Як світ відкривав Україну. Попервах було не без курйозiв...

Багато важливих подiй того пам’ятного чвертьвікової давності року сьогоднi нерiдко висвiтлюються не завжди так, як було насправдi.  А хотiлося б, щоб наше молоде поколiння мало якнайповнiше уявлення про нашi “зорянi” роки вiдновлення незалежностi Української держави. Хотiлося б також, щоб той час сприймався з симпатiєю i розумiнням. Це допомогло б бiльш вiдповiдально i грамотно творити майбутнє.

1992 рiк я розпочав на новiй посадi: радника Президента України — керiвника служби Президента з мiжнародних питань. Так доля i, очевидно, випадок подарували менi унiкальну можливiсть опинитися майже в епiцентрi формування засад полiтики України на мiжнароднiй аренi. Згадана посада давала шанс допомагати Президентовi Л.М.Кравчуку координувати зовнiшньополiтичну дiяльнiсть мiнiстерств та вiдомств, готувати i брати участь у важливих зустрiчах Президента iз свiтовими лiдерами, в т. ч. у форматi 1х1.

92-й був пам’ятний дуже багатьма враженнями. Описання їх неможливо втиснути в декiлька сторiнок. Вiн запам’ятався гiгантською iнтенсивнiстю, напруженiстю працi i постiйного навчання, бездонними можливостями для творчостi, безмежнiстю абсолютно нових викликiв i проблем, що вимагали майже одночасних розв’язань. I не завтра чи пiслязавтра, а — вчора i позавчора.

Отож — кiлька епiзодiв тих днiв.

Мабуть, чи не найбiльше часу забирали проблеми взаємовiдносин з колишнiми союзниками по СРСР. Зараз називають їх проблемами “цивілізованого  розлучення” колишнiх радянських республiк. Очевидно, що таке сприйняття цiєї тематики не є повним. Дiйсно, на порядку денному зiбрань у так званому СНД-ешному форматi йшлося майже про все: i про збройнi сили, i про розподiл активiв та боргiв колишнього СРСР, i про “рубльову” масу, i про космос, i про морське дно, i про договори СРСР, i ... про що тiльки не говорилось. I тут Україна була спочатку чи не єдиною у вiдстоюваннi розв’язання цих питань на вже iснуючих засадах мiжнародного права. Звичайно, за симпатiї iнших.

 Але ще бiльше зусиль докладала саме наша держава до того, щоб перевести характер вiдносин мiж колишнiми республiками з пiдпорядкованостi менших дiтей “старшому брату” до вiдносин рiвноправних, якi б грунтувалися на принципах мiжнародного права. Вiдповiдно робилось все для того, щоб спiлкування мiж їхнiми керiвниками iз “засiдань партактиву” перетворилось на переговорний процес на справжньому мiжнародному форумi.

I це не дивно: адже лише Україна мала найбiльше кадрiв i досвiду мiжнародного,  щоб протиставити цей пiдхiд спробам успадкованого Росiєю старого радянського бюрократичного апарату продовжити розглядати колишнiх союзникiв як свою “вотчину”. Не дивно, що й внутрiшня державна структура Росiї передбачила створення окремого вiдомства у справах країн СНД. Їх Мiнiстерство закордонних справ тодi займалось головним чином “повноцiнними” мiжнародними стосунками, а не СНД-ешною “провiнцiєю”.

На той час росiяни буквально засипали СНД-ешникiв рiзного роду документами, в тому числi на кшталт резолюцiй колишнього ЦК КПРС про спiльну пiдготовку до зими. Всi цi сотнi проектiв на багатьох тисячах сторiнок вимагали вивчення, вироблення позицiї шляхом консультацiй з усiма компетентними мiнiстерствами та вiдомствами України. Для росiян робити це було простiше: вони мали сотнi фахiвцiв колишнього СРСР. У нас всю цю роботу здiйснювали максимум кiлька десяткiв працiвникiв. Причому на перших початках керiвники установ та їх заступники приходили на вулицю Банкову як до колишнього ЦК за “цiнними вказiвками”. У пам’ять врiзалось зiбрання в моєму кабiнетi для визначення позицiї України щодо митної полiтики країн СНД. Виклав суть справи. Попросив запрошених висловити думки, здiйснити аналiз того, яка лiнiя поведiнки найкраще вiдповiдає iнтересам України з урахуванням структури нашого експорту та iмпорту. Мовчать. Мої заклики до активностi нiчого не дали. Нарештi один пiдвiвся i сказав: “Ну, що ми витрачаємо час? Скажiть, як треба, — так i будемо робити!” Сьогоднi, мабуть, цей учасник наради, якщо вiн читає цi рядки, сам вiд душi посмiється. А тодi це було саме так.

Першi кiлька мiсяцiв 92-го робота по узгодженню матерiалiв для Президента виконувалась лише одним його радником та секретарем-друкаркою! Ця частина роботи залишилась в моїй пам’ятi “сердешним СНД-ешним жахом”: сьогоднi переважна бiльшiсть з тих документiв не працює. А тодi було витрачено стiльки енергiї, сил i часу! Жаль.

У стрiмкому калейдоскопi подiй 92-го пам’ятними є чисельнi драматичнi епiзоди, пов’язанi з питаннями про стратегiчну ядерну зброю України. Сьогоднi дехто навiть iз солiдних людей з впевненiстю першокласника чи прокурора говорить про необдуману “здачу” ядерної зброї i т. п. Звичайно, можна жалiти за привабливою ядерною “цяцькою”, бо дислокованi в Українi ядернi боєголовки на мiжконтинентальних ракетах насправдi не були нашою “зброєю”. Тепер можна проявляти заднiм числом свою мудрiсть. Але переконаний: хто б iз помiркованих людей не був у тi днi при владi в незалежнiй Українi — остаточний результат щодо цiєї зброї був би один.

Вiдомо, що ядерна зброя була однiєю з найбiльших таємниць колишнього СРСР. Значна її частина вже пiдпала знищенню вiдповiдно до Договору СТАРТ-I. Коли п’ятеро працiвникiв МЗС УРСР ще до проголошення незалежностi формулювали проект Заяви про без’ядерний статус України, вони пiд впливом Чорнобиля керувались загальним тодi бажанням стимулювати ядернi держави до повного знищення цiєї зброї. Але робити це ми збирались разом з iншими ядерними державами. I ця Заява була дуже виваженою. Проте тодi автори цього документу не могли й сподiватись, як непросто буде на дiлi реалiзувати її положення.

Отож, перше “ядерне” доручення Президента, яке я одержав, стосувалось вивчення проблеми з допомогою керiвника Нацiональної Академiї наук. Потiм було вiдрядження разом з тодiшнiми народними депутатами України Ю. Костенком та Б. Горинем до Хмельницької та Миколаївської областей. Iнформацiя генерала В. Михтюка стосовно стану ядерних арсеналiв, їх обслуговування та шляхiв лiквiдацiї була не просто цiкавою. Тодi для мене вона стала i аргументом для холодного душу для декого з тих, хто переконував у можливостi творення Україною власної ядерної зброї. Хоч при володiннi повною iнформацiєю було ясно, як божий день, що Україна з тодiшнiм станом економiки нездатна побудувати в себе декiлька нових заводiв для забезпечення повного виробництва власних ракетоносiїв. А про створення виробничої бази власної ядерної боєголовки — навiть не могло йти серйозної мови. Крiм того, очевидно, навiть найбiльш активний i шанований тодi Степан Iлькович Хмара був би нездатний переконати своїх виборцiв, щоб звiльнити територiю його округу пiд ядерний полiгон. Тому мої рекомендацiї Президенту для розгляду питання на засiданнi Ради нацiональної оборони були реалiстично виваженими...

Звичайно, що для мене пам’ятними були всi вiзити Президента України до iнших країн, якi доводилося готувати. Це стосувалося i Росiї, i Туреччини, i США, i iнших. Але, мабуть, особливо цiкавим було вiдвiдання Варшави. Якось так сталося, що офiцiйнi радянськi публiкацiї, “поїзди дружби” “в Київ i Варшаву” i т. п. камуфлювали iсторично непростi стосунки, що iснували мiж нашими народами. Коли в травневi днi я супроводжував Президента України до Варшави, один iз “знавцiв” польської тематики говорив: “Ти знаєш, поляки уявляють українцiв у шароварах, з бритою головою i оселедцем, iз рiзаком в зубах. Повзе такий по травi з лихими намiрами до полякiв”. У польськiй столицi нас дiйсно зустрiли з осторогою. Але першi ж зустрiчi на найвищому рiвнi, здавалося, розвiяли у значної частини польської елiти вiковi стереотипи, породили в них надiю на дiйсно добросусiдське партнерське спiвробiтництво. I невипадково вже в ходi вiзиту-вiдповiдi до України польський президент повторив слова, сказанi на початку столiття про те, що без незалежної України не може бути незалежної Польщi. Можна з переконанiстю сказати, що саме лiнiя української поведiнки щодо Польщi на початку 92-го року зробила можливим подальше пiдписання президентами обох держав документу про взаємопорозумiння i злагоду.

Звiсно, до цього доклали руку i серце не лише президенти наших держав, але й багато їх помiчникiв. У цьому зв’язку не можу не згадати добрим словом мого колегу — спiвголову українсько-польського президентського комiтету, покiйного Єжи Мiлевського, який доклав багато сил i енергiї, щоб зi свого боку створити українсько-польське стратегiчне партнерство.

У 1992 роцi Україна знайомилась зi свiтом, а свiт знайомився з Україною, i вiдбувалось це не без курйозiв. Попервах представникам багатьох держав було непросто розiбратися в тому, хто є хто в iєрархiї українських полiтикiв в умовах становлення iнституту президентства. Тому не дивно, коли на початковому етапi складних переговорiв з делегацiєю США з питання про рамкову угоду стосовно надання допомоги Українi по лiквiдацiї ядерної зброї в розмову вступали члени української делегацiї (за згоди, звичайно, Президента України), їх не знали американськi партнери. Коли хтось з представникiв української делегацiї почав викладати жорсткi аргументи на ствердження нашої позицiї, один з членiв американської делегацiї досить голосно звернувся до своїх колег, вказуючи на непоступливого українця: “Вiн є ключовою людиною! З ним треба працювати!”

З iншого боку, сьогоднi навiть смiшним може видаватися наступний епiзод, але вiн дуже яскраво демонструє ту атмосферу, яка iснувала в Києвi на початку 92-го. Одного ранку я одержав дзвiнок пiд Посла США, який просив прийняти заступника мiнiстра оборони США, котрий прибував до Києва з Москви. У зв’язку з тим, що мiй робочий графiк був уже складений давно, я не мiг знайти “вiкна” для того, щоб прийняти американця. Посол США ще кiлька разiв телефонував менi, наполягаючи на тому, щоб така зустрiч вiдбулася, Нарештi, пiсля дзвiнка з МЗС я спробував знайти пiвгодини вiльного часу, звичайно, за рахунок iнших справ i прийняв заступника мiнiстра. Через менше нiж тиждень нав’язаний менi спiврозмовник був призначений мiнiстром оборони США. Це був У. Перi. Не уявляю, щоб щось подiбне могло трапитись навiть у 93-му роцi. 92-й таке допускав. I не треба його за це судити. Чого не буває в дитинствi?

Антон Бутейко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства