Путін знає, як лишитися після 2024-го. Але треба підім’яти Білорусь…

Путін знає, як лишитися після 2024-го. Але треба підім’яти Білорусь…

968
Ukrinform
«Союзна держава» – це ключ до нового «єдиного та могутнього»? Лукашенка для цього можна використати, але не більше того

Перемовини президентів Білорусі та Росії Олександра Лукашенка та Володимира Путіна у Сочі 21 вересня вже «обросли» відповідними чутками, конспірологічними версіями та витоками інформації. Чи то дезінформації… Однозначно сформулювати поки що складно. Але очевидно: Росія не терпітиме поряд з собою будь-яких проявів самостійності. І через білоруський приклад це буде наочно демонструватися.

Союзники за інерцією

Загальновідомо, що в міжнародній політиці існують установи, які на папері є, але невідомо навіщо. От, наприклад СНД – була потрібна, як оформлення цивілізованого розпаду СРСР та розподілу спільного майна. Але, насправді, все перетворилося на чиновницьку структуру та інструмент Москви задля контролю за «молодшими браттями». Оце «братерство» скінчилося повністю у 2014-му – анексією Криму та початком вторгнення Росії на територію України – після чого стало зрозуміло: ніякого СНД вже не існує.

Щось подібне можна констатувати й про Союзну державу РФ та Білорусі. Формально вона була створена в два етапи, у 1997 та 2000 роках, але сказати, що було чутно про подальший розвиток цього утворення – не можна. Остаточно все загальмувало після 2007 року – коли партнери не домовилися про єдину валюту. Фактично весь цей час існували собі адміністративні органи: союзний парламент, рада міністрів, вища державна рада, навіть, свій державний секретар – але коли вони засідали, та про що була мова – залишалося і залишилось таємницею.

Між тим, також загальновідомо, що білоруська економіка та нібито «диво», що приписується особливій політиці уряду республіки та її незмінного керманича – Бацьки Лукашенка – підтримується виключно завдяки існуванню пільгових відносин із Росією та постачанню енергоносіїв з останньої за низькими тарифами. Власне, це й було головною ідеєю Лукашенка ще з 90-х: для забезпечення певного рівня життя Білорусі домогтися якомога кращих умов від східного сусіда. І – таким чином демонструвати якесь «диво» за чужий рахунок. До цього треба додати, що самого Лукашенка та його оточення два десятки років Європа та США тримали під санкціями, а білоруська економіка була ізольованою від вільного переміщення товарів та грошей. Цей фактор – трактується економістами по-різному, але, якщо говорити пересічними термінами – якщо у колишньому СРСР і зберігся «заповідник соціалізму» радянського зразка - то це все ж таки саме у Білорусі.

Але час йшов і змінювалися обставини. 2008 року «прокинувся» російський агресивний «дракон», першою жертвою була обрана Грузія. В Кремлі, звісно, очікували, що найближчій союзник – як то кажуть у прямому сенсі з Союзної держави – підтримає міжнародний авторитет РФ та визнає «незалежність» анексованих територій. Але Лукашенко промовчав. Далі – протягом «десятих» років ставалися суперечки щодо постачання білоруської продукції на російський ринок (чи в молоці, чи в ковбасі «раптово» щось виявлялось не за стандартами), затягнула Москва й газо-нафтовий зашморг –  під шантажем Білорусь була змушена передати свою газотранспортну систему «Газпрому».

А 2014-го – після Криму та Донбасу – взагалі сталося «похолодання»: Олександр Лукашенко не те що не виступив із підтримкою Кремля, а в прямому сенсі зробив навпаки. Не прямо, але недвозначно: він приїхав у Київ на інаугурацію Петра Порошенка, він вів себе відповідним чином, навіть, сказавши, що Україна має зробити усе, щоб анексовану територію собі повернути. За останні чотири роки відносини між Києвом та Мінськом можна, незважаючи і на голосування в ООН, і на «шпигунський» скандал,  назвати  не ворожими, а от Москви та Мінська – настороженими.

Воно і зрозуміло: РФ роздратована самостійністю Бацькі, а от Білорусь отримала із «української кризи» цілу купу бонусів – це й статус організатора переговорного процесу, що й отримав назву «Мінського», це й зняття санкцій із самого Лукашенка та абсолютної більшості білоруських чиновників Європою та натяк від Брюсселю та Берліну про те, що контакти цілком можливі. Та головне – Росія після 2014-го стала  «токсичним другом», в якого почалися проблеми з коштами не те що для лічених напівсоюзників, а й для себе. Що це таке – Лукашенко дуже добре знає, але чекати відповіді від Путіна довелося відносно довго.

Гроші дійсно «врозь»

Перемовини 21 вересня у Сочі супроводжувалися інформаційною блокадою. За наполяганням Мінська ніяких заяв за підсумками зроблено не було. Але – вже більш-менш відомий зміст довгої та, як виявилося, неприємної, розмови. По-перше, Росія ще у серпні припинила перераховувати гроші за сплату мита за ввезення на територію Білорусі темних нафтопродуктів. Справа в тому, що після ввезення нафтопродукти з Росії – передусім, мазут – перероблялися на білоруських заводах – та продавалися далі на зовнішніх ринках – в тому числі, в Україну. Тобто, білоруський бюджет отримував подвійний прибуток, тепер ж Москва поставила умову: або ми відміняємо митні пільги, або – білоруські підприємства мають обґрунтовувати свої надпотреби в темних нафтопродуктах, адже для внутрішнього попиту Білорусі цілком вистачає звичайних поставок. Зрозуміло, що це має велике значення для України: ввіз нафтопродуктів з Білорусі зараз складає приблизно 40% усього ринку, зміна умов чи дефіцит одразу викличе зростання цін на пальне, а це – неминуче зростання й інших споживчих цін. Є питання у Москви й по газу – «Газпром» хоче підняти експортну націнку, Мінськ вважає, що взагалі-то в Угоді про Союзну державу є формулювання про однакові умови для господарюючих суб’єктів обох країн, й що непогано було б продавати газ за внутрішньою російською ціною. Ніби зараз Москва запропонувала вибрати: або скасування мита на нафтопродукти, або – підвищення експортної націнки на газ.

Від поступливості Мінська в нафтогазових питаннях залежить і подальше отримання Білоруссю російських кредитів: тільки у разі згоди на умови Москви, Білорусь отримає 1 млрд доларів від уряду РФ та ще два транші по 200 млн доларів від структур Євразійського економічного союзу (по суті – від тої ж РФ). Отже, як бачимо, стабільність білоруської економіки тепер поставлена в пряму залежність від виконання умов Москви. І більше того – не тільки економічних.

Лояльність або… порожнеча

Зрозуміло, що виключно економіки Путіну замало. Роздратування демонстрацією самостійності Лукашенка та його вірою у незамінність, як «союзника» для Москви, здається дійшло своєї «точки кипіння». І було озвучено: економічна допомога тільки в обмін на політичну лояльність. А вони мають бути такими: зниження рівня відносин із Україною та припинення будь-яких дипломатичних акцій, що можуть трактуватися як підтримка Києва; у відповідь на можливе розміщення військової бази США у Польщі (ідею «Форта Трамп» та готовність витратити на це 2 млрд доларів висловив президент Польщі Анджей Дуда під час нещодавнього візиту до США) те саме Росія хоче зробити і в Білорусі, а також зберегти й інші власні військові об’єкти, термін перебування яких закінчується 2020 року. Ну, й дещо, несподіване – розбудова тієї самої Союзної держави та набуття її органами реальних владних та розпорядчих повноважень. Почати запропоновано із Союзного парламенту.

Отже, що у сухому залишку? Перед Олександром Лукашенком поставлений «гамлетівський вибір»: або погодитися на вимоги Путіна та втратити статус реального політика, або – наважитися на протистояння. Але стан білоруської економіки та втома населення від незмінності політичного режиму можуть стати головними проблемами в реалізації політичного опору Москві. І, хтозна, до якого варіанту «братньої навали» можуть вдатися у Кремлі в цьому випадку.  

«Українське питання» плюс «здрастуй, Путін, назавжди»

Для України підсумки перемовин Лукашенка та Путіна можуть стати визначальними: Білорусь вже не перший рік відчуває тиск Росії щодо України та реагує на нього відповідно – анексії не визнає, але коли справа доходить до голосувань в ООН з «українських» питань – голосує в унісон із РФ – тобто «проти». Тому ідея постпреда України в ООН Володимира Єльченка та першого віце-спікера Верховної Ради Ірини Геращенко про зміну Мінська як площадки переговорів щодо Донбасу, є вельми слушною. Хай і вимушено, але Білорусь зараз не може бути нейтральною у вирішенні «української кризи». Перспектива ж появи військової бази РФ поряд із українськими кордонами відверто буде загрожувати безпеці нашої держави з півночі. І це – сувора та цілком реальна перспектива, про яку треба думати вже зараз.

Є у цій історії і важливий політичний висновок: здається, Путін вирішив не йти на покій після 2024 року. Розбудова Союзної держави – це й є той формат, що у Кремлі могли придумати задля збереження ВВП при владі пожиттєво. Бо у самій Росії переобиратися вже буде реально смішно – а тут нова держава, жодних обмежень нема. Можна навіть зараз – зробити спочатку Лукашенка першим президентом Союзної держави на п’ять років – а там й самому піти «на вічну вахту», якраз із 2024-го.

Звернімо увагу, що коли вже змінювали Конституцію РФ під повернення Путіна, то зробили це одразу після обрання Мєдвєдєва – ще 2008 року, тобто щоб не було ніяких сумнівів. От і зараз: триває тільки першій рік нібито останнього терміну Путіна на посаді президента РФ. Проте, треба не забувати, що колись таку саму еквілібристику із посадами любив Слободан Мілошевич, який був то президентом СФРЮ, то президентом Сербії, то вже СРЮ. Але скінчив він у підсумку не дуже добре – у тюрмі Міжнародного трибуналу в Гаазі.

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>