Протидія Росії: Один проти всіх, але чи всі – за одного?

Протидія Росії: Один проти всіх, але чи всі – за одного?

2283
Ukrinform
Чому наш світ опинився без лідера і що це значить для України 

“Нині Росія безумовно становить значно більшу загрозу для нашої національної безпеки, ніж ісламські екстремісти з Аль-Каїди та ІДІЛ. Росія показала, що готова використовувати військову силу для убезпечення та розширення власних національних інтересів”.

Генерал Марк Карлтон-Сміт, начальник Генерального штабу Збройних сил Великобританії, якому належить авторство цього висловлювання, – далеко не перший високопоставлений сучасний військово-політичний діяч, схильний до подібної думки про путінську Росію. Раніше такі само погляди висловлював його попередник Нік Картер, міністр оборони Австралії Маріс Пейн та інші. Навіть Стратегія національної оборони США визначає ключовим противником Штатів саме Росію. Утім, незважаючи на таке майже одностайне визнання злої сутності нинішньої Росії, Захід (та й Схід) мало що роблять у зв’язку з цим. Хоча говорять – удосталь.

ПА НАТО ЯК СИМПТОМ, А НЕ ПАНАЦЕЯ

17 листопада представники парламентів 29 країн-членів НАТО, а також делегації із держав-партнерів зібралися у канадському Галіфаксі на 64-ту сесію Парламентської асамблеї НАТО. За підсумками чотирьох днів зустрічей делегати мали ухвалити кілька резолюцій та доповідей і українська делегація була рішуче налаштованою відстояти максимально жорсткі слова стосовно Росії. Щоправда, це завдання не обіцяло значних складнощів, адже ПА НАТО відома своїм тверезим ставленням до РФ. Ще в 2014 році за агресію проти України Росію із організації були виключено, і з того часу розмов про її повернення не ведеться.

Більшість українських правок дійсно були внесені до остаточних документів, і врешті-решт ПА НАТО засудила Росію за втручання у вибори, розкритикувала її енергетичну політику, засновану на шантажі суверенних держав, та закликала країни-члени вкладати кошти у розробку новітнього озброєння, спроможного стримувати загарбницькі амбіції Москви.

Прикметно, що жодна із делегацій не намагалася завадити проходженню українських правок, окрім сербської. Під час обговорення доповіді про протидію гібридним загрозам Росії, представниця Сербії не надто упевнено взяла слово, аби розкритикувати міжнародну спільноту за нібито упереджене ставлення до Росії та заявити, що Крим – російський, з огляду на нібито правомірність “референдуму” у квітні 2014 року. Щоправда, увечері до Ірини Фріз, очільниці групи українських депутатів підійшов голова сербської делегації і вибачився за цей недолугий коментар, зазначивши, що він не відображає позиції офіційного Белграда. Цим він ще раз підтвердив антиросійську налаштованість ПА НАТО. Однак, далі слів засудження Росії Парламентська асамблея не пішла.

До слова, новообрана президент ПА НАТО Маделін Мун пообіцяла зробити все можливе, аби допомогти Україні у протистоянні з Росією і після захоплення українських суден у Чорному морі виступила із жорсткою заявою. Утім, чергові слова засудження мало допомогли українським військовим, які, в порушення норм міжнародного права досі утримуються Росією за гратами.

НАТО ТА ЄС ЗАЙМАЮТЬ ВИЧІКУВАЛЬНУ ПОЗИЦІЮ

“Ми маємо працювати над деескалацією. Ми закликали до стриманості, тому що ми маємо уникнути того, щоб ця ситуація вийшла з-під контролю і стала навіть більш небезпечною”.

Із такою заявою виступило НАТО після брутального захоплення українських човнів Росією. Не відрізнялися радикалізмом і слова речника ЄС, який теж очікувано закликав до “максимальної стриманості”.

Подібні слова засудження Росії й підтримки України прозвучали протягом останніх днів також із Оттави, Вашингтона й інших світових столиць. Однак, незважаючи на серйозні наслідки незаконної російської агресії для самих Західних держав, жодна з них не виявила готовності діями, а не лише словами допомогти Україні.

Загальний оборонний бюджет країн НАТО перебільшує 1 трлн дол, а Росії – не дотягує до 50 млрд. Утім, човни Альянсу, аби не дратувати Москву, найближчим часом у Азовське море навряд чи зайдуть, як цього не хотів би Петро Порошенко. Чи не основною причиною такої неготовності діяти є відсутність у вільному світі справжнього лідерства, очільника, здатного повести за собою інших.

АМЕРИКА – ВСЬОМУ ГОЛОВА . БУЛА

Професор міжнародних відносин Гарвардського університету Ніколас Барнс наголошує, що нинішньому керівництву США – традиційного лідера світу протягом останнього століття – не вистачає розуміння того, що більшість сучасних проблем не можуть бути вирішені на національному рівні через свою глобальну природу. “Чи йдеться про зміни клімату, торгівлю жінками та дітьми, організовану злочинність та наркокартелі, пандемії тощо. Як ми організуємо світ для боротьби із головними глобальними викликами? Нам доведеться утворювати коаліції в рамках яких мешканці Північної Америки працюватимуть із африканцями, європейцями, азіатами та іншими. Наразі це – складний процес, оскільки держава із найбільшою економікою та найпотужнішою армією дивиться усередину”, – розповів на тому тижні Барнс аудиторії Галіфакського міжнародного безпекового форуму. На його переконання, американцями слід усвідомити, що “їхні власні інтереси примушують дивитися назовні”.

Однак, за чинної Адміністрації США роль “глобального поліцейського”, що в повоєнний період належала Штатам, залишається вакантною.

ЄВРОПА – НАДТО ФРАГМЕНТОВАНА

Якщо США (бодай тимчасово) сходять з дистанції, то їм на заміну мав би прийти ЄС, який, має другу за розміром ВВП економіку світу та подібні світоглядні цінності. Однак Євросоюз нині проходить через екзистенційну кризу, яскраво виражену проблемним Брекзітом. До того ж такі країни, як Угорщина, Польща, Італія та навіть Словенія схиляються до авторитарного правління, яке суперечить ліберальним цінностям.

На думку колишнього керівника військової розвідки Ізраїля Амоса Ядліна, засилля технологій повернуло усі Західні демократії до їх витоків – обговорень на площах, однак “за посередництва соцмереж на цих площах нині присутні усі”. Це могло б бути позитивним для світу, якби не руйнування “стовпів правди”. “Демократія може бути міцною за умови існування інституцій, що говорять правду. У такому разі виборці під час голосування мають поняття, що правильно, а що ні. Йдеться про медіа і політиків. <...> Якщо ми не знайдемо спосіб зміцнити наших демократичних представників – тих, хто доносить правду, – то опинимося у безпорядку, який суттєво гальмуватиме демократію”, – розповів у Галіфаксі Ядліна.

Дійсно, з огляду на низькі рейтинги довіри до політиків у всьому світі та постійні напади на ЗМІ, громадянам Західних держав стає все важче робити усвідомлений вибір, що додає шансів на успіх популістам.

РОЗКВІТ АВТОРИТАРИЗМУ

На цьому фоні все більш привабливими широкому загалу видаються авторитарні політичні режими, які вміло маніпулюють своєю проекцією за кордон. Туреччина та Китай, які видаються стовпами надійності у буремному морі, забезпечують населенню економічне зростання, хоча й ціною суттєвих утисків усередині держави. Для недостатньо поінформованого споглядача, їх приклад може видатися заманливим, особливо у порівнянні із постійними “політичними гойдалками” демократичних держав. Відносний успіх Марін Лє-Пен у Франції, Герта Вілдерса у Нідерландах, партії “Альтернатива для Німеччини” та інших праворадикальних політичних груп у Європі доводить це. “Одну із великих битв, яку нам доведеться вести протягом наступного десятиліття, – це боротьба за демократію”, – зазначив Барнс.

До останнього часу позитивне сприйняття на світовій арені мав і принц-спадкоємець Саудівської Аравії Мохамед бін Салман, який насправді ніколи не вирізнявся надто демократичними методами управління державою, однак на фоні сусідів мав значно позитивніший імідж. Якби не прикра ситуація із вбивством Джамаля Хашоггі, легкий реформістський дух бін Салмана міг и й далі одурманювати людей.

АФРИКАНСЬКИЙ СВІТАНОК Й АЗІЙСЬКИЙ ПІДЙОМ

Потенційно новий лідер може виникнути в Африці – материку, що демонструє найбільше зростання як у демографічному, так і в економічному плані. Однак, слабка інтегрованість держав Африки у світові процеси і їх низький економічний розвиток суттєво ускладнять представнику цього материка шлях до світового визнання. До того ж Африка загрузла у власному поганому урядуванні, що відволікає її увагу він подій за національними кордонами.

Подібна ситуація спостерігається і в Азії, яка наразі значно більше зацікавлена у власному економічному зростанні, ніж у глобальному політичному лідерстві. Винятком із цього є хіба що Китай, який економічно вже наздоганяє США, однак поки що має обмежені регіональні амбіції, які агресивно просуває. Більшість експертів погоджуються, що майбутнє визначатиме саме протистояння США та КНР, однак наразі “азійський дракон” ще набирає сили.

Не великі шанси очолити “міжнародну коаліцію” має й Близький Схід. Незважаючи на величезні запаси нафти й газу, держави регіону втягнуті у тривале релігійне протистоянням між сунітами та шиїтами. Не домовившись між собою, їм годі сподіватися на світове лідерство. “Коли почалася “Арабська весна”, я сказав із усією повагою до Туніса та Єгипта, що дивитися варто на дві держави: Іран та Саудівську Аравію. Поки там не відбудеться змін на користь свободи, демократії та прав людини, Близький Схід залишиться таким само проблемним”, – поділився своїми думками Ядліна.

Щодо Латинської Америки, то прихід до влади у Бразилії Жаїра Болсонару свідчить про початок негативного тренду із відкату материка до націоналізму після досить тривалого періоду відкритості. Від успішності нового президента залежить те, чи послідують мешканці сусідніх держав прикладу Бразилії, яка з позицій 8-ої економіки світу має потенціал задавати тренди.

Однак, через сукупність об’єктивних та суб’єктивних причин, країни Південної півкулі не мають амбіцій, достатніх для очільництва глобальних коаліцій. Це сповна стосується і Океанії та її гегемона – Австралії. “Зелений материк” перебуває надто далеко від решти світу і має надто мале населення, аби справляти сутнісний вплив на глобальні процеси.

ГОНКА ЗА ЛІДЕРСТВО ПРИ ВІДСУТНОСТІ УЧАСНИКІВ

Все це призводить до того, що світовий порядок денний залишається не узгодженим. Кожен регіональний гравець “тягне ковдру” на себе, однак у результаті всі залишаються на холоді. Якщо США та ЄС визнають (хоч і не до кінця усвідомлюють) серйозну російську загрозу, то Китай намагається грати із Кремлем у дружбу. У Латинській Америці теж дуже не перебірливі у партнерах, готових надати фінансову підтримку, як і в африканських країнах. Утім, без упевненого глобального лідерства, підкріпленого економічною та військовою потугою, а також – що важливо – ліберальними цінностями, зібрати довкола себе дієву коаліцію для протидії найбільшій геополітичнй проблемі сучасності, якою є Росія, не вдасться.

Для України це значить одне: від найпотужнішого ворога нам доведеться відбиватися власними силами, але зі словесною підтримкою партнерів. Хоча нам не звикати, тож впораємося.

Максим Наливайко, Оттава

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-