто проросійські сили, а Джуканович та Вучич із достатньо проросійських політиків перетворилися зараз на головних євроінтеграторів.

Але – наочною є криза усієї східноєвропейської політичної традиції, що мала початок від «оксамитових» революцій 1989-1990 років. Закладені тоді принципи пройшли випробування 90-ми роками, але здійснивши свою роль звільнення народів від тоталітаризму, поступилися прагматиці. Політика стала знову цинічною: в кожній країні постали свої багатії-олігархи, які стали впливати на владу, а лідерським режимам Орбана, Джукановича, Фіцо, Качинських така підтримка була вельми потрібною.

Зараз ж питання стало руба: облаштувавшись у «європейському домі», виявилося, що владі треба ще здати головний іспит на відповідність класичним європейським нормам. І в Брюсселі цей «рахунок» стали виставляти, або – самі ці режими, побачивши, що європейські вимоги є «незручними» для них, роблять спроби змінити «правила гри» під себе. І от саме це – наразилося на протест «зсередини». Причому виходять на нього ті, хто виріс чи народився вже у хронологічних межах після «оксамитових революцій». Тобто ті, хто не вміє жити – не «по-європейському» та болюче реагує на спроби цю європейську реальність коригувати.

Зузана Чапутова
Зузана Чапутова

В різних країнах – різні й виходи з таких криз. В Словаччині, наприклад, здається все закінчиться перемогою проєвропейського кандидата в президенти Зузанни Чапутової у другому турі виборів 30 березня, що призведе до дострокових парламентських виборів та втрати соратниками Фіцо влади остаточно. У Польщі – оптимістичними є шанси ліберальної опозиції на осінніх парламентських виборах, рейтинги її ростуть саме на тлі все більш реакційних заяв пана Качинського та його оточення. А от у Чорногорії та Сербії якраз самій владі, що таки встала на європейський шлях, доведеться рішуче показати, що усі спроби змінити його не є актуальними. Все ж таки і Вучич, і Джуканович на виборах 2018 року перемагали у першому турі, а значить – за ними симпатії більшості. Найбільш стабільним виглядає поки що лідерський режим в Угорщині – але всім відома теза про те, що «вода камінь точить».

Що ж, в Центрально-Східній Європі та на Балканах, здається, проходить новий «оксамитовий» період зміни влади, а головне – еліт всередині влади. На зміну прагматикам не перевантаженим принципами, приходить інша генерація – переконаних європейців, що не просто хочуть жити в Європі, а вже відчули цей смак та не дозволять комусь його відібрати.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України (Київ)

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-