Вибори в Росії: як карта ляже?

Насамперед хочу наголосити: самі по собі президентські вибори є внутрішньою політикою Росії, яка для нас мала б складати хіба що суто академічний інтерес. Але за однієї умови: якби Україна не фігурувала у цій політичній кампанії жупелом такої собі «провальної держави», своєрідної антитези «могучей, единой и неделимой России». А це вже міняє суть справи докорінно. Тут Україна, в разі спрямованої проти неї інформаційної агресії, має поставити надійний аргументований заслон.

На загал – ніхто не сумнівається у перемозі Володимира Путіна. Журналісти жартують, що «Путін так звик до президентських виборів, що він мало не забув оголосити про своє бажання взяти участь у тих, що призначені на 18 березня 2018 року, коли в Росії будуть відзначати четверту річницю анексії Криму. 6 грудня він, врешті-решт, заявив про те, що буде балотуватися на четвертий термін. Оскільки його рейтинг схвалення не опускається нижче 80%, він, вірогідніше всього, залишиться президентом до 2024 року. Не дивно, що на цей раз він виступає на виборах у якості незалежного кандидата: президенту Путіну не потрібна партія, яка могла б його підтримати, тому він буде балотуватися просто як президент Путін. Його легітимність обґрунтована тим, що він управляє Росією із дня нового тисячоліття».

Тут навряд чи можна очікувати якихось сенсацій. Та й навіщо, здавалось би, особливо перейматися цим, коли тимчасова економічна кон’юнктура поки що складається на користь існуючої владної верхівки. Так, за час, що минув після 2000 р., ВВП країни виріс на 75%, промислове виробництво – на 70%, зарплати – в 3,5 раза, пенсії – в 3,6 раза. Щоправда, мало хто знає, в чому причина такої ситуації.  А суть справи досить проста: ціни на нафту знову виросли до 65 доларів, а російський бюджет на 2017 р. опрацьовувався між тим, виходячи із вартості бареля в 40 доларів. От це поки що й забезпечувало широку основу для маневру.

Отже, складається загальне враження, що російська економіка вийшла зі стану стагнації. Однак, як кажуть, диявол ховається в деталях: спершу вона вийшла, а потім знову увійшла. За свідченнями економіста, екс-радника Путіна Андрія Ілларіонова, дані за останні чотири місяці 2017 року показують, що криза в промисловості поглиблюється, відбувається скорочення обсягу виробництва, скорочуються найважливіші соціальні індикатори, які сьогодні на 12-15% стали нижчими від пікових показників, що спостерігалися в Росії до початку агресії проти України й анексії Криму. Тобто, російські громадяни ось уже чотири роки платять за зовнішньополітичні авантюри, здійснювані Кремлем проти сусідів. Саме тому прогноз Ілларіонова полягає в тому, що зазначена криза, хоча й не настільки глибока, може тривати невідомо скільки: «Чого точно не буде, так це високого, стійкого й швидкого економічного росту, який тривав у Росії впродовж десятиліття між 1998 і 2008 роками. І це говорить про те, що економіка карає агресора, вона не любить авторитарних режимів».  

То чому ж дивуватися, коли настрої виборців найповніше характеризує слово «апатія». Одна з причин – відсутність якогось конкретного меседжу головного кандидата в президенти до народу щодо бачення ним перспектив для Росії на новий термін. Коли оглянутись, то видно, що перший президентський термін Путіна був присвячений тому, щоб відновити порядок в Росії після єльцинського хаосу. Під час другого терміну він зосередився на економіці. Під час третього президентського терміну – перейнявся завданням зробити Росію великою на міжнародній арені. Однак перспективи четвертого терміну поки що покриті таємницею. Жодних передвиборчих гасел, а тим більше жодної домінуючої теми для активізації виборців.

А тим часом, хоч і так зрозуміло, кого виберуть у 2018 р.,  у російському суспільстві визріває цікавий поворот у настроях людей: їх інтересує, а що ж відбудеться в 2024 році? І це можна зрозуміти, адже у політиці шість років – це майже ціла вічність. Підростає нове покоління, якому доведеться очікувати на пришестя «постпутінізму». Їх представнику – блогеру і антикорупціонеру Олексію Навальному поки не дали можливість вийти на сцену.  Та й усі ті мітинги, що він організовує, далеко не багатолюдні. Однак, і це найважливіше, – на них приходять цілеспрямовані молоді люди, які впевнені, що прийде і їхній час.

А поки що знову заявляють про себе традиційні суперники від КПРС і ЛДПР. Щоправда, з’являється ще один несподіваний кандидат – 36-літня Ксенія Собчак. На кінець 2017 р. у російських ЗМІ головним питанням щодо кандидатури Ксенії було те, чи не є вона «проектом Кремля». Сільві Кауфман у The New York Times ставила навіть питання гостріше – про варіант появи Ксенії Собчак в ролі «маріонетки Кремля». Інші експерти допускають, що Ксенію Анатоліївну просто попросили взяти участь у виборах, щоб оживити кампанію й збільшити явку виборців. Інші вважають її суто фейковим кандидатом, що прокладає собі шлях до кар’єри. Однак дехто допускає, що головна її особливість полягає в тому, що Ксенія намагається привнести в цю кампанію нові ідеї, принаймні ті, які поки що було не прийнято обговорювати в публічному просторі. Впадають в очі сумніви Собчак щодо виправданості анексії Криму, щодо безкінечного правління Путіна тощо. Так що про реальну роль цієї загадкової кандидатури, судячи з усього, можна буде робити якісь висновки лише після 9 лютого 2018 р., коли вона має представити 100 тисяч підписів на підтримку своєї кандидатури.

Так чи не так, але спробую віднайти свій підхід до аналізу ситуації. Центральним контрапунктом цього розгляду стане контекст настанов до акторів шекспірівського принца Гамлета: «А ті, хто грають комічні ролі, хай кажуть не більше, ніж їм написано». Якщо звернути увагу на передвиборні дебати (хоча б Жириновський – Грудінін), то тестом на політичну зрілість обох претендентів стало запитання ведучого: «Так Крим наш?». І позиція Грудініна звелась до того, що «Крим то наш», але «не слід з України робити ворога».  Позиція Жириновського: «А нічого не слід і робити, бо Україна – уже ворог».  Загальне враження від дебатів – ніхто з цих двох не заступив за «червону лінію», бо «не сказав більше, ніж їм написано» – КРИМНАШ.

І це показово, бо складається враження, що Україна в цій кампанії стає тим самим «каменем спотикання», на якому мають посковзнутися конкуренти Путіна. Тож глянемо на «розкручування» української тематики з точки зору окресленого вище шекспірівського контексту. Контрапункт останньої декади грудня 2017 р. полягає у виході на авансцену лицедійства ретельно підібраного виконавця такої відповідальної комічної ролі як «Петрушка». Тут фігура мала бути яскравою, гідною з’являтися час від часу поруч із лідером нації, а разом із тим відтінити велич провідника Росії – спокійного, впевненого в собі стратега, який підняв державу «з колін» і цілеспрямовано веде її до світлого майбуття.

Раніше цю функцію «Петрушки» покладали на Жириновського. І він із нею послідовно та й досить талановито, як з погляду Кремля, справлявся. Згадати хоча б його неодноразові заклики до розчленування України та горезвісне: «Будьте ви прокляті!». Однак за нинішніх умов, коли Росія робить вигляд, що проблема Криму нібито вже «не підлягає обговоренню», а проблема Донбасу в контексті виборів стала завідомо програшною, назріла гостра потреба в оновленому контингенті акторів. Оскільки великодержавне націоналістичне поле вже давно Кремлем взяте під контроль, то, судячи з усього, хтось дійшов висновку, що слід ще поборотися й за ліберальне поле. Мовляв, хай між іншим і матінка-Європа порадіє: бо ж має Росія і свій ліберальний контингент.  

Зарані перепрошую, якщо помилюсь, але висловлю припущення що діалоги для відповідальної ролі «Петрушки», судячи з усього, писалися кремлівськими політтехнологами з орієнтацією на цю справді талановиту телевізійну журналістку Ксенію Собчак. А уже в процесі виборчих перегонів ми матимемо змогу остаточно переконатися – чи скаже вона «більше, ніж їй написано», а чи діятиме чітко дотримуючись партитури?

Допускаю, що мої опоненти відразу ж викинуть на стіл козирну карту: нам учергове підсовують конспірологію! То ж відразу ж зауважу – дивна річ відбувається, коли ми нагул відхрещуємось від конспірології. А тим часом живемо у світі, який наскрізь просякнутий агентурою розвідки й контррозвідки із їхніми документами й інструкціями із грифом «таємно» і «надзвичайно таємно».  Тобто, виходить так, що конспіративність як суспільно-політичне явище є, а конспірології  як аналітичної дисципліни, що досліджує це явище, не має бути! І хто цьому повірить?

Інша річ, як ця конспірологія трактується. Якщо в розумінні єдиної партитури під проводом одного світового диригента, то це абсолютний маразм. А коли йдеться про десятки й сотні змов тих чи інших спецслужб та політичних структур, які пересікаються й нейтралізують одна одну, коли в результаті виходить щось третє, якого ніхто й не чекав, – то це складова частина реального історичного процесу. Тим більше, коли йдеться про Росію з давніми традиціями «тащить и не пущать».

То ж чи не краще звернутися до глибокого й змістовного діалогу Дмитра Гордона й Андрія Ілларіонова стосовно ролі Кремля в позиціюванні Олексія Навального і Ксенії Собчак. Як слідує з їхньої розмови, фігура Навального так чи інакше була вплетена  в інтригу президентської виборчої кампанії Росії 2018 р. І зовсім не в тому плані, що цей відомий опозиційний блогер став безпосередньо виконувати кремлівські накази – адже в адміністрації президента апаратники теж не в тім’я биті. Просто вони ставили Навального в такі рамки, коли він змушений був здійснювати певні кроки, які вигідні Кремлю. Вповні зрозуміло, «що Навальний не отримує будь-яких інструкцій, але усі, хто більш-менш слідкує за політичною ситуацією у Росії, розуміють: його участь у такого роду кампаніях, як так звані вибори московського мера у 2013-му чи то, в чому він нині залучений, – це, звісна річ, розігрів громадськості на підвищення явки і формування уявлення про те, що от в РФ існують справжні вибори». 

Тобто, ситуація назагал Кремлем контрольована. Тим не менше, якщо подивитися пильніше, увесь цей зовнішній спокій дещо показовий. Насамперед тому, що російська еліта уже з весни поставлена на чати – якщо явка на виборчі дільниці складе менше 50%, це може поставити під знак запитання легітимність новообраного президента. Як пояснює керівник «Фонду ефективної політики» Гліб Павловський, «політичне життя повернулося в Росію». Більше того, воно сколихнуло світоглядний застій. Зримий показник тому – чиновницька каста останніми місяцями все більше говорить про те, що буде, коли Путін відійде, а не те, що він зробить впродовж останнього терміну. Тут особливих сподівань ніхто не покладає: немає попутного вітру в економіці, а над країною витає передчуття кінця путінської епохи. Павловський зараховує до цих симптомів все зростаюче суперництво між різними силовими структурами, яке вилилось у ряд арештів серед еліти. Усе це вплинуло на те, що вибори готуються у розрахунку на сильний патріотичний компонент – не випадково ж дату голосування перенесли, щоб вона збіглася з днем насильницького приєднання Криму.

Тож як не крути, а сподівання Кремля покладаються на «кримський консенсус», коли більшість населення Росії вважає, що її президент грамотно опанував ситуацію в образі «збирача земель». І знову тут Україна на передньому плані московської агресії – збройної й інформаційної.

Нещасна Україна: так далеко від Бога, і так близько до Росії.

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства