Тріумфатор виборів Пашинян і три його шляхи
Звісно, у політиці все можна із чимось порівняти – як то кажуть – «нема нічого вічного». От і дострокові вибори Національних зборів 9 грудня у закавказькій країні завершилися звично для неї – перемогою правлячої на даний момент політичної сили. І тому – набагато важливіше, яким шляхом піде Вірменія тепер, коли влада повністю в руках Нікола Пашиняна, коли йому «можна все».
Не зовсім всенародні вибори
Власне, в перемозі блоку в. о. глави уряду та колишнього лідера «гранатової революції» Пашиняна «Мій крок» не сумнівався жоден із оглядачів чи соціологів. Але цікавим було наскільки відчутним буде розрив між партіями, що також пройдуть до парламенту. А ще – чи буде серед них колишня правляча партія екс-президентів Роберта Кочаряна та Сержа Саргсяна – Республіканська. Опитування показували, що єдиним, хто впевнено долав 5% бар’єр для партій (а для блоків – 7%, до речі – виборчий закон залишили взагалі без змін) є партія «Квітуча Вірменія» найбагатшої людини країни Гагіка Царукяна із 8-10%, що цього разу не пішла під звичним іменним брендом (тобто «Блоком Царукяна»). А інші – хто на межі проходження, як «республіканці», хто міг хіба що розраховувати на особливості вірменського законодавства, де є пункт про вимогу наявності в складі парламенту не менше трьох партій, навіть якщо остання не подолала бар’єр (і це знову скоріш за все відносилося б до «республіканців»).
Але ввечері 9 грудня перші попередні данні на табло центрвиборчкому Вірменії змусили здивуватися. Передусім, цифрами явки – остаточно вона склала тільки 48,63%, що повторило тенденцію на дострокових виборах мерів міст, що відбулися в листопаді, а порівняно із попередніми парламентськими перегонами в квітні 2017-го явка впала на 12% (тоді було 60,86%). Втім, результати – теж багато в чому несподівані, і в них – витоки нових політичних колізій.
Отже, «Мій крок» став беззаперечним лідером із 70,43%, на другому місті – «Квітуча Вірменія» із 8,27%, далі – несподівано, партія «Освічена Вірменія» 6,37%, яка була союзницею Пашиняна в минулому парламенті. А от «республіканці» із 4,7% і соціалістична партія зі сторічною історією «Дашнакцутюн» із 3,89%, що раніше були серед ключових політсил країни та постійними учасниками усіх скликань парламенту Вірменії, залишаються поза його межами. Дуже показово, що відверто проросійська партія «Орінац Єркір» («Країна законності») взагалі провалилася із 0,99%.
Тобто, в новому скликанні Національних зборів опозиції не буде як такої. Звісно, «просідання» партії пана Царукяна пояснюється втратою ним помітної частини впливу. З іншого – саме домовленість Пашиняна та Царукяна в кінці жовтня зробила реальними дострокові вибори. А тому – цілком ймовірно, що перехід складової частини колишнього «Блоку Царукяна» – партії «Міссія» – до блоку Пашиняна і є тією самою домовленістю. Тобто, люди, потрібні Царукяну у парламенті, пройшли за списком «Мого кроку», і формально ніхто не втратить обличчя перед своїми виборцями та збереже «свій інтерес».
Але «шалений результат» блоку Пашиняна «Мій крок» - це сенсація першої величини. І вона відкриває перед головою уряду три шляхи, на кожному з яких є свої перспективи та небезпеки, а головне – на кожному у Пашиняна вже є у в світі попередники, чий досвід може як допомогти, так й запаморочити голову.
Шлях перший – Емануеля Макрона. Пашинян, отримавши більшість, формує уряд одноосібно (звісно, не забувши про інтереси Царукяна) та бере на себе усю відповідальність за подальший розвиток країни. Враховуючи парламентський характер республіки у Вірменії уся діяльність влади буде асоціюватися саме із постаттю Пашиняна (у Франції навпаки – республіка президентська, але перекласти відповідальність на «поганий уряд» Макрону не вдається, адже уряд сформований із «своїх»). Перед Пашиняном рано чи пізно (а реально – одразу) постане кілька глобальних проблем, передусім, як позбутися економічної та політичної залежності від Росії та де взяти гроші на нові проекти? Без болісних реформ – новий, проєвропейський курс Вірменії, про який говорить Пашинян, неможливий. А які загальні наслідки будь-яких реформ, що мають змінити країну на краще? – Правильно! Спочатку комусь буде не дуже зручно та комфортно, а більшості, скажемо так, важкувато. Чи довго терпітимуть вірмени? Та чи готові вони терпіти взагалі? Нібито, за підсумками голосування – готові.
Але й Макрон минулого року перемагав із 66%, а його штучно створена під самі вибори партія, також «з двох ніг» винесла усіх суперників та отримала конституційну більшість в Нацзборах Франції. І що ж бачимо ми зараз. Погроми в середмісті Парижу та соціальний бунт французів проти реформ Макрона та уряду. І це – при французькому рівні життя та соціальних гарантій. Порівнювати його із вірменським потрібно? Отже, високі відсотки на виборах для Пашиняна мають стати не «лавровим», а «терновим» вінцем. І керівник уряду має це чітко розуміти.
Шлях другий – Путіна-Кочаряна-Саргсяна. Тут все просто: результати виборів по суті такі ж, які були при колишній владі (в 2017-му «республіканці» на чолі із Саргсяном, до речі, набрали помітно менше – 49,17%). Але в принципі – те саме: влада в твоїх руках – роби, що хочеш. Такий собі тест на здатність лишитися адекватним у сприйнятті реальності та власної ролі в історії. До чого це призводить? Режим Кочаряна-Саргсяна не переходив «червоної межі» у стримуванні опозиції (таке було лише одного разу – 1 березня 2008 року, наслідки чого тепер загрожують тюрмою Кочаряну). А от хто гарантує, що Пашинян, отримавши усі важелі впливу не почне вибудовувати систему під себе – не корупційну, а саме управлінську та політичну, роблячи із себе єдиний центр прийняття рішень, в тому числі – щодо «силових» та майнових питань а, як наслідок – підсилення тієї самої корупції? В маленькій країні такий спосіб керівництва дуже простий та контрольований. Отже: дуже скоро побачимо, чи захоче Пашинян ставати «вірменським Путіним», знищувати будь-які паростки протестів опозиції. Але тоді Вірменії треба готуватися до поступової ізоляції та посилення залежності від Росії.
Шлях третій – Віктора Ющенка–Левона Тер-Петросяна. Важливо розуміти, чи команда Пашиняна є командою не лише однодумців, але й реалістів. А ще – порядних людей. Тому що на сьогодні цілком можна стверджувати: Пашинян 9 грудня зробив те, чого не зробив наш Ющенко після приходу до влади в 2005-му. От уявіть собі, що Ющенко таки наполіг би на дострокових парламентських виборах десь наприкінці весни – влітку 2005-го. Це ще до розколу «помаранчевої команди» та відставок «усіх і уся». Хто б тоді переміг би та мав одноосібну перевагу? Отож. Звісно, не 70%, а десь близько 50%, але цього б вистачило для формування парламентської більшості депутатів так в 240. І Ющенко тоді б міг би робити що завгодно. Але що б це йому дало з огляду на певні якості людей з його команди та його особисті? Пашинян здається зміг «переламати» саму «вірменську систему», але чи цього буде достатньо? І чи зможе він контролювати усіх своїх представників у владі? Та де гарантії, що через конфлікти в команді не почнеться деградація самої влади, а у підсумку лідер розсвариться із своїм же оточенням? Це було при Ющенку в Україні, а й у Вірменії був такий само прецедент. Це коли перший президент країни Левон Тер-Петросян на майже середині свого другого терміну не знайшов компромісу із своїми молодшими соратниками – тими само Кочаряном та Саргсяном та змушений був піти з президентської резиденції «добровільно». Цей шлях для Пашиняна є зараз малоймовірним – але «запаморочення від успіхів» уже не раз у світовій історії злостиво жартувало з тріумфаторів.
І от на тлі усіх цих цілком вірогідних варіантів, здається, можна пояснити низьку явку по-вірменськи. Прийшли ті, хто вважав за необхідне прийти – прихильники Пашиняна і Царукяна.
Щодо зовнішнього орієнтира. Здається реальним є посилення впливу Парижа на Закавказький регіон взагалі. У Вірменії – з огляду на велику діаспору у Франції, в Грузії – з огляду на французьке походження нової президентки Саломе Зурабішвілі. Як це накладатиметься на поточні французькі проблеми? Поки що немає відповіді.
Залишається принципове запитання: а як же демократії бути зовсім без опозиції? Орієнтиром для виборців «республіканців» могла бути позиція лідера колишньої влади Кочаряна, якого перед голосуванням знову запроторили за ґрати з-під домашнього арешту. Він від голосування демонстративно відмовився. І частина його виборців, здається, зробила так само, а от скільки їх з 51%, що не прийшли на дільниці – загадка.
Але основний висновок від виборів і взагалі усього вірменського року 2018-го – це той найвищий ступінь відповідальності, що його поклали історія та народ на 43-річного Нікола Пашиняна, людину з потужним політичним інстинктом, та залізною волею на шляху до мети. Чи витримає він його – побачимо уже за кілька наступних місяців.
Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук
