Президент Сербії закликає співвітчизників припинити жити прагненням реваншу
Президент Сербії Александар Вучич у неділю був з візитом у Косово — колишній автономії у складі Сербії, а нині фактично незалежній державі, суверенність якої визнана далеко не всім світом, а Сербія продовжує вважати своєю частиною.
Про сам візит — обставини, причини і наслідки — то окрема тема, але його найважливішою частиною, на наш погляд, став виступ Вучича у Митровиці, це місто на півночі Косово, де живуть переважно серби.
Він, виступ, безумовно програмний. У ньому президент проголосив необхідність кардинальної, що називається — на 180 градусів, зміни політики Сербії у стосунках з сусідніми державами і народами. Якщо зовсім коротко, то це перехід від політики війни з сусідами до політики миру з ними. Комусь це, можливо, видасться дивним: хіба Сербія зараз воює? З ким? Так, незалежність Косово не визнає, але ж війни нема і не видно, щоб колись була?
У Вучича йдеться не про формальний стан війни чи миру. З часу початку розвалу Югославії (формально — 1992 рік), де Сербія займала панівне становище, вона зазнала кількох нищівних військових поразок, внаслідок чого втратила території, які вважала своїми, бо там жили серби. Зрозуміло, моральний настрій нації досі пригнічений, дуже важко нормально жити тому, хто вважає себе приниженим. Зрозуміло, що почуття помсти та “відновлення справедливості” живлять реваншизм. Тим часом життя триває, і перед Сербією дедалі гостріше постає питання: як жити далі? Зокрема, з Європейським Союзом, куди вступили вже всі, здається, сусіди, чи окремо від Європи, як Робінзон? Емоціями приниженого ситим і щасливим не будеш. Готуватися до нової війни? Не виходить, бо всім очевидно: у новій війні обов’язково буде нова, ще страшніша, поразка.
Вучич пропонує вихід: він закликає співвітчизників припинити жити прагненням реваншу. Замість цього треба домовлятися з сусідами, домовлятися зі світом, бо тільки тоді у Сербії та сербів є майбутнє. Інакше — загибель. З детальним переказом промови можна ознайомитися тут.
Якщо серби підуть за своїм президентом, якщо вони погодяться забути про війну, про помсту, змиритися з втраченими землями, то це означатиме справді доленосний поворот у житті цієї нації. Адже незалежна сербська держава новітнього часу від самого свого народження (від сербсько-турецької війни 1876 — 1877 років, після якої Сербія стала повністю незалежною від османської Туреччини), практично постійно ворогувала з сусідами. У Югославії, “дружба народів” була такою самою “міцною”, як і в СРСР. Не дивно, що розвал Югославії супроводжувався жорстокими війнами.
Дуже цікаво, що сам Вучич як політик починав у Сербській радикальній партії — найбільшій ультраправій націоналістичній партії Сербії, лідер якої - Воїслав Шешель — був засуджений Гаазьким трибуналом для колишньої Югославії як учасник військових злочинів. Вучич був навіть генеральним секретарем цієї партії (це, звісно, не такий самий владний партійний статус, який був у генсека ЦК КПРС). Не так вже й багато у Сербії націоналістів, радикальніших за президента Вучича. І з репутацією демократа у Вучича теж не все гаразд. 2 квітня він переміг на виборах президента країни, а перед цим попередній президент Борис Тадич про Вучича висловлювався так: “Ми побачимо північнокорейський сценарій для Сербії, якщо він переможе на виборах”. Тадич, як виявилося, перебільшував, але певні підстави для таких висловлювань у нього безумовно були.
Звісно, Вучич, проголошуючи, по суті, новий стратегічний курс для держави і нації, не перестав бути сербським націоналістом. Просто віднині ми можемо вважати такими не лише тих, хто закликає силою (бо добровільно хто ж віддасть?) повернути сербські етнічні території і для кого “Велика Сербія” це насамперед вся територія, де колись ступала нога серба. Досі саме такі люди й політики визначали обличчя сербського націоналізму. Тепер будуть й інші націоналісти, котрі бачитимуть Сербію такою, про яку каже Вучич: “Я не хочу знати про ту велику Сербію, яка йде в берцях і з рушницею в руці. Я знаю ту, яка є сильною з книгою, олівцем, ноутбуком. Працею та знаннями. Я не знаю про гідність у страху від бомб. Я знаю про ту, яка будує школи, дитячі садках, заводи. Безпекою та миром. І це я пропоную вам сьогодні, і це є моя пропозиція і на завтра... Я хочу, щоб ми перемогли. Нехай Сербія переможе, вперше не знаю за скільки років. Без крові, без мертвих, без жахів та могил. І я хочу щоб ця країна була великою не завоюванням Балкан чи світу, а тим, що вона завоює своє майбутнє. Роботою, знаннями, дітьми - так це майбутнє буде завойоване”.
Власне, зрозуміло, чому президент Сербії і більшість сербів (інакше Вучич навряд чи наважився би на проголошення нового курсу) схиляються до переосмислення політики як мінімум попередніх десятиліть. Бажання бути разом з Європою, що гарантує високий рівень добробуту, безпеку і прогнозоване щасливе майбутнє (тобто, все те, про що емоційно говорив Вучич) поступово, але незворотно переважає бажання реваншу. Зрештою, тут і особливо нічого складного для розуміння й нема: або війна, де неминучі нові поразки, і злидні, або добробут і безпека. За війну тільки емоції, за мир — здоровий глузд. Вучич це чудово розуміє, тому так багато в його промові емоційних патріотичних висловлювань, які мають пом’якшити для сербів гіркоту усвідомлення, що реваншу вже не буде, і полегшити сприйняття нової реальності.
Сьогоднішня Сербія показує, що шовінізм як ідеологія чи світогляд приречені на програш у змаганні з елементарним прагненням людей до безпеки і добробуту. Звісно, якщо це змагання, так би мовити, мирне, без втручання грубої сили. Сербський шовінізм, як і будь-який інший шовінізм, панує лише тоді, коли він може своїх опонентів — зовнішніх і внутрішніх - придушити силою. Більшість сербів після розвалу Югославії були переконані, що у них є сила побороти усіх ворогів “Великої Сербії”, причому чи не вирішальною складовою цієї сили був розрахунок на потужну підтримку Великої Росії, котра, звісно ж, не залишить без допомоги “братський народ”. Все виявилося ілюзією, включно з допомогою Росії. Усі з ким воювали серби — хорвати, боснійці, албанці, НАТО — виявилися сильнішими, і навіть Росія нічого вдіяти не змогла. Сербський шовінізм втратив силову підтримку — зовнішню і внутрішню, і тому змушений поступатися місцем у мізках сербів прагненню жити заможно і в мирі.
Юрій Сандул. Київ
