Сербія&Косово: території в обмін на «євромрію»

Сербія&Косово: території в обмін на «євромрію»

Аналітика
540
Ukrinform
Чи стане «худий мир» між Сербією та Косово з взаємним обміном територіями виходом із багатостолітнього «балканського тупику»?

Нині на Балканах започатковано процес, який може і позитивний прецедент в світовій політиці створити, і чимало нових конфліктів породити.

Неможливе можливе?

Дійсно, фрази, що пролунали з вуст президента Сербії Александара Вучича та очільника Косова Хашима Тачі на минулих вихідних у Відні, варті того, щоб отримати маркер історичних. Обидва балканські лідери вперше публічно висловилися схвально в унісон щодо ідеї обміну територіями між своїми країнами, що відкрило б двері до початку переговорів між ними щодо визнання і майбутнього членства в ЄС. Пан Тачі так висловив позицію свого частково визнаного уряду: «Країни нашого регіону, держави-члени ЄС або інші країни світу не повинні протистояти або боятися потенційної мирної угоди між Косово і Сербією, навіть якщо така угода включатиме корекцію кордонів», а пан Вучич взагалі був куди більш відвертим: «Чому вас так турбує те, що ми робимо? Ми робимо щось для майбутнього сербів і албанців. І ми повинні дбати про себе, нікому не завдаючи шкоди, не впливаючи на інших в регіоні».

Якщо сказати, що цим слова передували роки боротьби та взаємознищення – це просто не сказати нічого. Адже щоб зрозуміти глибину проблеми сербсько-косовських відносин, треба зазирнути в роки Другої світової та повоєнні часи. Саме тоді населена переважно сербами Косово і Метохія частково опинилася у складі Албанії, що була окупована фашистською Італією. Після звільнення новий керманич щойно створеної соціалістичної Югославії Йосип Броз Тіто зробив Косово автономним краєм у складі Сербії, виходячи саме з історичних чинників. Дійсно, ці землі мали неабияке значення для становлення сербської державності ще з Середньовіччя, саме тут серби билися з османськими завойовниками, які намагалися підкорити Балкани. Але так Тіто й породив проблему: граючись у «батька народів» на Балканах, він сприяв з 70-х років минулого століття відкриттю кордону між Косовом та Албанією – саме для вільної еміграції албанців, які тікали від тоталітарного режиму Енвера Ходжі в набагато привабливішу та заможну СФРЮ. Албанці з їх високою народжуваністю в мусульманських родинах, поступово, але впевнено ставали більшістю населення. Вибухнула ця ситуація після смерті Тіто – під час розвалу СФРЮ. Новий президент Югославії, а потім Сербії Слободан Мілошевич не йшов на жодні поступки албанській більшості краю, з середини 90-х там почалася збройна боротьба албанців (під проводом того ж пана Тачі, до речі) за відокремлення регіону від Сербії.

Слободан Мілошевич
Слободан Мілошевич

Етнічні чистки, що були вчинені за вказівкою Мілошевича наприкінці 1998 року, спричинили вторгнення коаліції НАТО на чолі з США, бомбардування Сербії, падіння режиму Мілошевича та фактичну втрату контролю над Косово, де спочатку працювала міжнародна адміністрація, а 2008 року – в односторонньому порядку буда проголошена незалежність. Відтоді у світі є країни, що визнали Косово незалежним (передусім США та більшість країн ЄС), або не зробили цього (зокрема, Україна, Китай, Росія, Іспанія та інші). Чи варто говорити, що дуже довго ніяких контактів між Бєлградом та Приштиною не було взагалі?

І от – такий несподіваний поворот. Про який обмін територіями говорять очільники Сербії та Косова? Справа в тому, що на території Косова залишився достатньо концентрований анклав із сербською більшістю населення, що межує із Сербією. Він так і охрещений «Північним Косово», це 11% території Косова, там досі діє міжнародна адміністрація, ходить сербський динар, а контроль з Приштини – навіть не умовний, його просто нема за фактом. Варто сказати, що частка албанського населення у цьому анклаві за ці роки зменшалася до символічних 2 з «копійками» відсотків. Але у складі Сербії є так звана «Прешевська долина» із албанською більшістю, територія якої також мала стати частиною Косова за розрахунками албанських сепаратистів, але там сербська армія змогла встановити контроль над ситуацією. І от зараз саме про взаємний та узгоджений обмін цими «етнічними» анклавами і заговорили пан Вучич і пан Тачі. Втім, у красивого сценарію виявилися супротивники.

Зайва пересторога Ангели Меркель чи загроза новоі «порохової діжки» на Балканах?

Цікавою стала реакція міжнародної спільноти. Радник президента США з національної безпеки Джон Болтон, фактично майже благословив такий обмін: «Ми не будемо заважати вирішенню, і не думаю, що в Європі хтось буде це робити. Якщо дві сторони зможуть досягти прийнятного для них рішення, ми його підтримаємо». Позиція Євросоюзу з вуст єврокомісара Йоганнеса Гана була витримана в суто дипломатичному та стриманому стилі: «Йдеться про двостороннє рішення, яке не повинно служити в якості плану для інших питань». У Москві сказали – що це внутрішні справи Сербії. А от принципово проти стала канцлер Німеччини Ангела Меркель, недвозначно зазначивши: «Територіальна цілісність держав західних Балкан встановлена і недоторканна. Це потрібно повторювати знову і знову, тому що знову і знову робляться спроби поговорити про кордони, а ми не можемо цього робити».

Що ж стоїть за такою різною риторикою? Щодо позиції адміністрації Дональда Трампа та Кремля – то вона прозоро зрозуміла: як повідомляють, 16 липня під час зустрічі Трампа та Путіна у Гельсінкі саме такий підхід до вирішення «сербсько-косовського» питання був схвалений обома учасниками рандеву.

Обережна, але схвальна мотивація ЄС – теж зрозуміла: Брюссель зацікавлений у прийомі до себе по-перше Сербії із її повільно зростаючою економікою, що може швидко інтегруватися до загального ринку та має перспективні для європейців інвестиційні проекти. Та й Сербія у складі чи в інтеграції з ЄС допоможе збалансувати релігійний чинник на Балканах – адже Косово є другою мусульманською державою-де-факто в Європі зараз.

Для Бєлграда та Приштини ця домовленість – дуже вигідний внутрішньополітичний «товар»: обидва керманича – що Вучич, що Тачі можуть на усі лади співати своїм виборцям пісню про «повернення історичних земель до рідної родини» та про «возз’єднання розділених народів», кожен зі свого боку.

Хашим Тачі, Ангела Меркель, Александр Вучич
Хашим Тачі, Ангела Меркель, Александар Вучич

А от чому ж проти Ангела Меркель? Щоб зрозуміти це, треба також трохи подивитися в історію. Так «мода» може перекинутися на інші, достатньо слабкі державні утворення на тих самих Балканах. Передусім, у зону ризиків підпадає Боснія і Герцеговина та Македонія. Перша країна – це федерація у межах штучно створеної свого часу при Тіто соціалістичної республіки, що мала у своєму складі велику територію, населену сербами, хорватами та босняками – сербами, які за часів Османської імперії прийняли іслам. Для чого тоді це утворення було «народжене» – сказати важко, скоріш за все Тіто хотів знівелювати вплив ісламу в СФРЮ. Але, якщо піти ще трохи далі, то треба пригадати, що у хорватській частині – Герцеговині завжди був серйозним саме німецький та австрійський вплив, а намагання Сербії домінувати у Боснії на початку ХХ століття і призвело до вбивства ерцгерцога Франца-Фердінанда в Сараєво, що стало приводом до Першої світової війни. Тож цей регіон – завжди був для Німеччини знаковим. Власне, найбільш кривавий конфлікт в 90-х років у колишній Югославії спалахнув саме у Боснії – режим Мілошевича хотів будь-що залишити під своїм впливом Республіку Сербську. Зараз же, хто дасть гарантію, що успішний обмін територіями не спричинить нову хвилю серед боснійських сербів, які не приховують свого бажання стати частиною Сербії та мають достатньо рішуче політичне керівництво?

Щодо Македонії – пересторога ще більш прозора: в її західній частині мешкає чисельна албанська громада, яка також може підняти прапор боротьби за приєднання або до Косова, або до Албанії. От все це не дає спокою Берліну та фрау канцлерін. Як би так не сталося, що успішний приклад в одних стане прологом для роздмухування конфлікту в інших. Відверто скажемо: уявити де насправді закінчуються апетити що Вучича (а в нього непогані стосунки із Москвою), що Тачі (а за ним – мусульманський світ, хоча б представлений поряд членом НАТО Туреччиною) – сьогодні неможливо.

Але поки що варто констатувати: сам факт взаємного бажання Сербії та Косова вирішити надзвичайно важку проблему, яка коштувала тисяч життів та зламаних шансів цілих поколінь, виключно дипломатичним шляхом – це однозначний плюс та дійсно прецедент, що дає надію на якщо не виключно справедливе, але мирне вирішення таких от суперечок. Міжнародному співтовариству сьогодні треба дуже пильно оберігати таку можливість, яка колишніх ворогів робить якщо не друзями, то хоча б сусідами, що нейтрально дивляться один на одного. Здається, ця історія символізує ще одну надію: мирна та вільна Європа таки можлива. Якщо усі готові в це повірити та докласти усіх можливих зусиль.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>