Політподії, яких не очікуєш: Применшення жертв Голодомору... - 07.03.2018 00:37 — Новини Укрінформ
Політподії, яких не очікуєш: Применшення жертв Голодомору...

Політподії, яких не очікуєш: Применшення жертв Голодомору...

Блоги
1844
Ukrinform
Особисті міркування для зацікавлених про мої важливі та дрібні справи

Можна було багато чого сподіватися, а то і передбачувати, включно з вторгненням москалів на українські землі, бо це ж було тільки питання часу. З проголошенням незалежності України навіть демократичний, в уяві Заходу, президент Єльцин висловив зазіхання на українські землі, тобто: «Про кордони треба ще поговорити», –  сказав він вже через два дні після суботнього проголошення. Мабуть, кожен українець, хоч трохи обізнаний з історією свого народу, міг сподіватися, що війна з москалями неминуча та правдоподібно вічна.

В останні роки, одначе, трапились, зокрема, політичні події, котрі я не передбачував і тому сьогодні почуваюся дещо приголомшеним – не знаючи, як реагувати, а тим більше як протидіяти. Деякі з них не такі дуже важливі, але наведу їх також, для доказу, що великими та малими справами ми як люди можемо майже рівно перейматися.

Щонайменше я ніколи не сподівався, що українські науковці, деякі компетентні у цій ділянці, а деякі дилетанти, які цим питанням ніколи не займалися, розширять акцію переконувати не тільки українців, але й науковий і політичний світ, що у Голодоморі 1932-33 рр. згинуло не 7 мільйонів українців, як про це говорилось і писалось включно з іноземними науковцями, а далеко менше, тобто трохи більше половини того. Також ніколи не сподівався, що Інститут національної пам'яті України, який, здавалося, – в руках молодих патріотичних науковців, а не старих комуністів, не захищатиме кількості жертв, а просто піде найлегшим і опортуністичним шляхом, приймаючи обидві цифри і навіть пропонуючи просто казати про мільйони жертв.

Ніколи не думав, що сьогоднішня влада в Україні, побудована і обрана на крові другого Майдану в 100-річчя встановлення модерної української державності 22 січня 1918 р., цю вагому історичну і політичну подію майже проігнорує та обмежиться тільки вшануванням пам'яті героїв Крут і, може, трохи свята Соборності.

Ніколи не передбачував, що навіть екстремістична сьогоднішня польська влада з Партією Права та Справедливості й Президентом Дудою дозволять собі оприлюднити перед цілим світом своє зухвале відношення до історії, знищити відносини з Україною, з Ізраїлем, з США впровадженням антидемократичного і кримінального закону про заборону обвинувачення поляків за події під час Другої світової війни.

Ніколи не думав, що наша довголітня наукова інституція – Український вільний університет, який я дуже підтримую морально і матеріально, влаштує форум для виступу німецького науковця Андерса Умланда, який хоча і представляє антиросійські позиції нібито на користь України, але скрізь у своїх писаннях паплюжить визвольну боротьбу ОУН-УПА в час Другої світової війни, закидаючи їм фашизм, колаборацію з німцями проти євреїв та навіть геноцид «мирного» польського населення на Волині.

Ну і, мабуть, найменш важливе: ніколи не сподівався, що українські марксисти-комуністи, а ще такі є навіть у діаспорі, запропонують у 100-річчя модерної української державності і визвольної революції у зв'язку з цим передрукувати фактично непогані книжки, але книжки українських комуністів Василя Шахрая і Сергія Мазлаха «До хвилі» з 1919 року. Чи немає кращого відзначення?

Є ще й інші несподіванки, по суті їх більше, ніж можна було сподіватися, але, мабуть, – вже досить. Якщо їх не пам'ятаю, то напевне вони не такі важливі. І тому не сидять на голові.

Хіба треба пристосуватися? Забути про якісь там принципи? Та Івана Франка слова нагадують мені: «Лиш боротись – значить жить». Тобто треба працювати, щоб світ змінився, але ти не міняйся. Донкіхотство? Здається, світ перевернеться і відчуєш твердий ґрунт під ногами. Ми, українці, колись також станемо людьми, які керуватимуться передусім добром власного народу та не ставитимуть колоди на шляху власного змагання до зрозуміння і визнання нас як народу, який, мабуть, перейшов один із найважчих історичних шляхів в історії людства. Все міняється. Завжди є надія. Вона остання гине. До речі, колись до непередбачених подій належало і проголошення незалежності України.

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>