Шукайте жінку! Собчак – «на розігріві» перед приходом дочки Путіна?

Шукайте жінку! Собчак – «на розігріві» перед приходом дочки Путіна?

Блоги
1605
Ukrinform
На що націлений виборчий проект Кремля?

Не відразу – не з перших же рядків цієї новели ми будемо шукати жінку. Хоча народний поговір напевне знає, звідки усі нещастя світу: коли чоловіки ведуть  себе якось незвично або мотивація їх вчинків зовсім неясна, тоді причиною будь-якої події, біди чи злочину, як правило, зображується жінка. Така вже літературна традиція, яку приписують французькому письменнику Олександру Дюма. І ми до неї обов’язково ще повернемося.

Але є й інша літературна традиція. І започаткував її американський письменник Курт Воннегут: «Хоча це – повість про людей, головний герой у ній – накопичений ними капітал, так само, як у повісті про бджіл головним героєм міг би стати накопичений ними мед».

То ж почнемо з другої – американської – традиції, тим більше, що її продовження безпосередньо торкається нинішньої агресії Росії проти України. Саме у зв’язку з агресією декому з росіян життя після 2 лютого вже не здається медом – головним болем став саме неправедно накопичений капітал. Чому саме в лютому місяці? А дуже просто: 2 лютого 2018 р. згідно законодавчому рішенню Конгресу США оприлюднено список громадян Росії, які володіють у Сполучених Штатах та в інших країнах Заходу велетенськими грошима й нерухомістю сумнівного походження. Ці люди, як правило, входять у найближче оточення президента Росії Володимира Путіна. І на сьогодні це для них є головною проблемою і головним болем. Бо уникнути цієї проскрипції (в древньому Римі список осіб, публічно оголошених поза законом за політичні злочини) дуже тяжко. Як казали древні – «закон суворий, але це – закон».

Такий закон № 3364 2 серпня 2017 р. підписав президент США Дональд Трамп, зобов’язуючи тим самим адміністрацію Сполучених Штатів (представлену Міністерством фінансів, Держдепартаментом та національною розвідкою) підготувати таку доповідь із відповідним списком осіб. Частина цього списку закрита, бо про це було окремо застережено, а інша частина відкрита. У цьому документі вказані не лише імена, але й активи та фінансові операції  на території США та інших західних країн.  

Чи подіє це якимось чином на російську владу? Будемо сподіватися що так, позаяк система соціально-економічних стосунків в Росії побудована за принципом влада/власність. Власність, позбувшись владного «кришування», сама по собі майже нічого не варта і може бути захоплена будь-яким черговим рейдерським наїздом. Саме тому багато людей у Москві є нині дуже стурбованими тим, що опинились у тому американському списку. Бо за ним будуть вжиті  жорсткі репресивні заходи з боку такого американського органу,  як FATF (Financial Action Task Force on Money Laundering) – міжурядової організації, яка займається напрацюванням світових стандартів у сфері протидії відмиванню злочинних доходів, зокрема стандартів тих санкцій, які можуть бути вжиті щодо цих людей. Реакція тих, хто в списку, зрозуміла річ, є болісною, адже йдеться не лише про них, а й про їх родичів, які полюбляють жити за кордоном.

Але анексія Криму й розв’язання воєнних дій на Донбасі – не єдиний злочин Росії. Як ми пам’ятаємо, світова громадськість спершу досить в’яло реагувала на агресивні дії Росії проти України. Переломним моментом стала катастрофа літака Boeing MH17, збитого екіпажем установки «Бук» протизенітної бригади Російської Федерації. На сьогоднішній день це вже доконаний факт прямої участі регулярних частин російських Збройних Сил в агресії проти України.

Слід брати до уваги й той факт, що президентська виборча кампанія Росії відбувається в обстановці, коли польська громадськість і офіційні кола Польщі ставлять питання про дорозслідування відомої авіакатастрофи Ту-154 під Смоленськом. Андрій Ілларіонов не береться зараз дати відповідь на те, ким був здійснений цей теракт, але схиляється до думки, що «причиною загибелі літака Леха Качинського стали вибухові пристрої, що виявилися на борту… Важливим завданням для будь-якого серйозного розслідування є спроба визначити, хто, коли, як установив ці вибухові пристрої всередині салону чи в обшивці. Залежно від цього можна отримати відповідь, хто насамперед несе відповідальність за загибель президента Польщі і майже 100 представників польської політичної еліти». Тут, як мовиться, є варіанти, бо й у самій Польщі йде шалена «холодна громадянська війна» між двома політичними таборами.

Більш радикальну версію озвучує генерал-лейтенант, Герой України Григорій Омельченко. На його думку, літак із вищим польським керівництвом було свідомо знищено Росією: «Була багатоступенева операція. Щоб вирубати електронну апаратуру, була використана високочастотна електромагнітна гармати під назвою «Ніка». А потім був постріл із гранатомета, зарядженого термобаричним зарядом. Це підтверджують висновки експертизи, ось чому Росія до нинішнього дня не віддає залишки літака і ніколи не віддасть».

Я не беруся ставити остаточну крапку у цьому делікатному питанні. Життя має внести свої корективи. Поки що мова йде про те, що навіть підозра на теракт Ту-154, при наявності реального теракту Boeing MH17, хочеш-не-хочеш, а наводить на певні аналогії – скочування Росії до розряду держав-терористів. І це створює відповідну психологічну атмосферу глибокої недовіри до країни-агресора, до характеру політичної влади у підозрюваній країні, до ступеня дотримання нею демократії у здійсненні виборчої кампанії.  Саме тому Андрій Ілларіонов застерігає: «Я не став би використовувати термін «вибори» в Росії без лапок. Це можна назвати шоу, концертом, цирком, вертепом – як завгодно. Особливо враховуючи кандидатів, які заявили про своє бажання взяти участь у цьому дійстві».

На користь концепції держави-терориста спрацьовує ще й фактор цілої низки війн, які Росія регулярно практикує щодо інших народів  (НДР – 1953 р.; Угорщина – 1956 р.; Чехословаччина – 1968 р.; Афганістан – 1979 р.; Чечня – 1994 та 1999 рр.; Грузія – 2008 р.; Україна – 2014 р.).  То ж слід враховувати, що впродовж усього часу існування СРСР і сучасної Росії війни були постійним фактором суспільного життя цієї імперії. В результаті сек’юритизація пройняла усю сферу опрацювання й проведення політики. А вже поява спеціальних інформаційних військових підрозділів в Росії засвідчила про факт інституціалізації соціального контенту повальної брехні.

Такі от обставини об’єктивно підштовхують російських політтехнологів до винесення російських  передвиборних дебатів здебільшого у площину пошуку зовнішнього ворога. Путін, зрозуміла річ, буде експлуатувати тему повернення Росії ролі великої держави. Але водночас якусь «нарізку» у цій площині мала б отримати й Ксенія Собчак. Ну хто б міг сумніватися, що найбільш благодатною «грядочкою» для Ксенії стала Україна, котра завідомо викликає значний емоційний сплеск для росіян. А оскільки сприйняття України в російській громадській думці стало останнім часом двояким, то тут і з’явився для Ксенії свій шанс.

Відомий український журналіст Павло Казарін на сьогодні вбачає в Росії такі два основні підходи до України: один – відверто агресивний прокремлівський, другий – нібито миролюбний ліберальний. У першому концепті незалежна Україна можлива лише у форматі УРСР, що назагал прийнятно для Путіна. Тобто підконтрольна, слухняна й мляво пливуча у фарватері Москви. Ну й, звісно,  не без фольклорного глянцу – так щоб протяжні пісні, фрикативне «Г», борщ і сало, хитруватий гумор і шароварна добродушність. Що стосується другого – ліберального погляду, то «в ньому Україна – це такий собі демократичний Ноїв ковчег, в котрому ні елліна, ані іудея, а лише один лібералізм, вільні вибори і повна відмова від колективних ідентичностей. В обмін на це Україні обіцяють притік мізків, капіталів і сто тисяч років безтурботного щастя. І Україна в цей самий момент підшуковує евфемізм, який позбавив би її від необхідності лаятися вголос».

От десь у загальних рамках другого підходу, судячи з усього, й вишукує Ксенія Союбчак свою сценічну площадку. Одна з головних її тез: «Проблема наших країн (України і РФ. – Авт.) у тому, що вони очікують капітуляції одна одної. Але це неможливо. Наше завдання – домовлятися. Виплати – не виплати. Не це найголовніше. Не важливо, хто перший попросить прощення. У Росії є за що просити його. І я можу попросити прощення. Але щоб зробити наступний крок, нам слід спочатку домовлятися».

Це положення Ксенії Собчак досить містке й потребує виваженого й детального аналізу. По-перше, як це зрозуміти, що не важливо, хто перший попросить прощення – агресор чи жертва агресії? По-друге, коли і про що домовлятися? Агресор має звільнити захоплену територію, а тоді вже про щось і домовлятись – хоч би про збитки, нанесені агресором.  Тому тут пропоновану Ксенією Собчак ситуацію важко сприйняти як оптимістичну: «Ситуацію цю ми будемо розсьорбувати ще десятиліттями. Й діти наші будуть. Це драма. Головне робити кроки один одному назустріч». Невесела, одначе, картина! Дуже вже нагадує відомий заклик Бернштейна: «рух усе – кінцева мета – ніщо». Так що коли Ксенія Анатоліївна націлюється на державну службу, то планує собі роботу на досить тривалий термін.  

Але й тут знову слід наголосити на застереженні. Якщо не поставити українсько-російські взаємини у систему координат – хто є агресор, а хто є жертва агресії – то неможливо вести діалог в принципі. Тут в позиції Ксенії Собчак ніби є якесь просвітлення: вона визнає факт «несправедливості до України», але тут же акцентує увагу на тому що «іншого шляху немає», а тому «доведеться шукати компроміс, який влаштував би обидві сторони».

І знову перед нами постає проблема визначення допустимих рамок компромісу. Та, власне, між ким і ким має бути знайдений цей компроміс?  І чому його доведеться шукати ще з десяток років? І тут несподівано виринає ще один «сюжет для невеличкого оповідання». Так, незалежні аналітики (Гордон, Ілларіонов) сходяться в тому, що це – однозначно проект Кремля, націлений на витіснення Олексія Навального із виборчого інформаційного поля. Цей момент не викликає у них жодного сумніву. Але тут з’являється ще один сюжет, який видається густо заправленим конспірологією, що, однак, не перекреслює його вірогідності. Йдеться про те, що Ксенія Собчак виступає під час цієї президентської кампанії лише «на розігріві» – перед виходом на наступних президентських виборах 2024 р. нового головного персонажу, яким уповні може виявитися Катерина – дочка Путіна. Цю тезу озвучила російська журналістка Наталя Геворкян, яка непогано знає оточення президента РФ, та й взагалі вважається в інформаційному полі біографом Путіна. Андрій Ілларіонов, зі свого боку, вважає версію про «утоптування стежки» для політичного майбутнього Катерини найбільш раціональною.

Складається враження, що суть справи у цій версії не в тому, скільки відсотків голосів набере Ксенія на цих виборах. Головне – з’ясувати, як буде реагувати виборець на появу серед претендентів на пост президента РФ молодої жінки з шлейфом ліберальної прозахідної репутації? Наскільки російське суспільство взагалі здатне сприймати варіант жінки на чолі країни? Попередній висновок Ілларіонова такий: «Якщо з’ясується, що пані Собчак здатна зібрати пристойну кількість голосів молодого покоління, яке орієнтується на Захід і демократичні цінності»  то перспектива появи на наступних виборах кандидата, що буде «освячений як спадкоємець чи спадкоємиця, та ще й з усією фінансовою й інформаційною підтримкою, виглядає далеко не безглуздою».  

Отож – шукайте жінку!

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>