Близька харківська молодь до Нью-йоркського зошита

Близька харківська молодь до Нью-йоркського зошита

Блоги
947
Ukrinform
Я поїхав із Харкова одухотвореним

Місто Харків пишається своїми університетами та студентами. Серед цілої групи вищих інституцій освіти є також Харківський Національний Педагогічний Університет імені Г.С. Сковороди, який почав свою історію ще 1804р. Сьогодні університет – вищий навчальний заклад  який готує нові кадри педагогів. У цьому ж університеті я мав нагоду представити свою нову книжку “Близька Україна із Нью-Йоркського зошита”.             

У змаганні за утвердження української державності Харків відіграв значну роль. Це ж перша столиця Радянської України, місто театру “Березіль”, а також головне місто розстріляного відродження., Харківського процесу. Кажуть, що Харків російськомовне місто, що саме Харків був на черзі окупації Росією після Криму і Донбасу. Харківська область була також, мабуть, разом з Київською, місцем найтяжчого випробування нашого народу під час Голодомору 1932-33. Найбільше наших людей загинуло від голоду у цих областях.  

Під час президентських виборів  у травні 2014р. я мав нагоду очолювати місію міжнародних спостерігачів у Харківській області. Казали мені з посольства США туди не їхати, бо там небезпечно. Правда, дороги погані, що я й раніше знав, бо перебував у Харкові кількаразово, але не вперше також тоді я переконався у людях Харківської області. Люди були прекрасні, українські, хоча, правда, здебільшого зрусифіковані. Росія намагалася у той день біля пам'ятника Леніна у Харкові влаштувати демонстрацію сепаратистів. На це зійшлося п'ятсот осіб з цілої тримільйонної області. Це  дуже мене втішило. Але ще більше тоді я вперше запізнав харківську студентську молодь, яка голосувала на студентських виборчих дільницях. Результати там були ще більш втішними.  

На презентації книги 2 листопада ц.р. були люди різні – старші і молодші,  декани (до речі заступник декана є кандидатом наук, сама вона – молода жінка з Полтави), учителі, літератори, художники, журналісти.  Але найголовніше – була студентська молодь того ж університету перших двох курсів у віці 17 – 20 літ— майбутнє Харкова і України з великими очима та ще більшими усмішками. Молодь немов свіжий , не пройдений сніг, як перший цвіт ранньої весни з ентузіазмом та новими надіями та ідеями.  

Про мою книжку так писав у післямові упорядник книжки і головний редактор журналу “Березіль” Володимир Науменко, який теж виступав на презентації:

“Роздуми-рефлексії.., які раз по раз будять громадську думку в нашій періодиці, без сумніву, ще матимуть своє продовження, але натепер з волі автора стали ще однією книгою – книгою знаковою, помітною, сповненою тривоги, надії, болю, розчарувань, переконливих, а часом полемічних суджень і незламної віри в Україну та українців. Навіть найзатятіші опоненти... (а такі серед наших краян неодмінно знайдуться), бодай раз поглянувши правді у вічі, змушені будуть визнати, що написана вона (книга) справжнім патріотом, людиною з високим українським серцем...”

А відомий поет Дмитро Павличко у вступі до книжки написав:

“...Це доторки схвильованого розуму до численних, ним же відчутних  болісних місць в організмі нашої державності. “

Не знаю, чи так сприйняли чи сприймуть мої думки після прочитання ці молоді люди і фактично це не важне. Лейтмотивом презентації перед молоддю Харкова було — ви сумління народу, говоріть, що думаєте, Ви є господарями України, до вас має прислухатися  і пристосуватися влада а не ви до неї.  Беріть владу у свої молоді ідеалістичні та принципові руки.

Відома американська журналістка Анн Аполбаум у своїй найновішій книжці цим разом про Голодомор 1932-33 під заголовком “Червоний Голод” зупинилася у своїх аналітичних міркуваннях на деяких моментах тяжкої історії українського народу, що попереджувало Голодомор. Вона звернула особливу увагу на боротьбу царської, а пізніше і радянської Росії проти української мови і культури, як також релігійного життя. На напередодні самого Голоду 1932-33 відбулося задушення т. зв. українізації, а висновок Аполбаум в історичній площині щодо мови був такий:

“Обмеження на користування українською (мовою - АЛ) обмежило вплив національного руху. Це також спричинило неграмотність мас населення . Багато селян, вихованих у російській, яку вони ледве розуміли, робили мало поступу. Учитель у Полтаві на початку ХХ століття нарікав що студенти «скоро забули те, що навчилися», коли їх насильно вчили по-російськи. Другі звітували, що українські студенти у російськомовних школах були «здеморалізованими». Були знуджені школою та ставали «хуліганами».

У Харкові на презентації і після у приватних розмовах дискусія пішла про мову, нашу мову. Тут молодий Харків виявився україномовним, здібним і дуже пильними. У своїх висловах я наголошував про важливість нашої рідної мови. Студенти усі годилися, хіба ті, котрі мовчали, були інакшої думки. Підходили та вказували і мені, як важливо, щоби Харків і ціла Україна говорили рідною мовою. Були такі, котрі навіть висловили точку зору, що російська мова це мова ворога. І її ми не сміємо вживати.

Не знаю, хто глибше вплинув на кого. Я поїхав з Харкова одухотвореним. Молодий Харків став для мене дуже близьким.  

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-