В Іспанії починають «виносити Франко»

Рішення нового уряду Іспанії про перепоховання колишнього диктатора Франсіско Франко тягне на історичне. Це ризик, що може як розколоти суспільство, так і надати новий сенс розумінню подій минулого. Причому, не тільки конкретно Іспанії та іспанцям, а й усій Європі та, власне, Україні. Логіка нинішнього уряду Іспанії така: пам’ять має бути збережена, але держава не буде зберігати нагадування про колишню диктатуру, тим більше вшановувати особистість диктатора. Історія історією, але країні і суспільству потрібно рухатися далі.

На що зазіхають в Іспанії?

Загальновідомий факт: демократія в Іспанії має контраверсійну та не таку вже велику історію існування. Короткий час перед Другою Світовою, що ознаменувався Громадянською війною, та, власне, період після смерті диктатора Франсіско Франко у 1975 році. На цьому шляху були як відверті перемоги – Іспанія зараз повноправний член ЄС та НАТО, економічно – достатньо стабільна країна, так і доволі широкі компроміси. Один з них: політика примирення та співіснування учасників та нащадків подій Громадянської війни 1936-1939 років, яка власне і закінчилася перемогою Франко та відверто радикально правих, якщо не сказати профашистських сил.

Власне, режим генерала Франко – це, як кажуть, питання за питанням. З одного боку всім відомо, що режим був антидемократичним, жорстоко переслідував політичних опонентів, вдавався до масових репресій та мав у союзниках та симпатизував Гітлеру та Муссоліні. З іншого – Франко не піддався на умови того самого Гітлера та зберіг хай не повний, але нейтралітет під час Другої Світової та забезпечив тим самим подальший стабільний розвиток країни без загрози іншого тоталітарного панування – комуністичного.

Більше того: прихід Франко був відповіддю на ті експерименти, що в 30-х роках почали робити ліві уряди, коли знесли попередню диктатуру – генерала Примо де Ривери. Так, були там однозначні перегини, наприклад, відверта зневага до церкви та демонстративне її приниження. Але справедливим буде зауважити, що саме Іспанія століттями (!) перебувала під дуже специфічним впливом католицької церкви на всі сфери життя людини. Та сама інквізиція припинила свою, на щастя вже тоді обмежену діяльність, тільки у другій половині XIX століття, а до цього – багаття із єретиками були достатньо звичним атрибутом пейзажу Мадриду, Сарагоси чи Барселони. Врешті-решт, так, Франко вдалося зберегти єдність держави та придушити каталонський та баскський сепаратизм.

Але це тільки поляризувало суспільство – наприклад, сучасне футбольне протистояння «Реалу» та «Барселони» має саме політичний підґрунтя, закладене при Франко. Мадридський клуб – символ влади та титульної нації, «Барса» - символ спротиву поневоленню. Власне й тероризм став останнім методом баскських сепаратистів.

Спроба примирення всередині суспільства та реконструкції його режиму була зроблена після смерті Франко. І, треба визнати, протрималася вона достатньо довго – майже 40 років. Але…

Нині новий керманич уряду країни – соціаліст Педро Санчес впевнено говорить про те, що рішення про перепоховання Франко остаточне. Як відомо каудільо Франко (з іспанської “caudillo” — «вождь») знайшов свій притулок у мавзолеї, що є частиною відповідного меморіалу «Долина полеглих», присвяченого всім учасникам Громадянської війни 1930-х років. Логіка нинішнього уряду Іспанії така: пам’ять має бути збережена, але держава не буде зберігати нагадування, тим більше вшановувати диктатуру та диктатора. Одночасно з цим в Мадриді міська влада почала виконання закону про «історичну пам’ять» ще від 2007 року, за яким перейменовуються вулиці, названі на честь представників режиму Франко, таких у місті є дві.

Звичайно, за всім цим стоїть політика: Педро Санчес є лідером Іспанської соціалістичної робітничої партії, що була заборонена при Франко та вела свою діяльність у підпіллі, більше того – Санчес є сином одного з лідерів партії в ті часи, який зазнав переслідувань. Тому особиста мотивація зрозуміла й, скоріше, вона не на користь обґрунтування рішення. Проблема в тому, що в такій спосіб Санчес мобілізує лівий електорат на підтримку саме своєї партії, адже уряд він сформував та зміг очолити, але підтримки в іспанському парламенті (Генеральні Кортеси) в нього вкрай мало - лише 85 мандатів із 350. Тобто, порушуючи болючу історичну тему, Санчес все ж таки грає у політтехнологію перед виборами, що відбудуться в Іспанії протягом року. Від цього, звичайно, масштаб та зміст ідеї виглядає штучно та провокативно.

Політичний рух Європи - з правого ренесансу через новий «лівий» поворот

Втім, можна подивитися на ситуацію відсторонено та у масштабах всієї Європи. Адже повернення лівих до ідеологічних питань – це нова якісна ситуація. Вже майже два десятиліття ліва ідея, як така, переживає на європейському континенті кризу: крім питань соціального забезпечення, економічної політики та відстоювання прав нетрадиційних спільнот порядок денний класичних соціалістичних партій якось вичерпався. І це спричинило спочатку масовий “відкат” лівих від влади та заміну їх консерваторами – у Франції, Італії, Греції, Німеччині, Великій Британії. Сьогодні це явище має назву так званого «правого ренесансу Європи». Поява політиків типу Лє Пен, Орбана, навіть Кемерона та Мей – це відповідь саме на кризу лівої політичної ідеї, що була візитівкою Європи 90-х років. Ба більше: в самому лівому таборі сталася серйозна ревізія ідеології – і на авансцену вийшли нові, більш популістичні, ліві лідери – Меланшон у Франції, Іглесіас в Іспанії, Ципрас у Греції, Корбін в Британії, Ді Майо – в Італії.

Тому спроба Педро Санчеса повернутися до принципової соціалістичної політики, що виступає проти диктатури та обмежень прав людини як таких – це дуже цікавий експеримент. Звісно, він буде мати спротив, скоріш за все – з боку церкви та військових, але ці інституції в Іспанії сьогодні вже не мають навіть частки колишнього впливу. І, здається, Санчесу ідею із перепохованням Франко вдасться здійснити. Тут варто просто констатувати: якого б масштабу не була особистість, якщо вона вчинила злочини чи має недвозначну репутацію – прийде час і все буде розставлене по місцях. В цьому сенсі вирок історії є безжальним.

Саме для України іспанська історія – дуже важливий приклад. З одного боку це свідчення того, що примирення можливе, а з іншого – що визнавати помилки та говорити нелегку правду ніколи не пізно. Про будь-кого, хто дивиться на нас з портретів чи то на купюрах, чи то у музеї. Іноді проводити «санацію» минулого та пам’яті треба не просто з огляду на політичний момент, а саме для того, щоб впевнено та чесно йти у майбутнє.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, Київ

На першому фото: Долина полеглих (ісп. Valle de los Caídos) — монументальний комплекс в Іспанії