Росія обов'язково спробує зробити Майдан винятком, а не правилом вірменської політики
Вірмени не вдовольнилися вигнанням з політики Сержа Саргсяна. “Оксамитова” революція після короткого, але бурхливого святкування перемоги продовжилася. У Єревані сьогодні знову масова демонстрація. Тепер протестувальники хочуть усунути від влади уряд, який тимчасово очолив перший віце-прем’єр Карен Карапетян, а головне — саму Республіканську партію, яка має більшість у парламенті, тобто і сформувала уряд, спочатку очолений Саргсяном. Лідер революції Нікол Пашинян озвучив вимоги, на яких продовжує наполягати: відставка чинного уряду, створення уряду тимчасового - з представників інших політичних партій, проведення дострокових парламентських виборів.
Що ж, ці вимоги абсолютно закономірні, якщо йдеться справді про революцію, а не просто про усунення від влади конкретного політика чи навіть конкретної групи політиків. Чи досягнуть протести нового успіху — дострокові вибори при тимчасовому уряді — побачимо, сподіваємося, дуже швидко. Якщо кількість людей на вулицях не зменшиться порівняно з 23 квітня — перемога майже гарантована. Якщо ж значна частина протестувальників вважатиме, що їм достатньо “скальпу” одного Саргсяна, тоді протест, найімовірніше, захлинеться.
Кремль не спішить “скидати маску”
Тепер про найцікавіше і найголовніше для нас, українців питання: як насправді поставилася до вірменського Майдану Росія? Багато хто з нас, відверто скажемо, дещо розгубився. З одного боку, будь-який Майдан для Кремля — як червона ганчірка для бика, і там не раз публічно клялися, що боротимуться з ними нещадно. Тому логічним було б побачити і шалену пропагандистську атаку росіян на вірменський Майдан, і практичну допомогу вірменській поліції та спецслужбам у придушенні революції, таку саму, як проти нашого Майдану. Але чомусь раптом - “це внутрішня справа Вірменії”, ми, мовляв, не втручаємося і взагалі вітаємо братній вірменський народ з перемогою…
Зрозуміло, що про “внутрішню справу” - це звична російська брехня. Очевидно також, що в даному випадку відсутність жорсткого спротиву Кремля пояснюється звичайним прагматизмом: вірменський Майдан антиросійських гасел не висував, про шлях до Європи не згадував, російську присутність у країні не засуджував. Для чого ж тоді кремлівським перти на рожен попереду паровоза? Поки є шанс, що весь цей Майдан (за російським розумінням - “вся ця муть”) закінчиться усуненням від влади одного лише Сержа Саргсяна, росіянам нема сенсу проявляти жорсткість у захисті непопулярної (м'яко кажучи) у вірмен влади.
А ось що буде з російською позицією далі? Що вчинить Кремль, якщо слідом за Саргсяном владу втратить Карапетян (у 2011-16 роках топ-чиновник дочірніх структур “Газпрому”) і вся проросійська Республіканська партія?
Знову ж таки, з огляду на прагматизм кремлівських, навіть падіння “республіканців” ще не є причиною, щоб Кремль “скинув маску” і оголосив вірменських опозиціонерів ворогами людства і агентами американського імперіалізму, до яких, заради миру і процвітання Вірменії, конче необхідно застосувати військову силу. У Москві спочатку спробують домовитися з новою владою Вірменії, з тим же Ніколом Пашиняном. Якщо Саргсяна можна було зробити корупціонером, то, можливо, це саме можна зробити з Пашиняном? Принаймні, росіяни, у яких найбільший у світі досвід підкупу іноземних політиків, обов’язково це спробують перевірити.
Одним словом, у росіян на сьогодні є чимало підстав не поспішати з відкрито радикальними методами проти вірменського Майдану. Є ще можливості для приховано радикальних — підкуп, провокації, інтриги та інше “закулісся”.
Що тримає Вірменію біля Росії
І все-таки є варіант розвитку подій у Вірменії, за якого Кремль таки змушений буде показати своє справжнє ставлення до вірменського Майдану. Це коли (якщо) нова вірменська влада почне реальний демонтаж чинної політичної системи. Ця система, основа якої - недопущення суспільства до реальної (а не бутафорської через невільні вибори і фальсифікацію їх підсумків) участі у формуванні найвищої політичної влади, є головним фактором, що утримує Вірменію у політичній орбіті Росії. Бо така сама система панує в Росії, там господаря у Кремлі обирають у вузькому колі олігархів, а всенародні вибори — бутафорія. Якщо у Вірменії верховна влада буде обиратися так само, як в Росії (а вона саме так досі й обиралася), то політичний союз Росії та Вірменії гарантований. Якщо ж у Вірменії буде демократія, якщо влада буде відповідальною перед суспільством, якщо буде не корумпованою (а корумпованою її робить безвідповідальність), тоді вона замислиться над стратегією розвитку країни, над тим, що буде з Вірменією за 10, 20, 50 років, і дійде логічного висновку: з Росією, з її політикою, з її протиставленням себе цивілізації Заходу нам не по дорозі, вона тягне нас за собою у прірву, нам потрібен політичний союз зовсім з іншими державами, з тими, хто нам дасть демократію, тобто - передові технології, захист прав людини та її добробут. Тоді буде і замирення з Азербайджаном, і виведення російських військ з країни, і подолання економічної залежності від Росії. Все буде, якщо вірменська та російська політичні системи розійдуться, як в морі кораблі.
Вірменський Майдан, як колись Помаранчевий в Україні, вигнав лідера країни, якого обрав не народ, а, за правилами чинної політичної системи, верхівка еліти. Самим цим фактом він є антиросійським по суті. Але поки що Росія сподівається замилити цю суть, перетворити Майдан на поодинокий епізод, виняток у вірменській політиці, а не правило. Якщо ж їй це не вдасться, якщо ідея Майдану — обрання лідера народом — стане правилом, ось тоді вірмени сповна відчують, що таке лють Кремля. Тоді можливе все, від брутальної масованої брехні - до “Новічка” і навіть військового вторгнення. Що ж, Росія ще нікого не випускала зі своїх пазурів мирно і з вибаченнями.
Юрій Сандул, Київ
