Червоні лінії не повинні порушуватися

Червоні лінії не повинні порушуватися

Блоги
812
Ukrinform
Без належного вирішення української проблеми жодного поліпшення міжнародного клімату та й двосторонніх американсько-російських відносин відбутися не може

У Сполучених Штатах триває інформаційний пресинг з приводу втручання Росії у президентські вибори США. Головне питання для Росії – економічний пресинг санкцій – теж залишається невирішеним. Напередодні президентських виборів економічні успіхи для Путіна набагато важливіші, ніж політичні. Питання України, на жаль, теж залишається  поки що невирішеним – тут багато що залежатиме від результатів дипломатичної активності спеціального представника США по Україні Курта Волкера, чиї погляди співпадають з консервативним республіканським мейнстримом. При цьому усім заінтересованим сторонам доведеться зважати на відому позицію Президента України: «Нічого про Україну без України».

Отже, все говорить про те, що вважати «велику оборудку» питанням двосторонніх відносин між Росією і США не доводиться. Тут багато що залежатиме й від позиції Європи. І тоді слід знову звернутися до проблеми сприйняття європейськими діловими колами санкцій щодо Росії. Не секрет, що голоси прибічників відміни санкцій нині звучать набагато голосніше, ніж рік-півтора тому. Однак, визнає цитований свого часу нами Федір Лук’янов, не змінюється головне: «Для Заходу, Європейського союзу і, насамперед, Німеччини Росія з якогось моменту перестала бути окремим пріоритетом, перетворившись у інструмент, необхідний для вирішення ряду міжнародних, а тепер і внутрішніх проблем, але не настільки важливий сам по собі».

Це питання заслуговує на окремий фундаментальний розгляд. Нині ж в контексті «великої оборудки», нас інтересує насамперед момент невирішеності Росією своєї ідентичності у світі та європейському просторі, а також у ставленні до України. І на сьогодні цей фактор невирішеної ідентичності набуває першорядної ролі. Сталось так, що після розпаду СРСР, а надто з приходом до влади Володимира Путіна, російське розуміння свого місця в Європі і світі не співпало з тим, яке їй готові були виділити провідні  держави Заходу, в тому числі й Німеччина. Якщо ситуацію дещо спростити, то Москві пропонувалась відносно значима, але все-таки другорядна, підпорядкована лакуна у новій європейській мозаїці. Росія ж, в силу географічного положення та історико-політичної традиції, претендувала на самостійне, рівноцінне місце за столом, де формулюються правила гри. Як визнає той же Лук’янов, «розширення ЄС і виникнення концепції «східного партнерства» привели до того, що все більше уваги приділялося не лише Варшаві й Празі, але й Києву і Кишиневу, а українська криза змусила зробити остаточний вибір – в ім’я консолідації Європейського союзу фокус змістився в бік Польщі й Балтійських держав… В результаті Москва сприймається Берліном і як щось неминуче, скоріше те, що заважає, чий вплив слід обмежити, і як джерело неприємностей, з котрим слід змиритися».   

Чи здатна Росія зробити належні висновки й переглянути питання про свою роль і місце у нинішньому світі, та знайти, врешті-решт, свою самоідентичність? У поважних американських експертів таке враження не складається. Так, почесний професор кафедри політології Колумбійського університету Роберт Легвольд вважає, що як мінімум, ніщо не вказує на те, що Путін і його найближче оточення схильні будувати політику Росії стосовно до США з точки зору більш серйозних глобальних викликів, що стоять перед обома країнами. Це значить, що вони не відчувають гострої необхідності у створенні партнерства, здатного упоратися з цими викликами.  В результаті залишається ризик різкого погіршення відносин: в разі посилення агресивного курсу Росії, «якщо насилля на Україні вийде із-під контролю… то навіть якщо адміністрація Трампа побажає не втручатися, навряд чи в неї це вийде».

Звісно, тут не слід демонізувати проблему України, бо відносини між США і Росією деградували до стану нової холодної війни не внаслідок якоїсь однієї події. Хоча українська криза й підштовхнула їх до обриву, але напруга у двосторонніх відносинах виникла в результаті тривалого й поступового накопичення щодалі сильніших образ. Тож подальший шлях по низхідній теж може виявитися результатом накопичення численних пікіровок з проблем, які ніяк не вдається зняти з порядку денного.

На сьогодні до таких проблем відноситься Україна, Сирія, хакерство в кіберпросторі та доля договору з ядерних озброєнь. І ці перепони неможливо проігнорувати. Той же Легвольд зазначає: «У випадку з Україною, не дивлячись на очевидну готовність Трампа уникнути цієї проблеми, дійсність не дозволить йому це зробити. Постійний ризик ескалації насильства й невщухаюча тривога союзників з приводу загрози зі сходу змусить його зробити прогрес в українському питанні невід’ємною частиною будь-яких зусиль при пошуку спільних точок дотику з Москвою й з інших питань. Це вже добре розуміють ключові люди в адміністрації Трампа. Прогресу не вдасться добитися на основі повноцінного виконання Мінських угод №2. Половина угод, що вказує на політичне врегулювання, – тупиковий шлях. Цього не відбудеться. Отже, доведеться добиватися прогресу в інших площинах і розпочати з другої половини угод – тобто, з досягнення стабільного і передбачуваного миру в Донбасі».  

З цією думкою важко не погодитися, хоча ідея про «поетапність» вирішення проблеми – «спершу Донбас, а вже потім постановка питання про долю Криму» – навряд чи може бути прийнята українською стороною. Але й прийняття американськими експертами положення про «стабільність як передумову політичного врегулювання» теж на сьогоднішній день багато важить.  А те, що питання про неминучість повернення Криму Україні було спершу озвучене прес-секретарем президента США, а згодом чітко проартикульовано  спеціальним представником США по Україні – багато про що засвідчує. Не даремно ж ці та інші висловлювання щодо захисту інтересів України викликали надмірно емоційну реакцію в Росії. Деякі російські коментатори притьмом змінили щире захоплення Дональдом Трампом на образу, якщо не ненависть. Схоже на те, що у свій час багато хто в Росії дійсно повірив, що господар Білого дому одноосібно здатен піти на «велику оборудку» із Володимиром Путіним.

З точки зору Росії, нема нічого, що заважало б двом ядерним країнам знову повернутися до правил гри часів «холодної війни», коли світ був поділений навпіл на «зони впливу» Москви і Вашингтона, та розміщеним між ними рядом «буферних держав». Хоча й в експертному середовищі Росії з’являється також все більше аналітиків, які намагаються переосмислити минуле й зрозуміти головні тренди сучасності. Проте, як засвідчує аналіз їхніх писань, далеко не всі з них готові відмовитися від інерції імперського мислення, та й від думки про «велику оборудку».

Показовим тут може бути судження Тимофія Бордачова – директора Центру комплексних європейських і міжнародних досліджень «Вищої школи економіки» (Москва). Стосовно російсько-американських відносин він зазначає, що жодної об’єктивної причини для нормалізації відносин на разі не проглядається з ряду причин: «Абсурдною конфронтація США з Росією виглядає лише із Москви. Для більшості в Європі і по той бік Атлантики конфлікт, що триває уже більше трьох років, уповні раціональний. Росія, як там переконані, порушила неписані правила поведінки, що встановилися після холодної війни. Повернення бути не  може. Будь-який глава американської держави приречений на ту чи іншу форму протистояння з Москвою. Інакше приклад Росії стане звабою для багатьох інших… Позиції противників нормалізації відносин з Москвою надто сильні. А в Росії слід, очевидно, розуміти, що так звані санкції – це дуже надовго, якщо не назавжди. Повернення до комфортного життя й дешевих кредитів не буде. І як мінімум, було б доречно нині просто спокійно відкласти цю проблему вбік. Оборудка з Вашингтоном, якщо й відбудеться, вимагатиме ретельної підготовки й великих зусиль дипломатів».  

Перспективи

І все-таки хотілось би завершити аналіз на викладі позитивної перспективи. Така уже проглядається в роботах деяких американських аналітиків. Так, той же Роберт Легвольд нагадує, де лежить ключ до вирішення проблем: «Коротше, якщо лише США і Росія переглянуть свої пріоритети в українському питанні, і якщо лише всі сторони визнають, що досягнуть реального прогресу, американсько-російські відносини зсунуться з мертвої точки. Те ж саме стосується і проблеми хакерства в кіберпросторі. Тобто, Сполученим Штатам, Росії й великим європейським країнам слід переосмислити гучні й скандальні способи вирішення цієї проблеми, що обтяжують їх відносини і, не надто афішуючи це, розпочати двосторонні й багатосторонні переговори з приводу червоних ліній, які не повинні порушуватися».

Власне, без належного вирішення української проблеми жодного поліпшення міжнародного клімату, та й двосторонніх американсько-російських відносин відбутися не може. В разі застосування формули «великої оборудки» жодні заходи щодо забезпечення взаємної довіри не дадуть бажаного результату. І навпаки, при вирішенні проблеми України, та ряду інших, штучно створених Росією останнім часом, певне  поліпшення може відбутися навіть якщо процес контролю над ядерними озброєннями буде пробуксовувати. Конкретніше –  справа не зрушиться з мертвої точки, якщо не буде знято напруження у зв’язку з українською й сирійською проблематикою, а також хакерськими атаками. І лише прогрес у цих царинах може допомогти відкрити зачинені двері, хоча й не гарантує, що дві сторони зможуть «залагодити» відносини в цілому. Однак позитивом буде вже те, що в міжнародних відносинах, зокрема в російсько-американських взаєминах будуть  встановлені продуктивні робочі стосунки.  

А про якийсь «буферний суверенітет»,  «зону відповідальності Росії» чи «шельф острова Росія» слід забути раз і назавжди. Місце цього ідеологічного «секонд-хенду» хіба що десь на блошиних ринках.  

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-