Берлінський вітер. Війна як історія і як сьогодення

Берлінський вітер. Війна як історія і як сьогодення

1752
Ukrinform
Дружини та матері полонених українців сподіваються, що в Німеччині відчують їхній біль

Вони стоять на майданчику перед монументом радянським солдатам, які загинули під час штурму столиці Третього Рейха, в берлінському Тіргартені і тремтять. Вітер 8 травня в німецькій столиці пронизливий, та ще й противний дощ мрячить, а одягнені вони не так, щоби тепло. Але не лише через погоду мерзнуть ці жінки. Багато місяців їх гріє єдина надія – щоб їх дорогі люди повернулися додому, к батькам, жінкам та дітям. Живими та здоровими.

Вони – це дружини та матері полонених українських воїнів, яких утримують на Донбасі. Вони сподіваються, що в Німеччині їх почують, відчують їхній біль. Маленька “делегація” везе до Марбурга виставку фотографій своїх рідних та інших полонених, яка відкриється 11 травня. Як стало відомо автору, можливо, подібну виставку вдасться влаштувати в осені ще й в Берліні.

НИТОЧКА ЧЕРЕЗ 72 РОКИ

“Мій тато, Іван Стефанович Зацепін, у 16 років пішов на фронт, у 1942 році був призваний, а 1943-го приписав собі 2 роки, щоб потрапити в танкові війська. У 1945 році дійшов до Берліна. А я ось в 2017 у цей день потрапила до німецької столиці. Це для мене багато значить, для пам’яті мого батька… Вони дуже любили свою Батьківщину. Може зараз відкриваються нові факти історії, але вони дуже любили свою країну…”, - розповідає кореспондентові Укрінформу Олена Жемчугова, дружина Героя України Володимира Жемчугова, який провів у полоні “ЛНР” майже 2 роки та був звільнений 17 вересня 2016.

Цього разу вони з чоловіком приїхали до Німеччини не на лікування. (Відомо, що німецькі лікарі багато допомогли Володимирові, зробили кілька операцій – і зір відновлюють, і протези рук виготовили). Жемчугови приїхали як активісти, які намагаються зробити все, що в їхніх силах, аби допомогти іншим сім’ям, котрі опинилися в схожій ситуації.

“Зараз ми приїхали такої делегацією і боремося, щоб наших хлопців, які знаходяться в заручниках у “ЛНР”, “ДНР”, звільнили якомога швидше. Для нас дуже важливо, щоб вся міжнародна громадськість піднялася і допомогла зрушити цей процес із мертвої точки”, - говорить Олена.

У “делегації” окрім неї з Володимиром також Алла Макуха, голова всеукраїнського громадського руху рідних учасників бойових дій, полонених, зниклих безвісти “Берегиня", дружини військовополонених Сергія Глондара і Миколи Герасименко, мати Руслана Сугака.

ВІЙНА, ЯКА СЬОГОДНІ

Чоловік Наталії Герасименко перебуває у полоні з 9 лютого 2015 року, брав участь у боях за Дебальцеве. Зараз він утримується в колонії в Макіївці. “Пише листи. Я теж. Доходять дуже рідко, добре, коли раз на два місяці”, - дещо неохоче розповідає жінка у красивій вишиванці. Вона тримає в руках фотографію двох діточок – хлопчика та дівчинки, які зростають без батька.

Двоє дітей і у Катерини Глондар. Та, яка старша, “майже 4-річна” Марійка, ще щось пам’ятає про тата, а ось Ганна, якій 1 рік 7 місяців, жодного разу не бачила батька. “У той день, коли чоловік потрапив у полон, я дізналася, що чекаю другу дитину”, - тримається від сліз, як може, Катерина. Вона теж листується з Сергієм, через Червоний Хрест. Отримала аж 4 листи. У полон він потрапив також під Дебальцевом, 16 лютого 2015 року. І також знаходиться в Макіївскій колонії.

Якщо Наталія та Катерина принаймні знають, де їх любі, Олена Сугак позбавлена навіть цієї малості.

Її син підірвався на розтяжці 2 вересня 2014 року, коли виходив з Іловайського котла. Про його долю мало чого відомо вже понад два з половиною роки. Спочатку була інформація, що він загинув, але згодом волонтери встановили, що хлопець був перевезений до лікарні у Донецькій області (знайшли його картку), потім до Ростова-на-Дону, після чого його знову повернули. Зараз Руслан, знову ж таки за даними волонтерів, знаходиться на копанках у Луганській області. "Це не секрет, вони там як раби, але ніхто не хоче нас чути і не хоче вірити в те, що таке відбувається", - плаче матір. Її серце болить від того, що вона та інші не можуть аж нічим допомогти: ані ліки передати, ані щось з одягу, ані поїсти тоді як у їхніх рідних немає навіть елементарного. “Наші діти знаходяться якби на рідній землі, а ми не можемо їх вирвати звідти, їхнє здоров’я підірване. Але ми всі чекаємо”, - говорить Олена. Вона як ніхто знає, що бойовики вигадують постійно щось нове, аби утримувати якомога довше своїх заручників.

ЗАСІБ ШАНТАЖУ

“Без тиску світового співтовариства на Росію питання так і буксуватиме, шукатимуть приводи, щоб затягувати процес», - говорить Володимир Жемчугов. Він упевнений, що на сьогоднішній день військовополонені, заручники – єдиний важіль тиску, який Москва має на Україну.

Він визнає, що його випадок - особливий, він був дуже важко поранений (без обох рук, майже незрячий) і ця обставина дуже давила на політиків, зокрема, іноземних – як можна таку людину тримати в полоні. “І це спрацювало”. Але і ті, хто знаходиться зараз у полоні, навіть якщо вони відносно здорові, відірвані від своїх дітей, від сімей, яких вони не можуть утримувати. До цього треба апелювати, щоб західні політики натиснули на Путіна, щоби він розпорядився провести обмін, вважає Володимир.

Проблема ще й у тому, що з “іншою стороною”, як обережно висловлюються мої співрозмовники, неможна дійти згоди щодо цифр. “Незважаючи на те, що, за нашими офіційними даними, полоненими вважаються 128 осіб, бойовики визнають лише 56, місцезнаходження інших не підтверджують», - говорить Алла Макуха. “Неможливо поїхати туди, відвідати в’язниці, неможливо провести пошук. Нікого не допускають”, – це вони вже розповідає про ситуацію депутату Бундестагу та другу України Марі-Луїзе Бек.

ВШАНУВАННЯ ПАМ`ЯТИ АБО РАДІСТЬ ЧЕРЕЗ КРАЙ

Вони всі разом, з українськими дипломатами та громадою Берліна, керівниками низки дипломатичних установ інших держав, представниками керівництва Берліна та землі Бранденбург, Бундестагу, МЗС ФРН вшанували пам’ять воїнів, загиблих у Другій Світовий війні.

“У цьому, я думаю, є певний символізм: з одного боку, ми згадуємо жертв війни далекої, а з іншого, ми живемо поряд із жертвами війни, яка триває щодня», - сказав кореспондентові Укрінформу Посол України у ФРН Андрій Мельник. Він зауважив, що українське посольство вже третій рік поспіль відзначає свято 8 травня “у новому форматі”, коли згадуємо 8 млн українців, які полягли у Другій світовій війні, той внесок, який український народ заплатив за перемогу над нацизмом. “Ми дійсно поминаємо цих людей хвилиною мовчання на дуже скромній, але дуже гідній церемонії", - сказав дипломат.

Зовсім інший розмах у святкування в Берліні 9 травня, дарма, що німці (та переважна більшість країн Європи) День Перемоги над нацизмом у Європі відзначили напередодні. (Те, що без бурхливої радості, зрозуміло, тягар вини не відпускає до цього дня). Тут і тисячі людей, і пісні, і великі вінки до кількох відразу пам’ятників, і хода (вже третій рік) “Безсмертного полку” центром міста і (також третій рік) рев мотоциклів “Нічних вовків”. І всі з гаслами “На Берлін!”, з георгієвськими стрічками. Піти в цей день на екскурсію під купол Бундестага (Рейхстага) без червоного прапора – прямо моветон якісь.

Щоправда найбільш одіозні фігури байкерського клубу до Берліна не доїхали – їх просто не пустили. Але чоловік 40, за твердженнями них самих, все ж добралися. Але ж до них долучилися по дорозі десятки “товаришів”, а таких, треба сказати, у Східній Європі чимало. “Новинкою” цього пробігу стало те, що “Вовки” привезли до Берліна прапори “ДНР” і “ЛНР”.

…А вони стоять на берлінському вітру та тремтять. Вони – це дружини та матері полонених українських воїнів, яких утримують в “ДНР” і “ЛНР”. У задубілих руках фотографії, з яких посміхаються молоді, сильні та красиві чоловіки.

Ольга Танасійчук. Берлін

Фото: Ольга Танасійчук

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-