Кремль відмовляється визнавати програш війни в Афганістані. З чого це?
На засіданні російської Держдуми розглянули проект постанови, у якій визнається помилковою постанова З’їзду народних депутатів СРСР від лютого 1989 року із засудженням радянського вторгнення до Афганістану. Тоді, майже 30 років тому, народні депутати СРСР назвали це рішення радянського керівництва таким, що “заслуговує морального та політичного осуду”. Тепер Дума цей осуд хоче скасувати в інтересах “історичної справедливості”, яка, на переконання думців, полягає у тому, що рішення направити війська до Афганістану ухвалювалося у повній відповідності до норм міжнародного права — за договором про дружбу, добросусідство та співробітництво між СРСР та Демократичною республікою Афганістан, а також “з урахуванням численних прохань афганського керівництва того часу про пряме радянське втручання у конфлікт”.
Заперечень проти проекту постанови не було. Офіційно ухвалити постанову Дума планує 15 лютого наступного року, напередодні 30-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану.
Не будемо сперечатися з російським означенням історичної справедливості, згадуючи убивство афганського президента Аміна з усім сімейством, охороною та обслугою (включно з радянським лікарем) — того самого лідера, який і просив про “радянське втручання”. Чи згадувати мільйони вбитих афганців і тисячі — радянських солдат. Така суперечка не має жодного сенсу.
Здавалося б, навіщо це Кремлю? У сенсі державної пропаганди війна в Афганістані давним-давно не засуджується, і російський народ в абсолютній більшості з цим згоден, охоче сприймаючи мораль кінофільму “Дев’ята рота”. І хто з російських обивателів знає чи пам’ятає постанову 1989 року? Виходить навіть так, що з рішення Думи виправдати афганську війну мільйони росіян дізнаються, що колись найвище керівництво у Кремлі цю війну офіційно засуджувало.
Зовсім недавно, у серпні, була 50-та річниця вторгнення СРСР у Чехословаччину, і тоді теж російська пропаганда галасливо заперечувала будь-яку злочинність чи хоча б помилковість дій СРСР. А Дума не скасовувала ніяких постанов тільки тому, що не було чого скасовувати. Нині Росія заперечує все, що колись керівництво СРСР змушене було визнати у роки “перестройки”: злочинність секретних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа, розстріл польських офіцерів-полонених у 1940 році, придушення угорського повстання 1956 року, те ж вторгнення до Афганістану. Загалом, заперечується будь-яка провина керівництва Росії/СРСР у застосуванні збройної сили — чи то на міжнародній арені, чи то проти власного народу.
Звісно, логіка у нинішніх діях Кремля щодо деяких подій радянського минулого є, і її неважко простежити.
Офіційне заперечення очевидного в історії є сьогодні для Кремля обов’язковим для утримання влади в умовах безупинного сповзання країни в глибоку і системну соціально-економічну кризу. Коли не вистачає хліба лояльність населення до влади підтримується створенням усіма можливими засобами ситуації, за якої невдоволення владою само по собі є злочином проти держави і нації. Таке можливе лише тоді, коли країна і держава воює із зовнішнім ворогом. Справді, які можуть бути претензії до верховної влади, коли ця влада разом з усім народом веде війну з супостатом, котрий хоче знищити Росію!?
Зрозуміло, що населення не повинно сумніватися у справедливості цієї війни, інакше воно не погодиться з нестачею хліба. Війна із Заходом (і не тільки із Заходом) потихеньку розгоряється, і як наслідок цього, а також грабіжницької щодо власного народу економічної політики Кремля, рівень життя росіян падає, а тому у них треба будь-яким способом вибивати з голови думку, що війна з боку Росії може бути неправильною. Сумніви у справедливості будь-якої війни, які колись вів чи, тим більше, веде зараз Кремль, треба витравлювати розпеченим залізом! Порівнянь війни у Сирії з війною в Афганістану не уникнути, тому Кремлю тим більше треба афганську війну називати “історично справедливою”.
До речі, пропозиція скасувати оцінку війни в Афганістані 1989 року лунає в Думі не вперше. У лютому 2014 року — у двадцять п’яту річницю закінчення війни, і в грудні 2014 року — у тридцять п’яту річницю її початку — заступник голови фракції “Єдина Росія” і водночас голова Російського союзу ветеранів Афганістану Франц Клинцевич вже закликав колег до цього. З тією ж самою — слово в слово — аргументацією. Тоді все лише закликами і закінчилося, Кремль дозволу на офіційне скасування оцінки 1989 року не дав. Чи не тому, що тоді, ще до захоплення Криму, до того, як економічна криза в Росії стала очевидною, і до різкого падіння цін на нафту, у кремлівських вождів ще не було гострої потреби турбуватися про міцність своєї влади?
А тепер така потреба безумовно є. Народ Росії вже почав поглядати на Кремль спідлоба (навіть Левада-Центр це помітив). Різні там пенсійні реформи, нові податки, і загалом — нестача грошей, аби хоча б утримати попередній рівень добробуту, його до цього змушують. Тому 15 лютого 2019 року Державна Дума Росії скаже, що ганебна війна в Афганістані — зовсім не ганебна, а навпаки.
Юрій Сандул. Київ
