Україна-Польща: стратегічне партнерство чи стратегічний вакуум?

Чим більше польські та українські політики говорять про стратегічне партнерство, тим менше його залишається насправді. В українсько-польських відносинах на політичному рівні дійсно запанував стратегічний вакуум, який в умовах кризи швиденько намагаються заповнити різного роду сумнівні діячі та організації, що очевидно не бажають нормальних відносин між Україною та Польщею. Справжні чи приховані наміри цих патріотично-націоналістичних організацій залишимо за дужками. Не про це зараз. Зараз важливо не дати їм заволодіти ініціативою і диктувати свій порядок денний двостороннім відносинам. У Польщі таким організаціям та силам подекуди, на жаль, останнім часом вдається проштовхувати на рівні влади свої думки та ініціативи. 

Київ і Варшава увійшли в новий рік з обережними очікуваннями, що зустріч віце-прем'єрів Павла Розенка та Пьотра Глінського в лютому дадуть змогу якщо і не проламати, кригу, яка існує у двосторонніх відносинах з квітня 2017 року, то принаймні дати тверду тріщину. Тоді Україна у відповідь на агресивний акт вандалізму польських націоналістів проти українського меморіалу на кладовищі у селі Грушовичі, що за декілька кілометрів від польсько-українського кордону, заборонила пошуково-ексгумаційні роботи польських жертв. 

Зустріч Розенка і Глінського мала бути спробою знайти кінець і почати розплутувати клубок непорозумінь і суперечок в історичній площині. Тим часом, польська сторона несподівано підкинула до нього кілька нових ниток, ще більше заплутуючи ситуацію і збиваючи Київ з пантелику. Країна, яка хоче загасити полум'я взаємних непорозумінь і недовіри, напередодні важливої зустрічі навряд чи повинна підкидати нові дрова у вогонь. Але, польська влада саме так і вчинила, додаючи до суперечливого законопроекту про Інститут національної пам'яті Польщі досить контроверсійну поправку про злочини українських націоналістів, прирівнюючи їх до злочинів комунізму та нацизму. 

Калькулюючи баланс втрат і здобутків від цього кроку, додаючи поправку про “українських націоналістів” радикального руху Kukiz'15, правляча партія PiS звісно брала до уваги негативну реакцію Києва. Утім, у Варшаві порахували, що у відносинах з Україною Польща є сильнішим партнером, який до того ж, більше потрібен Києву, аніж навпаки. Відтак, втрати будуть невеликими. І навіть якщо Розенко не приїхав би на зустріч до Варшави 16 лютого, то що тут такого: “відносини й без того вже були поганими”, а тому мовляв, гірше вже не буде. Приблизно такі слова вжив під час нічної дискусії в Сенаті 1 лютого доповідач по цьому закону – заступник міністра юстиції Польщі Патрик Які. Він намагався відповісти на запитання сенатора від опозиції про те, яким чином Варшава розблокує процес ексгумацій, додаючи напередодні переговорів поправку про “українських націоналістів”.

Правди не потрібно приховувати: Україна і справді є тим слабшим партнером у відносинах з Польщею. Якщо за рівнем населення і територією іще можна “потягатися”, то економічно Польща щонайменше утричі переважає Україну і до того ж є членом ЄС та НАТО. Однак, навіть з урахуванням цього, а також активної підтримки санкційної політики щодо Росії й протидії “Північному потоку-2”, такого роду односторонній політичний демарш з боку Варшави вразив не лише українців, а й значну частину польського політикуму та ЗМІ. Польща хотіла проштовхнути цю “історичну” поправку з позиції сильного і більш потрібного для іншої сторони партнера, але прорахувалася, отримавши перший удар зовсім з іншого боку, звідки загрози й не очікували. 

Готуючи “важку артилерію” для відбиття політичних атак з боку Києва, Варшава зовсім несподівано для себе змушена була перекинути її на “західний” фланг, захищаючись від звинувачень у намаганні переглянути історію з боку Ізраїлю та Сполучених Штатів Америки. США – найважливіший стратегічний союзник Польщі, а тому Варшава спрямувала усі зусилля саме на вирішення кризи у відносинах із Вашингтоном та Єрусалимом. Україна відійшла на задній план. Крім скромної заяви МЗС Польщі, на рівні президента, прем'єра, уряду чи парламенту Варшава за два тижні, на жаль, жодним чином не відреагувала на побоювання української сторони, які висловили здається чи не всі найважливіші українські політики, включно й з прем'єром та Президентом. 

Загалом, за деякими винятками, реакцію українського політикуму можна вважати більш виваженою і конструктивною за законодавчі ініціативи й обргунтування до них у парламенті польських урядовців та політиків. Навряд чи така реакція поляків є оптимальним кроком, свідченням дружби та стратегічного партнерства. Але в цьому, можливо, є і позитив: Варшава у відповідь не атакувала Україну за її “історичну амнезію” і небажання визнавати злочини УПА в роки війни проти поляків на Волині. 

А значить, залишається простір для діалогу. Зараз головне менше говорити про “мальоване” стратегічне партнерство, а більше – про реальні кроки назустріч одне одному. Менше декларацій, а більше дій! Це збиватиме з пантелику треті сили, які активно працюють над “холодним миром” між Києвом та Варшавою. 

Юрій Банахевич, Варшава

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства