Чергова версія історії України та можливість «нормандського квінтету»
В Україні перші роки після початку війни уважно відстежували і відписували «прямі лінії» та «підсумкові прес-конференції» Путіна. Однак досить швидко стала зрозумілою повна безглуздість, а також шкідливість цього для психічного здоров'я. А ось цього разу, сьогодні, відразу від кількох гарних знайомих отримав інформацію, що вони, принаймні, спробують почати дивитися це дійство.
І що? Великою мірою – нічого... Але якісь важливі моменти завжди є.
ЗНОВУ ПРО ОДИН НАРОД
Самі собою убогі путінські міркування про історію України не були б важливими, якби не ядерна кнопка, не мільйонна армія і енергоресурси, яких вистачить ще на кілька десятиліть. Якщо ж розглянути уважно, що він говорить, то кожен його виступ підтверджує: в Україні ніколи не буде спокою, поки ВВП сидить на кремлівському троні. Не факт, що спокій буде, коли сидіння над троном зміниться, але з Путіним – миру не буде. Це потрібно чітко усвідомлювати, оскільки він абсолютно впевнений у неприродності відходу України від Росії. Говорячи про це, ВВП припиняє кхекати, відкашлюватися (тобто – відверто лукавити), пожвавлюється і блищить оченятами.
«В основі своїй ми (тобто, росіяни та українці, – О. К.) один народ», – повторив Путін і цього разу свій старий репертуар. Але потім ми почули і кілька нових тез. На продовження теми президент РФ уточнив, що своєрідність України, яка розвивалася ближче до кордонів із Заходом, у Росії «дуже люблять...». Ну, типу, комплімент українцям: все ж визнав, що українці хоч у чомусь інші, що вони ближче до Заходу. Тут би йому і зупинитися. Але ні!
«Дуже люблять і вважають частиною своєї культури». Все, крапка. Навіть цю, нібито улюблену Росією українську західняцьку своєрідність він одразу ж інтегрує в російську культуру.
І далі – та ж форма подачі. Путін начебто визнає, що у Російській імперії проводилася русифікація. Крапка? І знову ні. Навздогін він каже, мовляв, що ця русифікація «найменш важлива» для України.
Але чому? А тому, за його версією, що у документах графи «національність» не було, тільки «віросповідання». Прекрасний приклад суто бюрократичного, канцелярського підходу, отаке етнографічне «поручик Кіже». Немає графи – немає й українців. Тут ще дуже важливо відзначити фактор підмосковського православ'я і церковно-слов'янської мови на богослужінні. Ось, виявляється, яке ще є історико-ідеологічне обгрунтування цього актуального інструменту впливу.
Але далі, особлива увага – логічний виверт: «Взагалі нічим українці від росіян не відрізнялися». І щоб підкреслити думку, ще раз емоційно додає: «Взагалі нічим!». Стривай, любий, а як же мова, а як культура? (Але поставити уточнююче запитання немає можливості, та, боюся, в тій аудиторії і нема кому).
З цієї заяви також йдуть вельми цікаві уточнення путінської картини світу. Бюрократично українців у Російській імперії не існувало, отже, їх і не було. При цьому Путіну можна не показувати карти Європи, які складаються етнографами (особливо активно у 1918 році, в час розвалу трьох європейських імперій та необхідності розуміння, як облаштовувати територію, що складається з їхніх уламків). ВВП у ці карти все одно не повірить. І не тому, що він так глибоко вивчив питання. А тому що він, як чекіст, професійно вірить – і дуже емоційно це зображує – лише в те, що йому вигідно. Наприклад, в «Одеську Хатинь», про що так любить мусолити Венедиктов. А якщо брати приклади ближче – Медведчука, в те, що «українці і росіяни один народ».
Особливу увагу варто звернути на наступні його пасажі. Путін заявив, мовляв, у XVII столітті «історична Україна» увійшла до складу імперії так: «У сучасних кордонах це Київ, Чернігів і Житомир». А решта, за його версією, приросло завдяки Російській імперії, до того ж за рахунок багатьох подій. Серед таких він назвав війни і головне – рішення більшовиків, які, нібито, «чомусь раптом вирішили», що до складу створюваної республіки України повинні бути занурені» всі території, прилеглі до «історичної Україні». Стоп!
Згадаймо початок спецоперації «Російська весна». Тоді Путін заявив, що дурненькі і щедрі більшовики (ну, хіба хтось сумнівається, що вони були саме такими) просто «подарували» Україні величезну територію, яка називається «Новоросія». Що після цього почалося, ми знаємо. Але звернімо увагу: все, що західніше тих областей, Путін тоді не чіпав. Тоді про потреби (і можливості) повного розчленування України голосно кричав якийсь Жириновський.
Сьогодні ж і ВВП урізав Україну до гетьманату, причому в самому скромному варіанті. Впевнений, що це не випадковість. Путіна на такі заяви спонукає дипломатична напруженість, що виникла (у тому числі, і інспірована ним) в українсько-польських, українсько-угорських і українсько-румунських (менше) відносинах. Немає сумніву, що підривна діяльність російської дипломатії, російської агентури на цих напрямках після подібних заяв тільки посилиться.
ЙОМУ ПРО ХОМУ, А ВІН ПРО ЯРЕМУ
У Росії численні коментатори «Прямої лінії» не втомлювалися захоплюватися тим, як спритно Путін відповідає на запитання, вивертаючи їх навиворіт, так як йому вигідно. У цьому сенсі мені особливо сподобався комент Ірини Хакамади на «Дожде», що всі запитання були дилетантські. А тут потрібні круті профі, які зможуть навчити запрошених, як їх правильно ставити. (Чи треба уточнювати, кого вона має на увазі, коли говорить про таких профі?).
Ось і після традиційно жорсткого запитання Романа Цимбалюка («Провокація!» – кричала з залу холопська масовка), Путін говорив тільки те, що хотів. Але у цьому немає провини українського журналіста. Так само, як немає провини Ксенії Собчак, Тетяни Фельгенгауер, які ставили нормальні сутнісні запитання. Ніхто з них просто не міг отримати нормальної адекватної відповіді. По-іншому і не може бути в авторитарній країні, де немає нормальної журналістики і практично не залишилося нормальних журналістів. (Були б нормальні журналісти, вони б дотиснули керівника, змусивши відповідати по суті).
А так... Путіна питають про обмін. Він, природно, у першу чергу, рекламує кума Медведчука і розповідає, як вони на пару намагаються вмовити на цей обмін лугандонських вождів (які, до речі, на 50% вже змінилися). Путіна питають про можливість розміщення миротворців, а також про російських військових на Донбасі. І він, який ще нещодавно на такій самій зустрічі говорив «а ми ніколи і не приховували, що там є наші військові, питання в їхньому статусі, це не регулярні частини», тепер каже, що «частини, готові дати відсіч», в ОРДЛО якось самі сформувалися (наукове відкриття: самозародження армійського життя – з танками, градами, БУКами). І з миротворцями теж все очікувано. Вчергове чуємо, що Росія не проти миротворчої місії ООН навіть на всій території окупованого Донбасу, але Київ повинен домовлятися про це з бойовиками. Тобто та сама стара розводка на кшталт спочатку «почуйте Донбас», а потім «не вплутуйте нас у свою громадянську війну».
Але було на цій, без малого чотиригодинній, зустрічі і щось дійсно важливе.
«НОРМАНДСЬКИЙ КВІНТЕТ»: ПУТІН ПРАГНЕ ПОБАЧЕНЬ З ТРАМПОМ
Путін сказав, що варто включити США в нормандський формат. Якщо дослівно: «Можливо, варто включити формально США в Нормандський процес. Це не від нас залежить, але ми не проти». Слідом на підкріплення цієї тези він констатував, що «ефективність нормандського формату низька» (у чому, ясна річ, традиційно звинуватив Україну).
Щоб зрозуміти, про що тут йдеться, потрібно згадати, що на самому початку «пресухи» російський президент довго розливався у компліментах американському. Тобто, незважаючи на всі антиросійські санкції США, незважаючи на рідкісну згуртованість республіканців і демократів у прагненні дати відсіч російському втручанню в справи США та російській агресивності загалом, Путін все ще вірить, що політичний роман з Трампом може налагодитися. Для цього лише потрібні більш часті побачення. Саме ця перша мета буде досягнута, якщо нормандський квартет збільшити до нормандського квінтету.
Тут він, ймовірно, розраховує ще й на те, що досі незрозумілою є ситуація з правлячою коаліцією у ФРН. А якщо у Німеччині наступного року все ж траплятися нові вибори і Ангелу Меркель вдасться посунути, то Путін мріє про те, що тріо Трамп-Путін-ПісляМеркель докорінно змінить співвідношення сил на «українському фронті».
Наскільки ці сподівання виправдані – інше питання. І Трамп зараз так прихвачений американськими законами, стриманнями, противагами, що кожен зайвий контакт з Путіним для нього хворобливий, і з Німеччиною нічого не зрозуміло. Але треба ж йому вірити у щось для нього позитивне крім «українців і росіян як єдиного народу».
Начебто, і все. Хоча, ні... Строго кажучи, ще путінський камінг-аут про «самовисування», все ж таки мав якийсь сенс. Тепер зрозумілішою буде нюансировка так званих президентських «Виборів-2018». Але і тут я б звернув увагу скоріше на те, як поставив запитання про це найзірковіший учасник кремлівського пулу Андрій Колесников з «Комерсанту»: «...ви чиїх будете?». (У сенсі, коли з'явитеся, як підете на вибори). Це гарне уточнення, в якому жарту не більше, ніж правди. Свита грає не тільки короля, а й міні-диктатора.
У межах своєї клептократичної корпорації «РФ Ltd.» Путін, звичайно, дуже сильний, але не всесильний. Тому за його оточенням потрібно дивитися не менш уважно, ніж за ним. Особливо в очікуванні майбутньої доповіді американської розвідки про кремлівських олігархів.
І ще трохи позитиву в фіналі. Під час прес-конференції Дмитро Пєсков порушив закон РФ. Обираючи, кому ставити запитання, він сказав, дивлячись у зал: «Ось той "Правий сектор"». І при цьому не додав передбачене КК РФ очисне заклинання: «організація, заборонена у Росії». Що ж йому тепер буде?! Чи не позбавлять ліцензії прес-секретаря президента РФ? Але вже перше попередження напевно отримає.
«Це провал...», – подумав Штірліц.
Олег Кудрін. Рига.
