Теократичний Іран: масовий протест, якого не чекали і досі не можуть зрозуміти

В Ірані шостий день триває жорстке і криваве (останні повідомлення – 20 загиблих) протистояння влади і частини суспільства. Строк більш ніж достатній, щоб нам, українцям, визнати, як мало ми знаємо про цю не таку вже й географічно далеку від нас країну. Так, це мусульманська країна, за нашими мірками, що називається, закрита, з диктаторським політичним режимом, верховну політичну владу там міцно тримають релігійні лідери, на яких не поширюється процедура всенародних виборів. І все ж таки.

Утім, не тільки в Україні не можуть скласти виразну картину того, що нині відбувається в Ірані. Хто протестує, хто очолює чи хоча б координує протест, чому політичні вимоги блискавично змінили соціально-економічні, хоча приводом до перших демонстрацій стали високі ціни на продовольство, зокрема – на яйця? Ми не знаємо найголовнішого: що це – організований політичний спротив (революція?) чи раптовий масовий бунт, який ніхто не готував і якого ніхто не чекав? Відповіді на ці питання світ поки що немає. Відповідно, ніхто напевне не прогнозує, чим все закінчиться (чиєю перемогою).

Натомість, ясна річ, конспірології не бракує. І наголошує на ній, до речі, не тільки влада Ірану, що цілком зрозуміло. Дарма чекати від неї інших пояснень протестів, окрім як підбурливі дії зовнішніх сил (а це, звісно, США, Саудівська Аравія та Ізраїль), стурбованих «успіхами зовнішньої політики Ірану». Можливо, справа в тому, що конспірологічні пояснення найбільш прості, вони не вимагають досконалого знання внутрішньої соціально-економічної та політичної ситуації в Ірані.

Що ж можна стверджувати напевне?

Очевидно, що в Ірані є глибоке невдоволення владою значної частини населення іранських міст, так званого середнього класу, якщо можна застосувати цей «західний» термін до цієї країни. Провінція, в сенсі – «село», мовчить. У цьому власне, нічого дивного. Сільський обиватель всюди далекий від будь-якого радикального протесту, принаймні ніколи не виступає їхнім ініціатором і не йде в авангарді, а не тільки в країні, де такі сильні політичні позиції займають релігія і церква.

Маємо також відзначити, що в Ірані, виявляється, є масова підтримка того, що ми звично називаємо демократією і правами людини. Здавалося б, в Ірані нічого подібного до західної демократії нема і бути не може, закони шаріату там мають беззаперечний авторитет перед правом, як його розуміють на Заході, а позиції влади виглядали непорушними, мов скеля. Тим часом, протестанти висувають гасла на кшталт «геть диктатуру» і палять портрети духовного лідера аятоли Алі Хаменеї. 2009 року в країні пройшла потужна хвиля протестів, яка тривала кілька місяців. Тоді протестували проти фальсифікацій на виборах президента країни. Тобто, це був протест цілком у дусі західних уявлень про цінності демократії. Але тоді протестанти не висували антиклерикальних гасел, не вимагали смерті президента і аятоли.

Попри масовість і широку географію протесту у нього досі не об’явилися лідери. Принаймні, ми нічого про них не знаємо, можливо, через те, що в країні заблоковані усі соціальні мережі і майже всю інформацію світ отримує через провладне іранське телебачення. Важко уявити, що протест такого розмаху відбувається абсолютно стихійно. Мусить же там бути хоча б якийсь аналог нашого «Правого сектору» часів Майдану, якщо легальна опозиція до таких радикальних гасел не може бути причетна.

Очевидно також, що за будь-якого подальшого розвитку подій (тобто, втримається чинна влада Ірану чи впаде) Тегеран зменшить свою активність у Сирії, Лівані, Ємені. Зміцнення влади всередині країни завжди більш важливе завдання, ніж завоювання за її межами. А це означає, що у Росії з’являються додаткові, і неабиякі, проблеми на Близькому Сході. Досить сказати, що, за неофіційними даними, Іран нині утримує в Сирії та Іраку від 100 до 200 тисяч вояків (власних і найманців). Якщо Іран припинить, або, принаймні, суттєво скоротить їх утримання, то де Росії шукати нового союзника? Чи не доведеться тоді Путіну знову не виводити, а вводити нові війська у регіон?

Нарешті, цікаво також, що майже у кожному коментарі нинішніх подій в Ірані згадується про надії, що не справдилися, іранців на підвищення якості життя після так званої «ядерної угоди» зі США, коли з країни зняли більшість міжнародних санкцій. Тобто, іншими словами, іранці-мусульмани, так само як і громадяни-християни пересічної «західної» країни, власний добробут цінують вище, ніж амбіції керівництва власної держави на міжнародній арені. Їм, виявляється, байдуже, чи втримається Башар Асад при владі в Сирії, тому вони не хочуть, аби ресурси Ірану йшли на його підтримку, а не на внутрішні потреби країни.

От би ще наші «брати» росіяни дійшли до такого ж рівня усвідомлення пріоритетів нації! Утім, може, вже насправді дійшли, тільки поки що мовчать, і скажуть, що вони думають про Донбас і Крим, коли так само раптово для всіх, як сьогодні в Ірані, спалахне бунт у Росії.

Юрій Сандул. Київ

Фото: АА