Як Пашинян «доділив» пострадянський простір на демократії і диктатури

Як Пашинян «доділив» пострадянський простір на демократії і диктатури

Аналітика
773
Ukrinform
«Зелене світло» достроковим виборам у Вірменії – це не тільки перемога глави уряду, це ще й початок остаточного перетворення країни на парламентську республіку

Вірменський експеримент, здається, підводить риску під політичним розвитком усього пострадянського простору за критерієм "де демократія та парламентаризм прижилися, а де – не вийшло нічого іншого ніж диктатура".

Вміння вчасно змінити партнерів

Початок жовтня мав усі шанси стати або продовженням революційних перетворень у Єревані, або початком реваншу старих політичних сил. Конфлікт між парламентом та головою уряду був суто політичним: перший небезпідставно вказував на неможливість втручання виконавчої гілки влади у роботу законодавчої, а прем’єр Пашинян вимагав якнайшвидшого розблокування можливості провести вибори. Задля впевненості у власних силах колишній фронтмен квітневих протестів знову покликав під будівлю парламенту прихильників і не прорахувався – десятки тисяч мешканців Єревана відгукнулися. А далі почалося перетягування канату – хто сильніший: чи такі Пашинян, чи ситуативна парламентська більшість, що об‘єднала у своїх лавах і колишню владу (Республіканська партія), і мінливих прибічників найбагатшої людини Вірменії Гагіка Царукяна з блоку його імені, і найстарішої партії країни «Дашнакцютун». Втім, поки що універсальна політична зброя Пашиняна працює – готовність мешканців столиці виходити за своїм лідером зробила свою справу: «республіканці» та «дашнаки» заявили, що вони не проти виборів, але застерегли від того, що в країні може утворитися політична монополія на владу, і тому їх треба проводити не в грудні, а у новому році – не раніше весни.

Але найцікавішою була реакція пана Царукяна. Спочатку він… просто мовчав, не роблячи жодних заяв та ніби перебуваючи за кордоном. Соратники на цьому тлі робили все більш рішучі заяви та складалося враження, що політична сила готова продемонструвати усім свою дійсно «золоту акцію» в парламентських розкладах. Ба більше – якщо Пашинян так хоче у відставку – хай іде, а ми висунемо нову кандидатуру в прем’єри і нехай хтось спробує звинуватити нас в тому, що ми порушуємо конституцію чи закони. І дійсно – за буквою закону парламент був би правий.

Нікол Пашинян і Гагік Царукян підписали меморандум про проведення позачергових парламентських виборів у Вірменії в грудні поточного року (8 жовтня 2018 року)
Нікол Пашинян і Гагік Царукян підписали меморандум про проведення позачергових парламентських виборів у Вірменії в грудні поточного року (8 жовтня 2018 року)

Інтрига та напруга тривала до 8 жовтня, коли Царукян повернувся до Єревана та… оголосив про підтримку ідеї дострокових виборів у середині грудня та відмовився висувати кандидата на голову уряду після відставки Пашиняна, зберігаючи цим для останнього право бути до виборів «в.о.». Далі відбулася зустріч Пашиняна та Царукяна, після якої була підписана відповідна угода про проведення виборів, що освятила закінчення політичної кризи.

16 жовтня Пашинян подав у відставку, а 18-го зробив заяву, що у країні «більше нема олігархів». Коли ж журналісти здивовано спитали його про Царукяна (а насправді є й інші кандидати на цю роль – наприклад, бізнесмен та депутат Самвел Алексанян, приватну охорону якого Пашинян нещодавно наказав роззброїти та затримати), то голова уряду пояснив, що Царукян тепер – «власник великого бізнесу», мовляв, можливості впливати на політику напряму в нього більше нема. Як то кажуть – усі зробили вигляд, що повірили…

В кого витримки більше?

Очевидно, що про щось Пашинян та Царукян таки домовилися. І тут доводиться переходити до припущень та версій. Перша з них – банальна: вони просто домовилися про розділ сфер впливу в країні, а після виборів – утворять або офіційну, або «тіньову» коаліцію, а блок Царукяна або отримає міністерські портфелі відкрито, або – просто матиме пріоритетний вплив на певні сфери. Друга – кожен веде свою хитру гру, Пашинян сподівається на однопартійну більшість, коли ніхто йому більше не буде потрібен взагалі, а Царукян цілком може висувати аргументи суто економічного змісту – впливати на економіку невеликої та бідної країни найбагатшій людині дуже просто, а виводити активи ніхто власникові заборонити не може. Є й третій варіант: за кордоном Царукян ніби міг побувати у дуже різних кабінетах – від екс-президента вигнанця Сержа Саргсяна, з яким міг узгодити хитрий план повернення країни до режиму влади «на двох», або й – в кулуарах МЗС чи адміністрації президента Франції, де переконав головного фінансового донора Вірменії з Заходу, що Пашинян – далеко не найкращий гарант євроінтеграції країни.

Хоч би як там було, але дострокові вибори у грудні та перемога Нікола Пашиняна на них здаються достатньо реальними. Але з яким результатом? У неділю, 21 жовтня відбулися дострокові вибори міських голів у чотирьох великих містах Вірменії, де колишні мери-«республіканці» були змушені піти під тиском Пашиняна та вулиці.

Головною сенсацією стало те, що була зафіксована рекордно низька явка: в Армавірі, Раздані та Ечміадзіні до дільниць прийшло тільки від 34 до 37% виборців, у перших двох містах висуванці, підтримані Пашиняном, виграли - по 68% кожен. Причому у Раздані мером став син депутата парламенту від партії Пашиняна (ну, це щодо викорінення родинності у владі). А от у віддаленому від столиці місті Капан, попри особисту агітацію голови уряду, до дільниць прийшли одразу 55% виборців, а кандидат від нової влади програв своєму позапартійному опоненту із рахунком 44 на 54%.

Про що свідчить, передусім, така явка? Люди втомилися від революції та гучних акцій? Чи може ті самі «республіканці» змогли демобілізувати свого виборця та, не висунувши своїх кандидатів, дали зрозуміти власному електорату – на вибори ходити не треба. Поки що. А коли буде треба – дамо сигнал. Як не крути, але зниження активності народу, яка є головним рушієм політики Пашиняна – тривожний дзвіночок.

Роздоріжжя: або – парламентаризм, або – диктатура

А загалом, події останніх півроку у Вірменії – це такий політичний серіал, актуальний для усього пострадянського простору. Тому що в Єревані відбувається дуже цікава політична колізія: країна, для якої попередньою владою був розроблений один сценарій, не змінюючи формально його сутності, пішла якісно іншим шляхом. А саме: утворення парламентської республіки з відповідними змінами в конституції робилися насправді для Сержа Саргсяна, що мав пересісти з одного крісла в інше та продовжити керувати країною в напівавторитарному стилі із дотриманням зовнішніх проявів демократії при наявності непублічних домовленостей з тими самими олігархами. Не вийшло. І от ідею парламентської республіки втілює у життя зовсім інша команда, а наскільки успішно в неї це виходить – сказати поки що складно.

Проте важливо інше. Саме з перемогою «гранатової революції», здається, завершився поділ пострадянського простору на демократичні й авторитарні країни. Перші – пішли до західних стандартів, як от Естонія, Латвія, Литва, через великі іспити – Україна, несподівано – Киргизстан, наближається Вірменія. Інші – загрузли у диктатурі назавжди: Росія, Білорусь, країни Середньої Азії, Азербайджан. Ознакою відмінностей стали саме ці різні форми правління – де європейський вибір – там парламентська модель, де – диктатура – президентська, а по суті – монархічна. От через тиждень і Грузія востаннє обиратиме свого президента загальним голосуванням, потім – буде уже колегія виборщиків і повний перехід до парламентської республіки. І ця модель розвиненого парламентаризму та відповідальності представницької влади перед виборцями працює куди краще, ніж одноосібна постать керманича, та ще й незмінного.

Усвідомлення саме цієї істини важливе зараз для України, що також стоїть на роздоріжжі: «міцна рука», особливо у дні війни, важлива як ніколи. І те, що ця рука має бути наділена владою та довірою безпосередньо від народу – незаперечно. Як і те, що із волею народу сперечатися безглуздо. Інакше знайдеться і в нас з часом свій Пашинян. Нашим керманичам в умовах парламентсько-президентської республіки після 2014 року (Порошенко, Яценюк, Гройсман, Парубій) все ж таки вистачило відповідальності одразу не пускатися у чвари щодо повноважень та не повторити долю «помаранчевої команди-2005». Відтак є надія, що демократичні перетворення в Україні вже стали незворотними, як і у Вірменії, Грузії та тих країнах, громадяни яких пам’ятають, що зупинити прагнення людей до щастя та справедливості неможливо. Важливо, щоб самі українці нарешті оцінили і цю – скоріш світоглядну, аніж матеріальну перемогу. Тому що без неї – інших поготів не буде.

Віктор Чопа. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-