Влада Франції відступила перед протестами. Поки на півроку. Чому?
Прем'єр-міністр Франції Едуар Філіп заявив сьогодні, що уряд вводить мораторій на підвищення акцизів на дизельне паливо і бензин: “Я призупиняю підвищення цих податкових заходів на шестимісячний період”.
Отже, французька влада відступила. Три хвилі масових (сотні тисяч людей) протестів, що супроводжувалося численними сутичками демонстрантів з поліцією, мародерством, підпалом машин, сотнями поранених і затриманих, і навіть дійшло навіть до пошкодження у Парижі Тріумфальної арки, досягли хай не цілковитого, але відчутного успіху. Едуар Філіп ініціює широкі дебати щодо оподаткування та державних витрат, пропонує почати їх 15 грудня і завершити до 1 березня. Тобто, будуть домовлятися.
Тут би й поставити крапку, відзначивши чергову перемогу демократії, за якої влада чує народ, не ламає його “через коліно”, і всі суперечки вирішуються мирно (на Тріумфальну арку, мародерів та сотні поранених можна й заплющити очі).
Однак крапки не виходить. А три крапки доречні... Не лише в тому сенсі, щоб почекати чим закінчаться дебати, запропоновані прем’єр-міністром. Тут інші три крапки: що відбувається у Франції?..
Таке питання виникає, коли починаєш з’ясовувати причину - ні, не масовості протестів (вони були далеко не рекордними, до того ж кожна хвиля була менш чисельною за попередню), а їх радикальності. Жорсткість, на яку так легко наважилися “жовті жилети” (так у пресі назвали цих протестувальників), виглядає дивною, коли дізнаєшся, що їх обурення викликало рішення влади підвищити акциз на паливо (задля захисту екології), що підвищить ціну на дизельне паливо на 10%, а бензину — на 5%. Звісно, французи, як й інші європейці, не мають нашої звички дозволяти владі безпроблемно для неї підвищувати податки, але нівечити національну гордість — Тріумфальну арку — це вже занадто! Не такі вже вони й крохобори, ці французи. Та й не перше це підвищення податків у них!
Утім, все-таки достатньо очевидно, що ціни на бензин — привід, а не причина протестів. “Жовтих жилетів”, можливо, й небагато, але за ними — підтримка і співчуття абсолютної більшості французів. Саме це, а не масовість протестів чи їх жорсткість змусили уряд відступати. Рейтинг президента Франції Еммануеля Макрона знизився до 23%. Це найнижчий рейтинг Макрона з початку його президентської каденції.
То чим невдоволені французи? Важко сказати однозначно. Тут все зійшлося докупи — від подорожчання бензину до проблеми мігрантів (їх у Франції чи не найбільше у Європі). А ось дуже загалом можна спробувати назвати причину невдоволення: у Франції, як і майже по всій Європі, стало забагато соціалізму. Соціальне навантаження на бюджет стало настільки вагомим, що стримує (як мінімум) економічний розвиток. Обиватель не хоче розбиратися у цих складних політекономічних питаннях і — парадокс! – вимагає, з одного боку, підвищення рівня життя, з іншого — збереження соціальних стандартів, які якраз не дають підвищувати той рівень (розвивати економіку). “Жовті жилети” висунули вимоги уряду, а вони саме такі: з одного боку — зростання бюджетних витрат (збільшення пенсій та мінімальних зарплат), з іншого — зменшення податкового навантаження. Вимоги настільки “незбалансовані”, що виникає підозра, що “жовті жилети” самі ставляться до них несерйозно.
Утім, подібне “роздвоєння” можна закинути усьому французькому суспільству: спочатку вони дружно (і несподівано для політологів) обирають Макрона президентом, бо він пообіцяв позитивні зміни, а потім невдоволені ним, бо Макрон почав проводити обіцяні реформи. Як реагувати на таке ставлення французів — Макрон просто не знає, це одностайно відзначає європейська преса.
Що ж, з цієї “ями” французькому суспільству доведеться довго вибиратися. Не один президент, прем’єр чи інший політик стане жертвою цього процесу. Тим більше, що Франція традиційно схильна до радикальних протестів (згадаймо 1968 рік) і завжди “хворіла” на ліві ідеї. Однак, водночас, у Франції ніколи не перемагали ні крайні праві, ні крайні ліві. “Фашисти” і “комуністи” ніколи не були владою у Франції. Тобто, досі усі атаки радикалів-революціонерів (назвемо їх так) відбивали, хоча і не без труднощів (знову згадаймо 1968 рік).
При аналізі протестів “жовтих жилетів” обов’язково підкреслюється, що їх однозначно підтримали лише дві політичні сили, причому антагоністичні — крайні праві з “Національного фронту” Марін Ле Пен та крайні ліві з Нескореної Франції” Жан-Люка Меланшона. Насправді нічого дивного у цьому нема. По-перше, їх єднає прихильність до радикальних дій, на те вони й “крайні”, по-друге — поділ на лівих і правих є насправді дуже умовним, формальна ідеологія часто-густо є лише інструментом захоплення влади, а інструмент — річ змінна, не постійна, головне — здобути владу, а під гаслом яких ідей — лівих чи правих — це вже вторинне.
Так само нічого дивуватися, що і ліві, і праві радикали (як маргінальні політичні сили) по всій Європі однаково шукають у Кремлі матеріальної допомоги. А Кремль чудово усвідомлює згадану вторинність ідейних гасел у політиці, йому важливо підтримати ті політичні сили на Заході, які готові здобувати владу поза правилами демократії, за допомогою силового тиску вулиці на владу чи інших радикальних методів. Звісно, далеко не завжди масові демонстрації є загрозою демократії, швидше, навпаки — є невід’ємною її частиною. Однак межа між демонстрацією як елементом демократії та масовим безладом з погромами дуже крихка і дуже легко долається. Кремль завжди охоче підтримує тих, хто готовий ламати цю межу.
Нарешті, не лише Франція, а й уся Західна Європа, мають схожі проблеми, породжені надмірним соціалізмом і пов’язаною з цим активізацією радикалів. І долатимуть їх теж разом. Нема серйозних підстав боятися, що Європа скотиться до фашизму чи комунізму (нацизму) зразка першої половини минулого століття. Все-таки це вже пройдений для Європи етап. Але й легко, звісно, європейцям у пошуках виходу з кризи не буде.
Юрій Сандул. Київ
