Три зваби для Нікола Пашиняна, олігархії та «нової опозиції» у Вірменії

Три зваби для Нікола Пашиняна, олігархії та «нової опозиції» у Вірменії

Аналітика
Укрінформ
Менше ніж за півтора місяці політична криза, яка триває у Вірменії з весни, може закінчитися. Але - питання: чим закінчитися?

Дострокові вибори в умовах, коли іншого виходу нема – це чесно, дострокові вибори, що мають віддзеркалити реальне становище у політичному класі та симпатіях виборців – це демократично і перспективно, дострокові вибори, проведені без порушень та зловживань – це справедливо. Отакі три принципові аксіоми запропоновані зараз до виконання - владі, опозиції та народові Вірменії. І звіт про їх виконання доведеться дати 9 грудня на тих дострокових парламентських виборах. Чия це буде перемога? Та які наслідки це може мати Вірменії?

Пашинян: між Наполеоном та Ющенком

Фактичний бік справи: політична криза початку жовтня остаточно завершилася протягом тижня між 24 жовтня и 1 листопада, коли Національні збори мали затвердити єдину кандидатуру діючого глави уряду Нікола Пашиняна, який подав у відставку 16 жовтня, знову на тій же посаді. Або – не робити цього та – відкрити конституційний шлях до перевиборів. Проте, постановочний характер цього дійства був зрозумілим ще до його проведення: усі фракції, окрім фракції Пашиняна «Єлк», відмовилися кого-небудь висувати як альтернативу, а обидва рази поставлена на голосування кандидатура Нікола Воваєвича – двічі отримала нуль голосів «за», один – «проти», та 9 та 13 «утримались» відповідно. Вже на вечір 1 листопада з’явився указ президента Армена Саркісяна про розпуск парламенту та призначення позачергових виборів на 9 грудня. Швидко, законно, ефективно, з повагою до себе і до країни - без жодних «премьєро-спікеріад». Коротше: є чому повчитися Україні.

Нікол Пашинян
Нікол Пашинян

На перший погляд – це розгромна перемога пана Пашиняна над колишньою владою в особі Республіканської партії та місцевим олігархатом, що зосереджений в блоці найбагатшої людини Вірменії Гагіка Царукяна. Тому що: все пройшло саме за його сценарієм та навіть дата виборів – вигідна, передусім, йому – кампанія буде суперкороткою, але самі вибори пройдуть не під новорічною ялинкою, а значить можна розраховувати на більш-менш пристойну явку виборців та й опоненти є вочевидь деморалізованими.

Але – перед Пашиняном стоїть дуже нелегке завдання. Справжньою перемогою буде чесна перемога на відкритих виборах, сумнівів у якій не буде ані всередині країни, ані – ззовні. З цього витікає, що Пашинян не повинен «вестися» на оманливий приклад легких перемог на кшталт виборів у міськраду Єревана (де блок прем’єра отримав 81% голосів) чи доповіді політтехнологів та оточення – що от вона, нагода отримати «усе й одразу». Зрозуміло, що «комплексом Наполеона» страждає ледве не кожен політик, але «зачищення» політичного простору призводить до безумовного перетворення таких от «абсолютних» перемог у неконтрольовану владу однієї людини. І це – вже ніяка не демократія, як не крути. Тому – «порвати всіх» на виборах у випадку Пашиняна – це просто реставрувати той режим, що був до нього, але під іншим маркуванням. Зваба велика, але дуже небезпечна.

Є й інший варіант, коли переможець втрачає майже усе внаслідок власної непослідовності – це приклад українського президента Віктора Ющенка, що не зміг вірно збалансувати власне ж оточення та дуже швидко втратив величезний кредит довіри громадян, що був виданий йому на помаранчевому Майдані. У підсумку – низка інтриг та відхід у політичне небуття. Але не можна не сказати доброго слова і про Віктора Андрійовича – адже саме за його президентства в Україні стали можливими, чи не вперше за роки Незалежності, чесні вибори – на яких «партія влади» (а це, нагадаємо, була все ж таки «Наша Україна») ніколи не ставала переможцем. І одне з ключових завдань Пашиняна зараз – це гарантувати, щоб вибори 9 грудня були однозначно чесними – така воля народу, і вона - передусім, незважаючи ні на що.

А тому – найкращій варіант для Пашиняна та його блоку – це не якась там «захмарна» перемога, а перемога з максимально реальним результатом без фальшувань та адмінресурсу, нехай це навіть 30-40% та ситуація, коли без політичної сили в. о. голови уряду жодна коаліція не буде можливою. З одного боку – кредит довіри буде підтверджено, з іншого – буде продемонстровано, що узурпації влади не буде та є можливість та бажання діалогу заради добробуту та майбутнього Вірменії.

Царукян: між Плахотнюком та Пінчуком

Бути самою багатою людиною в який не візьми країні – справа важка. Тому що навряд чи ти викликатимеш позитивні емоції. Нажаль, пострадянська реальність створила сталий образ «олігарха», який «обікрав народ» та «раздеребанив майно». Звісно, це – обивательський погляд. Тому що великий бізнес чи хай навіть олігархія – це й робочі місця, й внески до бюджету, й фінансування соціальних програм. В обмін на відповідні преференції від влади. Так склалося – винятків на пострадянському просторі – тільки за певним виключенням Бєларусі та Туркменістану, але там просто існує тільки один-єдиний справжній олігарх, а його ім’я чомусь співпадає із прізвищем глави держави. Але це вже лірика…

Гагік Царукян
Гагік Царукян

Домовленість панів Пашиняна та Царукяна про проведення дострокових виборів в найшвидші терміни багато спостерігачів та ЗМІ пов’язали саме із банальним поділом влади «на двох». І такий сценарій – якщо це так - дискредитує з часом і Пашиняна як лідера демократичної революції, і Царукяна, що буде асоціюватися з виключно корисливим впливом на політику та тільки закріпить той самий імідж олігарха. І тоді стане актуальним питання: а що ж тоді якісно змінилося у вірменський політиці, тільки прізвища головних учасників непублічних та непрозорих домовленостей?

Для пана Царукяна є також приклади для наслідування. Однозначно поганий – це Володимир Плахотнюк, найбагатша людина в Молдові, який уже з десяток років повністю контролює усі гілки влади в маленькій республіці. Чи варто казати, якій імідж він має серед пересічних громадян, які живуть, м’яко кажучи, небагато? Вплив Плахотнюка не можуть «перебити» ані європейські та американські партнери країни, ані проросійський президент Ігор Додон. Вірменія – також невелика і відтепер - парламентська країна, чим такий варіант для неї не є реальним? Але, як і у Молдові, про розвиток та реформи можна буде забути.

Є у пана Царукяна і інший приклад еволюції – це досвід українського мільярдера Віктора Пінчука. Він також довго проходив під тавром «олігарха», а завдяки родинному становищу мав необмежені варіанти розширення бізнесу, в тому числі – через адмінресурс. Але усвідомлення необхідності якісного переродження прийшла вчасно – і от пан Пінчук – реально інтегрований у світову еліту – в одній «тусовці» з подружжям Клінтонів, Тоні Блером, Джорджем Соросом, Елтоном Джоном, людина, яка вирішує не лише власні бізнесові питання, а й питання іміджу та перспективи держави. Чим не роль для Гагіка Царукяна? Він піднявся би над іміджем класичного «нового вірменина», та став би репрезентантом своєї країни у світі. А на виборах? Адже участь Пінчука в українській політиці далеко не найпомітніша… Ну, тут можна чесно зайняти нішу тих, хто розділяє нормальні капіталістичні цінності – непохитність приватної власності, можливості вільного розвитку бізнесу, зниження втручання держави в цей процес, тобто – десь 15-20 % виборців в нинішніх умовах. І як підсумок – формування відкритої та демократичної коаліції як з Пашиняном, так і з тими силами, з ким це буде виходити, спираючись на реалії та здоровий глузд. Це б було – дійсно європейське перетворення.

Роберт Кочарян: між Піночетом та Пероном

А от для Республіканської партії Вірменії настає «час Х»: бути чи не бути? Справа в тому, що визначити рівень підтримки цієї політсили зараз вкрай важко: від участі в позачергових виборах до місцевих органів влади в Єревані наприкінці вересня та обласних центрах в жовтні вона відмовилася з політичних причин – натякнувши, що вважає їх незаконними. І треба визнати – ця позиція «республіканців» опосередковано була підтримана значною частиною виборців – наприклад, що в Єревані, що в Армавірі чи Ечміадзіні, де перемогли таки прихильники Пашиняна, явка склала від 34 до 45 % - тобто, більшість тих, хто має право голосу, їм не скористалися. Чому ж? Адже, якщо всі розділяють цінності та піднесення «гранатової революції», то й похід на виборчі дільниці мав би стати святом демократії. Але – цього не сталося.

Роберт Кочарян
Роберт Кочарян

Справа в тому, що електорат колишньої «партії влади» не може десь подітися не залишивши й сліду. Навіть якщо їй «домальовували», все одно – ядро в 25-30 % для Вірменії було цілком реальним. Але, згадаймо, де зараз в Україні Партія регіонів? На смітнику історії. Але її виборці нікуди не поділися – а йдуть голосувати за нові її перевтілення. Чи електорат «Нашої України» - був підхоплений спочатку УДАРом, а тепер – «Солідарністю», а електорат СДПУ (о) та КПУ – тепер піде голосувати «За Життя». І – це нормальний політичний процес, хоча окремі його учасники можуть викликати цілковиту огиду в порядної людини.

Так і у Вірменії – симпатики старої влади поки просто сидять вдома. І чекають сигналу від своїх політичних вождів. Як більше року в 2005-2006 роках чекали «біло-сині» шансу взяти реванш на парламентських виборах 2006-го в Україні. Неприємно згадувати? Так, але це – правда про політичний процес.

Звісно, для «нового дихання» Республіканській партії потрібен потужний фронтмен, що може зцементувати електорат та дати той самий сигнал – зараз треба прийти. Такий ресурс має нині тільки одна людина – колишній президент Роберт Кочарян, якого звинувачують в узурпації влади та загибелі десяти людей під час розгону опозиційної демонстрації 1 березня 2008 року, коли Кочарян передавав владу Сержу Саргсяну. Кочарян – архітектор системи, знесеної протестами на чолі з Пашиняном. Але він – і герой Карабахської війни, і засновник сучасної вірменської армії, власне, що й зробило йому політичний імідж. Але йому також треба визначитися: або він повертається в політику лише задля реваншу, або задля припинення переслідування, або – для гарантії політичної альтернативи. І аналогій тут також дві: або залишитися таким собі Аугусто Піночетом, якого будуть постійно тримати на гачку переслідування за злочини минулого, або – поборотися за авторитет досвідченого керманича, який робив помилки, навіть злочини, але заслуги якого в розбудові держави все ж таки переважають – як у генерала Хуана Перона, що правив в Аргентині, був змушений відправитися у вигнання, але через вісімнадцять років знову знадобився країні, виграв вибори та помер перебуваючи при владі та ставши символом специфічної аргентинської демократії. Звісно, Кочарян не настільки масштабна фігура, але дочасні та швидкі вибори – це гарний шанс продемонструвати всім на що вони здатні. І не буде нічого страшного, якщо й «республіканці» продемонструють свої чесні та реальні 20, а то й 30 % прихильників. Адже поки що великим економічним досягненням, що привернули б нових прихильників до Пашиняна, взятися нема звідки.

Так що – чесні вибори – це завжди шанс для тих, хто в них вірить та готовий «грати за правилами». Але – і українцям ця історія дуже добре знайома: не можна змінювати правила постійно, під смак того, хто зараз при владі. Закінчується це погано: за першим безкровним Майданом, якщо не врахувати помилок та засліпитися жагою реваншу (а це було дороговказом що для Януковича, що для Тимошенко) – другого Майдану не обминути. А от повторення тих жертв не хотілося б ні для кого.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук             

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-