Марк Невілл, британський фотограф - 17.12.2017 09:00 — Новини Укрінформ
Марк Невілл, британський фотограф
До України я ніде не зустрічав таких гордих і відкритих людей
17.12.2017 09:00 2309

Британський фотохудожник Марк Невілл міг би спокійно жити і працювати, отримуючи замовлення від найвідоміших міжнародних ілюстрованих видань. Але не такий цей лондонець, який не може просто закрити очі на страждання інших і несправедливість. Небайдужість до людських доль змусила його взяти участь у проекті берлінського Центру східноєвропейських і міжнародних досліджень (ZOIS) з тимчасово переміщених осіб в Україні «Переміщені українці. Хто вони і що думають?».

З Марком ми познайомилися на представленні проекту, де присутні змогли побачити його роботи, що вражають своєю психологічною глибиною та художнім виконанням. Автор, до речі, знімає свої фотографії-картини на плівку, вважаючи, що тільки так можна передати всю глибину кольору та емоцій.

Цього тижня Невілл знову вирушив до України, на схід – робити інший художній проект. Про все це він розповів в інтерв'ю Укрінформу.

СОЮЗ МИСТЕЦТВА ТА ДОСЛІДЖЕННЯ

- Марку, в Берліні показали 9 твоїх фотографій. Вони величезні, в рамках, як картини в музеї. А скільки загалом було зроблено для проекту?

- Загалом 50 фото. А я відзняв кілька тисяч. Цими роботами дійсно дуже пишаюся. Я вважаю, що це дуже сильні зображення. Довелося багато працювати, щоб добитися цього. В рамках проекту ще є півторагодинне відео про тимчасово переміщених з Донбасу, і з Криму.

Десь рік тому керівник ZOIS Гвендолін Зассе запитала, чи цікаво мені зробити роботу про переміщених українців, їх близько 1,8 млн осіб. Вона знала, що я останні 2-3 роки регулярно їжджу до України. Я погодився з задоволенням і провів півроку, з осені 2016 до весни 2017, подорожуючи в основному східною Україною і навколо Києва. Збираючи історії і фотографуючи, ставлячи різні запитання.

Це було взаємовигідне співробітництво, поєднання мистецтва і дослідження. Іноді експерти, збираючи факти і цифри, втрачають людську сторону, а я зміг, як мені здається, зробити історії дуже реальними.

- Де проходили зйомки? Чи був ти на не контрольованої Україною території?

- Близько 2 років тому я отримав перепустку до «ДНР», але так і не скористався з різних причин. Напевно, вона вже прострочена.

Я фотографував і спілкувався з людьми тільки по цю лінію фронту. Ми були у Краматорську, Луганській та Донецькій областях, у таких населених пунктах як Авдіївка; у Київській та Житомирській областях.

У мене була абсолютно чудова помічниця, яка перекладала мені з англійської, возила, домовлялася. Марічка працює на сході країни з різними неурядовими організаціями і дуже добре знає, що відбувається поряд з лінією розмежування.

ВРАЗИЛА ЩЕДРІСТЬ І СТІЙКІСТЬ УКРАЇНЦІВ

- І які найсильніші враження?

До того часу, поки я не поїхав до України, я ніколи не зустрічав таких гордих, стійких, щедрих людей в моєму житті

- Я як фотограф досить часто працюю з різними спільнотами людей, які ізольовані або переживають драму. В основному фотографую британців, які опинилися у важких обставинах, але також і за кордоном. Був, наприклад, у другому за величиною таборі біженців у Кенії, населення якого становить 200 тис. чоловік, був в інших регіонах, де йде війна, в Афганістані.

Але до того часу, поки я не поїхав до України, я ніколи не зустрічав таких гордих, стійких, щедрих людей в моєму житті. Ніхто жодного разу не сказав мені: «Можеш допомогти? Дай мені щось». Адже природньо за таких обставин попросити про допомогу. Вони одразу розуміли, що я роблю важливу справу – я можу розповісти своєю роботою про те, що відбувається. Вони були дуже щедрі, вони готові були все показати і розповісти. Я ніколи не відчував такого. Це вразило мене.

Одне з найбільш пам'ятних дивовижних місць – Святогірськ у Донецькій області. До початку конфлікту населення його було 4 тисячі, зараз воно подвоїлося. Люди розмістилися в покинутих санаторіях. Це, звичайно, далеко не розкішні умови. Але я був реально вражений тим, що вони зробили, чого досягли.

Я і Марічка просто стукали в двері і розповідали – хто ми і що ми робимо, запитували, чи готові вони розповісти свою історію. І нас пускали, запрошували у крихітні кімнатки, які слугують усім – житловою кімнатою, спальнею, де використовується кожен сантиметр простору. І в цих кімнатках живуть сім'ями. Я йшов з почуттям величезної поваги до цих людей. Я вже здався, але вони не здаються, вони продовжують триматися і жити...

Багато хто з тимчасово переміщених осіб переживають жахливий стрес: вони спостерігали страшні речі: їхні будинки були зруйновані у них на очах, вони бачили вбитих, бачили, як вбивали їхніх родичів, сусідів; їм довелося виїхати з рідних місць. Ці люди, особливо діти, потребують психологічної допомоги.

Деякі місця, які я фотографував, насправді є центрами реабілітації. Наприклад, недалеко від Києва, у лісі, в старому санаторії ми зустрічалися з дітьми, яких забрали на 2 тижні фактично з передової. Сто дітей. Їм влаштували канікули, намагаючись провести реабілітацію, дати можливість відчути себе далеко від небезпеки.

ХОЧЕМО ЗАДОКУМЕНТУВАТИ УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР

- А що за проект, для роботи над яким ти зараз їдеш до України? Це продовження попереднього?

- Я роблю ще один проект, підтримуваний ZOIS. Він включає в себе ще й запис пісень. Їх виконавицю звуть Аліс Лакнер, меццо сопрано. (Аліс є до того ж науковим співробітником у ZOIS, де бере участь у підготовці статистичного аналізу, пов'язаного з дослідженнями в Україні. Має ступінь бакалавра у галузі філософії та соціології, а також ступінь у галузі вокального мистецтва – ред.).

Ми хочемо зробити свого роду «переплетення» традиційних фольклорних, народних пісень з соціальним дослідженням. На виході повинно вийти слайд-шоу: мої фотографії і живий вокал Аліс.

Тому я вирушаю в деякі невеликі містечка недалеко від лінії фронту. Ми збираємося побувати у Мар'їнці, Бахмуті, Станівці, Кленовому. У Бахмуті, наприклад, є група жінок, які досі шиють національні костюми і влаштовують вистави з народними піснями.

Ми будемо записувати пісні, я зроблю нові фотографії. Щось на кшталт: мати в традиційному національному костюмі укладає дитину і співає їй колискову. Радянський режим зобов'язував людей з різних регіонів України їхати на Донбас. Деякі з них, приїхавши, наприклад, з Чернівців або Карпат, зберегли свої традиції та костюми. Ми хочемо задокументувати цю українську культуру. Я і Аліс з її інтерпретацією цих пісень.

До наступного року ми плануємо підготувати цей лайв-перформанс. У Берліні він буде представлений наприкінці наступного року. Сподіваємося також потім на тур по Україні з цим шоу і виставу у Лондоні.

ВІЙНА НЕ МОЖЕ НЕ ЗМІНЮВАТИ ЛЮДЕЙ

- Марку, повертаючись до теми психологічних травм. Адже ти у 2011 році провів три місяці у провінції Гільменд в Афганістані разом з британськими військами. В результаті з'явилася книга «The Battle Against Stigma» («Битва проти стигми») – про психологічну реабілітацію військових, яку ти робив разом з професором Джеймі Хекером Г'юзом, одним з провідних британських експертів в області психічного здоров'я ветеранів. Наскільки я знаю, у тебе були великі проблеми...

Ніхто не хоче говорити про те, що війна травмує людей не тільки фізично. Навіть мені було складно сказати, що погано сплю, що мене переслідують кошмари, що я агресивний, відчуваю страх

- Сталося наступне: у Міноборони по моєму проекту було багато різних зустрічей. Спочатку вони були дуже зацікавлені, сказали, що хотіли б підтримати його. Але з часом все більше нервували і зрештою заявили, що не хочуть, щоб я розміщав свої фотографії разом з інформацією про посттравматичний синдром, тому що це буде означати, що всі ті, кого я фотографував, нібито страждають від нього. Я запевнив, що це зовсім не так. Я і раніше робив книги, знаю, як їх структурувати, був номінований на Пулітцерівську премію і знаю, що роблю. Але вони сказали: «Ні, ми абсолютно забороняємо тобі давати розповіді службовців разом з фотографіями з Афганістану». Це при тому, що у книзі немає нічого: ні насильства, ні сексу, ні звинувачень проти Міністерства оборони. Проблема в тому, що ніхто не хоче говорити про те, що війна травмує людей не тільки фізично.

Я обіцяв, що не включу їх в одну книгу. У результаті вийшло дві книги: одна з фотографіями і одна – з розповідями. Але я їх поставив в один футляр. У певному сенсі, довелося вдатися до трюку. Але слово своє стримав. Їх це реально засмутило.

Отже, книгу довелося друкувати в Іспанії, 1500 копій. Вони прийшли двома посилками, перша з яких була повністю конфіскована на кордоні. Мені й досі їх не повернули. Я говорив про це, писав, дзвонив – без пуття. Але друга партія іншим шляхом прибула в мою студію в Лондоні. Я витратив 2-3 місяці, щоб розіслати копії до того, як прикордонники прийдуть до мене і заберуть їх.

ТИМ, ХТО ПРОЙШОВ ВІЙНУ, ПОТРІБНА ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА

- Яким був твій основний месидж, що ти хотів сказати своєю книгою?

Не можливо побувати на війні і не повернутися зовсім іншою людиною. Це змінює людину повністю

- Я був в Афганістані з британськими військами 3 місяці, знімав і бачив людей, які втрачали ноги, руки. Чув, як бомби падають день і ніч. Повернувся додому повною руїною. Не можливо побувати на війні і не повернутися зовсім іншою людиною. Це змінює людину повністю.

Коли повернувся, за 2 місяці втратив стосунки, які тривали 10 років. Я почав нескінченно сперечатися з моїми друзями, запив, почав поводитися дуже нетиповим чином. Мені знадобилося 2 роки психоаналізу, терапії і препаратів-антидепресантів, які використовують в американських військах. Зараз я в нормі, але мені було потрібно 6 місяців, щоб зрозуміти, що у мене проблеми, що мені потрібна професійна допомога. І я старше за багатьох солдатів, у мене більше досвіду. Але навіть мені було складно сказати, що погано сплю, що мене переслідують кошмари, що я агресивний, відчуваю страх. Навіть просто сказати це важко. І тільки через півроку зміг сказати: так, мені потрібна допомога. Уявіть, як складно сказати це 25-річному молодому чоловіку, який служить в армії, де завжди вчать: «Не треба говорити про це вголос, це ганебно, ти ж чоловік, ти не повинен проявляти слабкість». У Британії це величезна проблема, питання психічного здоров'я – табу.

Є величезна проблема, яку не хочуть визнавати – вплив війни на людей

Тому і була створена книга, я почав розсилати її ветеранам, тим, хто страждає посттравматичними стресовими розладами, з тим, щоб заохотити їх звертатися за психологічною допомогою. Книгу відправляв у госпіталі, у в'язниці, в благодійні організації.

А ще я написав статтю в газету про те, що пережив, дав в ній мій мейл і сказав: «Якщо ви ветеран і страждаєте від розладів, або хтось із членів вашої сім'ї страждає, напишіть мені, і я вишлю вам безкоштовно мою книгу». І як тільки стаття з'явилася в Інтернеті, листи почали приходити мені кожні 10 хвилин. І так тривало 3 місяці. Тисячі листів. Їм навіть не книга потрібна була, всі вони хотіли розповісти про те, що трапилося з ними. Сторінка за сторінкою. І я зрозумів, що цим людям ніколи не давали можливості просто виговоритися, що є величезна проблема, яку не хочуть визнавати – вплив війни на людей.

- Цим твоїм проектом зацікавилися ж в Україні?

- Так. Проект про посттравматичні розлади, який я робив про британських солдатів, які повернулися з Афганістану, був підхоплений українськими військовими госпіталями, а саме Київським військовим госпіталем. Коли був там 2 роки тому, вони до того часу вже пролікували, здається, 8 тисяч солдатів. Більшість – з фізичними травмами, але також і з психологічними.

Думаю, це дуже добре, що вони так широко мислять, що захотіли зробити переклад моєї книги. Вони попросили копію, її переклали українською. Однак на друк книги потрібно багато коштів. У мене, на жаль, їх немає. Але я адаптував книгу для України і відправив її в PDF. Вирішувати ж – друкувати чи ні – будуть конкретні госпіталі.

З ЛОНДОНА – ДО ОДЕСИ

- Марку, ти – британець, житель Лондона. Як сприйняв Брексіт?

- Я не проти Британії, і я зовсім не ненавиджу свою країну. Але я не відчуваю такого патріотизму, щоб вважати себе зобов'язаним ходити з британським прапором.

Я дуже глибоко розчарований тим, як ведеться політика в цій країні, і дуже засмучений.

Я живу в Лондоні, де прірва між багатими і бідними стає постійно все більше і більше, ціни постійно зростають. Багато моїх друзів-художників поїхали з Лондона, тому що просто не можуть собі дозволити більше тут жити. Я живу і працюю у приміщенні старої шоколадної фабрики, сплачую величезну суму за оренду. Просто не розумію, чому повинен витрачати гроші для того, щоб просто збагатити когось.

Супербагаті зі всього світу купують тут нерухомість, скуповують цілі вулиці, вони люблять Лондон. Наш уряд постійно говорить: «Це здорово, що багатії приїжджають до Лондона. Ми не повинні обкладати їх податками, ми повинні зробити для них все просто, і не важливо, як вони заробили свої мільйони». Я не думаю, що це принесе користь нашій економіці, як раз навпаки.

- Ти жартома сказав, що хотів би переїхати назовсім з Лондона до Одеси?

- Це не жарт. Це правда. Я був би щасливий переїхати і навіть дивився квартири.

Я був в Одесі цілих 10 днів минулого літа, з кінця липня до початку серпня. Довелося виконувати завдання для журналу New York Times. Вони робили цілий випуск, присвячений сім'ям на відпочинку, і запросили 7 фотографів зі всього світу, запропонувавши їм вирушити, куди вони забажають. І я сказав: «Я хочу поїхати до України, в Одесу».

У місті спілкувався тільки з українцями. Це було захоплююче. Я кожен день проводив на пляжі, на березі з моїм фотоапаратом і з перекладачем. І це були найкращі 10 днів у моєму житті. Під цим я розумію, що я працював реально важко, день і ніч. Але бути фотографом щодня – це найкращие для мене. Що я дійсно люблю у житті, так це фотографувати. І якщо у мене буде можливість фотографувати щодня протягом 10 днів безупинно у місці, яке я люблю, – я просто на небесах.

Тому, незважаючи на те, що це була фізично важка робота, почував себе чудово, почував себе здоровим. Свіже повітря, сонце, чудові люди – смішні, дивні. Величезне почуття гумору в Одесі. Наприкінці дня я почувався абсолютно виснаженим, спав, як дитя, потім прокидався і продовжував. І ось ця комбінація позитивних, кумедних людей, чудової морської кухні, свіжого повітря – це диво.

Після 10 днів там я відчував себе фантастично – фізично, психологічно. Так, ніби я можу підкорити весь світ. І я подумав: я люблю Одесу, я люблю це місто. Воно зачіпає мене за живе. У всіх є місце, про яке думаєш: тут я в безпеці, тут моє місце.

Ольга Танасійчук, Берлін

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>