Російська пропаганда очима американського журналіста

Американський журналіст з Вашингтона Ендрю Фейнберг пропрацював у російському «Sputnik» п'ять місяців. До приходу на роботу в «Sputnik» він був певен, що твердого наміру дотримуватися етичних принципів журналістики йому буде достатньо, аби не брати участь у роботі російської пропагандистської машини, хай навіть працюючи на одній з її платформ. З часом, Фейнберг зрозумів, що етики недостатньо і звільнився. Як саме працює російська пропаганда «зсередини», які її принципи і методи роботи – американський журналіст виклав у статті «Моє життя у російській пропагандистській мережі», що її на своєму сайті опублікувало видання Politico Magazine. 

Укрінформ зробив переклад найцікавіших моментів розповіді (повний текст англійською за посиланням).

«Я думав, що вони дозволять мені бути справжнім журналістом на «Sputnik». Але я помилявся», – починає свою оповідь Фейнберг.

«Що би ви робили, якби вам запропонували написати неправду?»

Я сидів на десятому поверсі у конференц-залі на вулиці К, де розміщені офіси RIA Global. Це приміщення також відоме, як вашингтонське бюро російської державної новинної служби «Sputnik», куди я прийшов на співбесіду з метою працевлаштування.

Це було у середині грудня, лише місяць після перемоги Дональда Трампа на виборах. Я прийшов влаштуватися до компанії у надії позбутися, як би я це назвав, «пекла фрілансу». Це був період мого життя, коли не знаєш, як та звідки отримаєш черговий чек з платнею, і чи буде її достатньо для забезпечення нормального життя.

Але, поставлене запитання мене здивувало. Звичайно, я знав, що «Sputnik» у власності держави та має репутацію ЗМІ, яке діє іноді на упередження та вільно інтерпретує факти, але чи була то перевірка співрозмовником моєї готовності брехати, або він хотів дізнатися, чи дотримаюся я етики чесності й добропорядності, яка цінується у більшості агентств?

«Я би звільнився», – відповів я.

Я також пояснив, що не мав труднощів під час роботи у новинних організаціях, які мають державне фінансування, навіть у російській, доки була забезпечена редакційна незалежність, що мало місце в усіх ЗМІ, оскільки ВВС, «Голос Америки», Агентство Франс Прес, Аль-Джазіра, які мають державне фінансування, прекрасно роблять свою роботу.

Мій співрозмовник Петро Мартінічев, високий чоловік із відчутним акцентом, відповів, що «Sputnik» не відрізняється від цих агенцій, та висловив задоволення моєю позицією. Пізніше повідомили, що мене взяли на роботу провідним кореспондентом «Sputnik» по Білому Дому.

Але, коли я за п'ять місяців залишив цю роботу, маючи на руках повідомлення про звільнення, я знову згадав той момент та мою відповідь, не розуміючи, чому мене прийняли на роботу на таку важливу посаду.

*   *   *

Від першого дня, коли я у січні зайняв місце у ньюзрумі «Sputnik», дещо здавалося невідповідним. Для організації, яка позиціонує себе, як провідний міжнародний сервіс новин, вони не складали враження, що мають великий досвід.

Більшість людей асоціюють «Sputnik» із його веб-сайтом SputnikNews.com, який є настільки провокативним та підбурюючим, що видання «Foreign Policy» дало «Sputnik» прізвисько «The Buzzfeed of Propaganda» (за згадки новинного інтернет-медіа Buzzfeed, мається на увазі, що «Sputnik» – «передовик пропаганди»).

Але більшість оригінального мовлення «Sputnik» грунтується на повідомленнях, опрацьованих із стрічок новин. Вони є менш емоційним продуктом компанії та беруться з інформаційного агентства «РИА Новости». Більшість такого контенту виходить у закритому доступі на передплату, яку здійснює невідома кількість клієнтів. Але, якщо повідомлення достатньо важливе, його оприлюднюють на сайті «Sputnik».

Як один із кореспондентів новинного сервісу «Sputnik», я передавав повідомлення тріумвірату редакторів. Це Мартінічев (який проводив зі мною співбесіду та взяв на роботу), а також Анастасія Шевєлєва і Златко Ковач. Мартінічев і Шевєлєва – росіяни – не виглядали старшими за мене (34 роки). Також жоден із них не справляв враження, що багато знає про те, як саме працюють журналісти у США. Але вони винайшли стандартну практику. Не розкриваючи імен джерел, я проводив із ними закриті зустрічі, використовуючи ресурси компанії для пригощання дорогими стравами та напоями, щоб полегшити проведення зустрічей із такими джерелами. Це було обурливим. 

Ковач, македонець за національністю, який отримав громадянство США, навіть не був журналістом. Він працював на General Dynamics, яка за контрактом керувала Southeast European Times. Це багатомовний сайт, робота якого зосереджена на цільовій аудиторії на Балканах та спрямована проти пропагандистських зусиль Росії та інших країн.

Після завершення фінансування цього проекту, Ковач, який, як він стверджує, вільно володіє шістьма мовами, перейшов на бік пропагандистської війни.

І коли інші співробітники (включаючи одного чи двох американців) копіювали та редагували мої повідомлення, росіяни (а також Ковач) були єдиними, хто несли безумовну відповідальність, мали свої власні завдання, які не завжди базувалися на цілковитій правді.

Це стало очевидним після того, як я вперше та й потім ставив питання прес-секретареві Білого дому Шону Спайсеру. Одним із перших разів, коли я задав питання на камеру, була п'ятниця, на початку березня 2017 року. Тоді я поцікавився, чому Трамп відмовився використати фінансові ресурси і повноваження, надані йому Конгресом, для постачання зброї в Україну, щоб допомогти країні протистояти російській агресії.

Я тоді ще не знав, що порушив одне із найголовніших неписаних правил, за яким працює «Sputnik».

На практиці, очевидна ціль «Sputnik» – «сказати несказане» – це означає, що весь новинний контент «Sputnik» повинен відображати лише російську позицію, незважаючи на те, чи відображає це дійсну ситуацію, чи ні.

Коли йшлося про Крим (який був окупований російськими військами у 2014 році), ми ніколи не писали на цю тему без тези про те, що 90% жителів Криму проголосували на референдумі за приєднання до Росії.

Звичайно, коли я згадував про танки та озброєних людей на вулицях, у той час, коли кримчани голосували на референдумі, це викидалося із повідомлення ще до його оприлюднення.

Ставлячи питання про Україну, я сформулював його, зосередившись на передісторії та реальній ситуації, і реакція, як я вже пояснив, була швидкою.

У понеділок, наступний за п'ятницею день у офісі, я отримав електронного листа від Мартінічева, де містилася вимога погоджувати із редакторами мої наступні запитання у Білому Домі. (...)

Відтак, цим він видав мені інструкцію про те, що в разі, якщо редактори не мають особливих запитань, то їх не треба задавати.

«Моє запитання не повинно бути неочікуваним. Ми також повинні мати запасні питання, на випадок, якщо хтось поставить аналогічне запитання перед нами», – написав він.

Таким чином, кожного ранку я мав пересилати мої запитання електронною поштою. Його відповідь майже завжди була такою, що їх треба замінити на питання з інших тем, не залежно від того, чи вони грунтуються на реальній ситуації, чи ні.

До прикладу, близько двох тижнів після квітневої атаки газом «Зарін» у провінції Ібліб у Сирії, та тиждень по тому як Трамп розбомбив у відповідь сирійський аеродром, я переслав Мартінічеву два запланованих запитання щодо сирійських мирних переговорів та урядової політики на економічному форумі у Санкт-Петербурзі. 

У відповідь він передав мені статтю із сайту RT, російського державного кабельного інформаційного телеканалу, що, як і «Sputnik», контролюється російським урядом. У тексті йшлося про колишнього професора Массачусетського технологічного інституту, який, беручи за основу деякі фотографії, дійшов висновку, що атака була здійснена сирійськими повстанцями, а не урядом сирійського диктатора Башара Асада.

(У зв'язку з цим керівництво США зробило висновок, що не лише режим Асада був відповідальним за атаку, але що також сирійський режим і Росія намагалися приховати цей факт). 

Мартінічев також звернув увагу на повідомлення, що угруповання Ісламської держави застосувало старі снаряди із гірчичним газом проти бази іракської армії поблизу Мосула. Це також суперечило позиції уряду США про те, що лише сирійський режим має технології для проведення атаки газом «Зарін».

(...)

Коли я повернувся до офісу, Мартінічев висловив розчарування, що я не поставив запитання на камеру, і пояснив, що Москва хоче, щоб я уточнив в Спайсера, чому хімічна атака з боку ІДІЛ не примусила уряд США випустити крилаті ракети по території Іраку, на кшталт того, як відбулося бомбардування території Сирії після того, як Асад застосував отруйний газ проти власного народу.

Але суть запитання не дозволяла надати на нього відповідь. Це робилося для того, щоб під час трансляції брифінгу показати лицемірність уряду США, який не відреагував на застосування Ісламською державою старих хімічних снарядів з гірчичним газом, при цьому відреагувавши на застосування Асадом газу «Зарін» проти цивільного населення.

Я почав усвідомлювати, що місія «Sputnik» була не передавати дійсні новини, а створювати наратив, який сіє сумніви відносно ситуації довкола Росії та її союзників, або підривати репутацію Сполучених Штатів та їхніх партнерів.

(...)

Одна журналістка, яка працювала на «Sputnik» та підтримувала Трампа під час виборів, казала мені, що вона не отримувала завдань писати повідомлень на його підтримку, але робила це за власною ініціативою.

Інший колишній журналіст, який працював на «Sputnik» під час виборів, розповідав, що його примушували використовувати контакти з метою отримання вмісту зламаної електронної пошти колишнього директора ЦРУ Джона Бреннана. Цього журналіста звільнили, коли він відмовився оприлюднити вкрадені відомості.

(...)

Мене регулярно критикували у соціальних мережах за поширення пропаганди. Дехто навіть звинувачував мене у зраді. Я завжди відповідав, захищаючи себе та моїх колег. Як я це вбачав, насамперед я лише просто виконував свою роботу, як і всі інші. Я не поширював дезінформацію.

...Але, увесь час, коли я працював на «Sputnik», я був причетний до поширення дезінформації і пропаганди, навіть за умови, що я не писав це особисто.

(...)

Від першого мого дня у «Sputnik» я щиро вірив, що, навіть за умови, що це російський державний новинний сервіс, я зможу працювати добре, наскільки я буду спроможний дотримуватися своїх етичних стандартів. (...)

Але коли "несказане" дійсно не було сказаним, тому що це неправда, а "альтернативна перспектива" – це спосіб підштовхнути поведінку ворожих урядів, знищуючи репутацію інших країн, тоді вся етика світу допомогти не в змозі. Я думав, що «Sputnik» хотів, щоб я працював у них через мої журналістські таланти, але вони хотіли насправді використовувати прикриття журналістики, щоб просувати власні цілі. Я не помилюся, якщо знову піймаю когось, такого як Мартінічев, на його слові.

ПРИМІТКА РЕДАКТОРІВ: Мартінічев заперечує, що під час співбесіди він попросив Фейнберга писати неправду. Він також стверджує, що обставини звільнення Фейнберга, які повідомляє сам Фейнберг, не відповідають дійсності. (...)

Переклад Андрія Лавренюка.

Повний текст інтерв'ю англійською читайте на сайті видання Politico Magazine.