Росія діє всупереч міжнародним нормам – протистоїть нормалізації в світі

Скільки б російська пропаганда не виставляла керівництво України такими собі васалами «Вашингтонського обкому», Україна твердо і послідовно прокладає собі шлях до Європейського Союзу, виходячи з своїх власних національних інтересів, насамперед – інтересів безпеки. Підбиваючи підсумки 2018 року, американський аналітичний центр Bloomberg констатував: «Україна є тим фронтом, де Путін не може перемогти. Кремль не зумів упередити розкол православної церкви, викликаний прагненням Києва віднайти духовну незалежність від Москви».

Проголошення Православної церкви України – тема окремого ґрунтовного дослідження. Нас в даному випадку цікавить один момент – чергові антиамериканські звинувачення з боку кремлівської пропаганди у тому, що «в процесі [церковного] розколу Сполучені Штати брали активну участь». Немає нічого дивного, що співробітник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату Дмитро Петровський тут же звинуватив Америку в нібито традиційній неприязні до Росії. Тож, за його словами, «християнство в Росії розповсюдилось дуже давно. Ще при житті Ісуса Христа святий Андрій проповідував його в Києві й Новгороді», а «в 988 році в Константинополі було хрещено князя Володимира».

Тут в аргументації московського попівствующого держслужбовця відсутня будь-яка логіка, а ерудиція в його аргументації й не ночувала взагалі. По-перше, Росії за часів Ісуса Христа і близько не було. Із 1330-х до 1480 року московські князі, окрім окремих винятків, були лише утримувачами ханського великокняжого ярлика. І лише в 1547 р. князь Московський Іван IV Васильович Грозний прийняв титул царя, а князівство Московське стало центром майбутньої Російської держави, яка в такий спосіб і започаткувала своє існування. Новгородці ж ніколи не вважали себе московітами і ще навіть після розгрому на річці Шелоні 1471 р. Новгород зберігав свій державний устрій аж до 1478 р, коли мусив здатися, а його вічові порядки були ліквідовані й вічевий дзвін та міський архів були відправлені в Москву. Тож прийняття християнства Києвом і Новгородом не мають жодного стосунку до Росії. А те, що Володимир Великий був хрещений не в Константинополі, а в Корсуні – то мав би знати кожен школяр, а не те щоб керівник департаменту Азії Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату.

Але що взяти із невігласів? Головний їхній принцип – діяти цинічно й нахраписто. Хоча часто це й приносить результати, зовсім протилежні від тих, на які сподівався Кремль. Як зазначає у своєму аналітичному матеріалі журналу Atlantic Council Георгій Церетелі, «російський авантюризм призвів до негативних наслідків для влади Путіна. Здається, серед них і незворотній розрив із сусідньою Україною, з давніх часів порідненою як соціально так і культурно. Наслідком стало посилення санкцій проти РФ і спад популярності Путіна до найнижчого рівня з часів російської анексії Криму в 2014 році».

Натомість з початком російської агресії проти України Європейський союз став потужним торговельним партнером України. Відбулися серйозні зрушення в громадській думці і в самій Україні у бік збільшення підтримки вступу до НАТО, так само як стрімко змінилося ставлення українців до Росії. Серед опитаних групою «Рейтинг» влітку 2018 р., громадян України, найбільш приязно ставилися вони до Білорусі – 74%. «Антирейтинг» очолювала Росія: позитивно до цієї держави ставилося 35% опитуваних, а негативно – 52%. Ставлення до міжнародних організацій таке: до ООН позитивно ставилося 58%, негативно – 20%; ОБСЄ – відповідно 50% і 26%; НАТО – 49% і 30%. Недарма ж у жовтні 2018 р. спеціальний представник США з питань України Курт Волкер зазначив: «Сьогодні Україна є більш об’єднаною, більш націоналістичною й більш орієнтованою назустріч Європі, НАТО і Заходу, ніж коли-небудь раніше. І це є прямим результатом російського вторгнення в Україну й убивства українців».

Тож закономірним стало рішення Вселенського патріарха Константинополя дарувати незалежність Православній церкві України, відділивши її від російської – вперше з 1686 р. Такий розрив став ударом по Москві, яка самовпевнено вважала себе центром православного християнства, а заодно й по міфу, в котрому Путін увіковічнив Росію як захисницю «русского міра». І це демонструє ще один важливий, хоча й символічний, крок України на вихід із столітньої тіні її північного сусіда. Зокрема й тому, що Російську православну церкву роками розглядали як партнера Кремля щодо розповсюдження російської урядової пропаганди.

В контексті зазначеного вище зовсім убогими видаються спроби зобразити Україну як «американський проект», так само як сто років тому царизм зображав Україну в ролі «австро-угорського проекту». Тут ревним прихильникам концепції про «Вашингтонський обком» не гріх би було познайомитися із точкою зору ізраїльського публіциста Йоава Керні. В журналі Globes у жовтні 2018 р. він наголошував на тому, що відверто прагматичний президент США Джордж Буш намагався у 1991 році будь-що не допустити проголошення незалежності України. Завдяки низці обставин він виявився сучасником розпаду СРСР, але при тому «не було жодного зв’язку між його діями й двома монументальними подіями, що відбулися за часів його президентства – падінням Берлінської стіни менш ніж через 10 місяців після його присяги і розпадом Радянського Союзу майже три роки потому».

Як засвідчують дії Буша в останні місяці керівництва Михайла Горбачова, продовження існування Радянського Союзу, хай навіть під іншою назвою і вже точно з іншим світоглядом й орієнтацією, мало в очах Буша всі переваги заради світового спокою й утвердження, як він наголошував, «розсудливості». Саме тому влітку 1991 р. Джордж Буш відвідав Москву з тим, щоб зміцнити позиції Михайла Горбачова. Уже було видно, що управління державою вислизає з рук першого і останнього президента СРСР. З Борисом Єльциним американський президент вів себе відсторонено й демонстративно холодно. Йому не подобався популізм Єльцина і його відверта готовність розвалити радянську державу лише заради того, щоб позбавитись Горбачова.

Ось тоді Буш відправився із Москви до Києва. На той час Україна уже вийшла із-під контролю центрального уряду, але все ще залишалася складовою частиною Радянського Союзу. Тоді Буш вдався до безпрецедентного кроку, «запросивши сам себе» виступити на засіданні українського парламенту. За словами Йоава Керні, «його промова була взірцем безцеремонності й невігластва. Він проповідував мораль українцям і закликав їх відмовитися від своїх прагнень до незалежності». Аргументація Буша зводилася до того, що «американці не підтримають тих, хто прагне до незалежності, щоб змінити спільну тиранію місцевою, вони не будуть допомагати тим, хто заохочує суїцидальний націоналізм, заснований на етнічній ненависті».

Де ж тут діяльність «Вашингтонського обкому», спрямована, нібито, на розвал СРСР? Навпаки, спроба Буша стримати прагнення України до незалежності, та й інших республік СРСР, провалилася. Рівно через п’ять місяців після його виступу українці переважаючою кількістю голосів у 92,3% проголосували за незалежність. Характерно, що навіть у тих регіонах, де етнічні росіяни переважали у складі населення, зокрема й у Криму, більшість виступила за незалежність. Відразу ж після цього президенти України, Росії та Білорусі зібралися у Біловезькій пущі й вирішили розпустити Радянський Союз. Чотири тижні по тому червоний радянський стяг було спущено з кремлівської будівлі.

І саме в цей переломний для долі СРСР час президент США Джордж Буш, сам того не усвідомлюючи, уособлював собою не лише прагматичну лінію прихильників стабільності, але й імперську націоналістичну лінію Росії. Йому було важко усвідомити (при його то інформаційному забезпеченні!), що найбільшою проблемою у взаємовідносинах між росіянами й українцями впродовж останніх 300 років – була відмова росіян серйозно поставитися не лише до прагнення українського народу до незалежності, але й до його самосвідомості. Як пише Йоав Керні, «в очах значної більшості росіян, безумовно, в очах правителів й інтелігенції, українці були «молодшими братами», Україна була «малою Росією» так само, як Білорусь була «білою Росією». Південна Україна, що була заселена лише з кінця XVII століття, була «Новоросією». Ідея щодо українського націоналізму, чи навіть української мови, потішила росіян і остаточно розізлила їх».

Не вірили провідні радянологи у своїй значній більшості й у витривалість української державності: дайте, мовляв, два-три роки випробувань, і вони знову повернуться – побредуть до Росії. А вже те, що Росія заподіяла з Україною останнім часом, записано в літопису міжнародних відносин останніх п’яти років. Шляхом обману й шахрайства вона захопила й анексувала Крим. Шляхом обману й шахрайства вона спровокувала «повстання» в східних регіонах Донецької та Луганської областей, вторгшись в цю зону гуманітарного лиха. Наприкінці 2018 року вона поставила під сумнів свободу судноплавства України в Азовському морі, де більша частина північного берега моря належить Україні, не кажучи вже про Крим. А в підсумку, пише Йоав Керні, «Росія нині – повністю реваншистська держава. Вона пішла на дві з половиною війни, щоб змінити кордони. Вона продовжує порушувати суверенітет трьох сусідів. Вона провокує трьох інших – маленьких прибалтійських – Литву, Латвію й Естонію, але не наважується порушити їхню територіальну цілісність. Дії Росії в Україні переконали Північноатлантичний альянс у необхідності розмістити військові підрозділи на балтійській землі. Якщо Росія вирішить застосувати військову силу, ці підрозділи не зупинять падіння прибалтійських країн, але Росія знає, що тоді війни із Заходом їй не уникнути».

Росія діє всупереч міжнародним нормам. Більше того – Росія не бажає нормалізації в світі. А вже при відсутності нормальних умов всередині Росії, то й взагалі важко собі уявити виважену взаємодію із зовнішнім світом. Не хотілось би вірити, що Росія бореться із усталеними міжнародними нормами тому, що у неї немає вибору. Можливий позитивний вибір є – це визнання і безумовне прийняття кордонів України. І для цього ще є час.

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства