«Феномен Бабченка» в італійській політиці, або Уряд популістів таки живий!

Останні дні продемонстрували, що робити прогнози в сучасній політичній аналітиці – справа надважка. От і в Італії, здавалося б, президент Серджо Маттарелла виявив неабияку політичну волю та прокинув проект уряду популістських партій – «Руху 5 зірок» та «Лігі Півночі». Але… не пройшло і двох днів, як голова держави знову був змушений надати мандат на формування уряду висуванцю правлячої коаліції Джузеппе Конте.

Маневр чи програш?

Отже, що ж маємо тепер, в італійському політичному театрі? Уряд таки очолить представник «Руху 5 зірок», той самий професор-юрист Джузеппе Конте. Про нього, як про політика, сказати можна відверто небагато. Він ніколи не був ані депутатом, ані міністром. За поглядами він симпатизував лівим політичним силам, але знов-таки – не приставав до них офіційно. До речі, «Рух 5 зірок» ще 2013 року намагався залучити його до своїх лав, але Конте погодився «на політику» лише на початку поточного року, коли лідер «зіркових» Луїджі Ді Майо запропонував йому стати кандидатом на посаду міністра державної служби.

Чим приваблював популістів професор-юрист? Може, своєю обізнаністю в правових питаннях та авторитетом в наукових колах. Дійсно, в офіційній біографії сеньйора Конте присутня інформація і про ґрунтовну освіту, і про чисельні стажування та досвід викладання в університетах Франції, Австрії та США. Отже, глава уряду визначений та погоджений. Одразу після того інформпростір заповнили новини про те, що ці самі стажування Конте за кордоном не зовсім підтверджені документами, а відповідні виші – що паризька Сорбонна, що Віденський міжнародний інститут культури не змогли поки підтвердити наявність випускника на прізвище Конте в своїх архівах. Знайшовся в майбутнього прем’єра і фінансовий грішок: він, нібито, має податкову заборгованість у 50 тисяч євро. Отже, зауважимо для пам’яті: сеньйор Конте людина не проста та має свої «скелети у шафі». Але хто ж не має зараз їх у політиці?

А от заступниками у нового голови уряду будуть голови партій нової коаліції – лідер «зірок» Ді Майо стане ще й міністром промисловості, а голова «Лігі Півночі» Маттео Сальвіні – обійме посаду очільника МВС. Така конструкція – це реалізація тієї самої схеми управління, коли головну роль буде грати не очільник уряду, а керівники політичних сил, що його утворили. І – на майбутнє – це продовження особистого політичного змагання Ді Майо та Сальвіні. Це для того, щоб на наступних виборах виходити вже відкрито з амбіціями на керування урядом. Додатки у вигляді міністерств – це майданчики для демонстрації особистої ефективності та посилення впливу. Це і є свідчення приходу в італійську політику нової генерації – в прямому сенсі – людей з іншими принципами та поглядами на сучасний світ та майбутнє.

Але найцікавіше у цьому сюжеті – це рішення президента Маттарелли. Адже лише кілька днів тому він дуже жорстко відкинув попередній проект уряду популістів з неприйнятними кандидатурами євроскептиків, які могли порушити баланс відносин Рима та Брюсселя. А тепер – погодився. Що це:  відступ перед загрозою імпічменту, про який одразу заговорив Ді Майо, та глухим кутом, що утворився після відмови обох партій підтримати технократичний уряд економіста Карло Коттареллі? А може, це дуже непростий маневр, для збереження як балансу з ЄС, так і знаходження красивого політичного рішення для виходу з кризи? Деякі персоналії у складі нового кабінету міністрів дають ґрунт для підтвердження саме другої версії.

Всіх вдалося задовільнити. Та чим це закінчиться?

Власне, головне занепокоєння в Брюсселі, Берліні, Парижі та й у нас, у Києві, викликали «перші» кандидатури глави МЗС та міністра фінансів. Першого разу Конте запропонував «на мінфін» запеклого критика єврозони Паоло Савону. Це, до речі, й спричинило до категоричної відмови Маттарелли. Тепер розклад такий: фінансами буде опікуватися професор економіки Джованні Тріа, що якраз є прихильником євро та налаштований на діалог із Брюсселем. Втім, Савона також не залишається без посади – його «погодили на посаду міністра з європейських справ, це така хитра позиція відповідального за зв’язки із ЄС, в тому числі, на ведення дискусій та презентацію позиції Італії з різних питань. Але важелів впливу – малувато, тобто, Савона може тепер продовжувати займатися улюбленою справою – критикувати та сперечатися з єврочиновниками в Брюсселі, у віці 81 року це, навіть, буде цікаво. Але впливати на формування ані зовнішньої, ані грошової політики він не буде – і це якісний підсумок такої перестановки. А от МЗС відходить якраз до колишнього міністра з європейських справ, представника малої лівої партії «Вільні та рівні» Енцо Моаверо Міланезі, який таким чином дуже вигідно конвертує свої скромні 3,5%, отриманих на виборах.

Отже, які висновки можна зробити зараз? По-перше, так, євроскептикам та популістам вистачило витримки та підтримки виборців, щоб продемонструвати волю до створення свого уряду. По-друге, зробити цей уряд загрозою для майбутнього ЄС їм не вдалося: звичайно, скоріш за все, словесна риторика щодо устрою ЄС та спроби змінити правила гри, збільшивши роль та вплив Італії, нікуди не подінуться. Але це буде відбуватися у рамках звичної європейської політичної практики. По-третє, очевидно, що президент Маттарелла повернув популістів з небес на землю та пояснив їм: хлопці, ви хочете розхитати ЄС, але постраждає від цього саме Італія, яка в ЄС зараз має шанс на вихід у трійку лідерів після виходу Великої Британії. А будете впиратися – буде тільки гірше.

Як не було б це неприємно для Сальвіні та Ді Майо, але це сувора правда. Економічний баланс Італії у відносинах з ЄС не на користь першої, простіше кажучи, Італія заборгувала Європі більше, ніж спрямовує до загального бюджету ЄС. І що могло б статися, якщо посади ключових міністрів зайняли б відверті прихильники виходу країни з об’єднаної Європи? Ця історія нагадали би сюжет 2015 року, коли на виборах у Греції на тлі фактичного дефолту вибори виграв ліворадикальний блок на чолі із Алексісом Ципрасом. Він говорив прямо: ми вийдемо із єврозони та із ЄС взагалі. І чим все закінчилося? А тим, що Ципраса до себе запросила Ангела Меркель та пояснила, що виходити можна хоч зараз, але спочатку треба повернути усі гроші ЄС, що були витрачені на підтримку грецької економіки. І якось рішучість пана Ципраса помітно згасла і тепер він тих співпрацює з Брюсселем всі ці роки.

А в Італії далі є два варіанти найближчого майбутнього: або так, як є зараз – тобто середнім шляхом, на словах – одне, популістське, на справі – інше, прагматичне. Або взагалі: обидві авантюрно налаштовані частини коаліції, хоч і популісти, але праві і ліві, тож як би не пересваритися цієї компанії достатньо швидко... І тоді – нові вибори. Втім, Італії не звикати до цього.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, Київ