Путін – в'язень власної гібридної війни
Квітень знаменує третю річницю гібридної війни Росії на сході України – трагедії, якій не видно кінця і яка вже забрала життя понад 10 тисяч українців. Конфлікт спустошує Україну такими способами, які не будуть повністю очевидні ще десятиліття. Але вкрай важливо знати, що ця війна не принесла користі Російській Федерації.
Гібридна війна президента Росії Володимира Путіна погубила російську економіку, ізолювала Росію на міжнародній арені, активізувала НАТО і спричинила ескалацію конфронтації з Заходом, в якій вона аж ніяк не може розраховувати на перемогу. Проте Москва не шукає виходу. Навпаки, нещодавно Кремль заявив, що не збирається відступати, оголосивши про рішення визнати паспорти сепаратистських територій. Чому російського лідера не лякає його все збитковіша катастрофічна політика щодо України?
На перший погляд, затята рішучість Путіна кидає виклик логіці. Зрештою, спроба Росії розділити Україну явно не виправдала себе. Це було очевидно вже до літа 2014 року, коли «народні повстання» на підтримку російської інтервенції, – на які так очікували в Кремлі, – не відбулися на сході і півдні України. Зіткнувшись з армією українських добровольців і населенням, об’єднаним проти кремлівської агресії, плани гібридного вторгнення Путіна пішли шкереберть. Зрештою, тільки великомасштабне втручання російської армії завадило повному розгрому сепаратистів і дозволило Москві зберегти плацдарм на Донбасі. І це призвело до перших мирних угод у вересні 2014 року.
У той момент деякі очікували, що Путін почне переговори про почесне для себе врегулювання конфлікту. Але він не зробив нічого подібного. Замість цього Росія живить конфлікт, ймовірно, з надією, що Захід в кінцевому підсумку втратить до нього інтерес, або сама Україна розвалиться під тягарем своїх внутрішніх протиріч. Жодна з цих перспектив не матеріалізувалася. Режим євроатлантичних санкцій виявився на диво довговічним, в той час як Україна залишається непохитною у своєму рішенні протистояти Росії, не дивлячись на певний політичний хаос і триваючу корупцію.
Навіть геополітичні землетруси, такі як Брексіт чи обрання Дональда Трампа в Сполучених Штатах, не змогли змінити загальну картину, залишивши Кремль, як і раніше, в пошуках виходу. Відсутність будь-якого очевидного послаблення в рішучості Заходу мала створити благодатний ґрунт для дипломатичного вирішення проблеми, але ситуація в окупованій Східній Україні, схоже, рухається в зворотному напрямку. Заморожений конфлікт тепер виглядає найбільш вірогідним сценарієм, залишаючи Росію і західний світ в пастці довгостроковою конфронтації, де Україна опинилася в епіцентрі.
Насправді у Путіна набагато менше можливостей для маневру, ніж можуть собі уявити спостерігачі. Він в даний час виїжджає на «тигрі російського імперіалізму» і занадто добре знає, що може статися, коли він спробує загнати звіра в клітку. До сих пір прості росіяни мирились з труднощами, котрі виникли за останні три роки, але це стало можливим тільки завдяки регулярним дозам шовінізму. Хоча вже є ознаки того, що ейфорія, породжена захопленням Криму, нівелюється. Та відступ від Східної України – відповідно до мандату Мінських угод – може викликати таку націоналістичну реакцію, яка може привести до повалення режиму.
Є й інші проблеми. Припинення окупації Донбасу відкрило б цей регіон для української влади, агентств з надання допомоги та міжнародних засобів масової інформації. Й там вони зіткнуться з ландшафтом, усіяним свідченнями про військові злочини Росії та населенням, яке хоча б частково буде готове демонструвати свою лояльність до України, розповівши про реалії окупації. Кремлівські спростування прямої участі Росії у війні на сході Україні давно викликають лише презирство міжнародної спільноти, але це було б абсолютно іншою справою: спустошення, тортури і масові поховання жертв таємної війни Путіна оголили б правду для всього світу.
І навіть якщо ці проблеми можна було б якось вирішити, цього було б недостатньо, аби покласти край війні. В кінцевому рахунку, відмова Путіна йти на компроміс щодо України корениться в його відмові від статус-кво 1991 року і його страху перед справді незалежною Україною. Для Путіна, як і для дуже багатьох росіян, Україна не є окремою країною. Він неодноразово висловлював свою переконаність в тому, що українці і росіяни є «одним народом», що означає: українці є складовою частиною більш великого, керованого Москвою «російського міру».
Тому цілком логічно, що кремлівські політики жахаються демократичної і європейської України. Якщо українська революція завершиться успіхом, то в Росії відбудеться аналогічне повстання. Кремль завжди вважав, що представницька демократія в європейському стилі чужа російському народу. Поява демократичної і процвітаючої України анулює цей аргумент. Демократія остаточно подолала б останній великий цивілізаційний розрив на континенті, не залишивши Кремлю більше ніяких виправдань.
Путін розуміє наслідки успіху України. Але він тепер повинен зрозуміти, що став в’язнем гібридної війни, яку сам породив, але перемогти в якій не може. Замість цього він мусить вести війну на виснаження, в якій програють усі. Росія й далі буде в ізоляції, прагнучи підірвати західні інститути і зберегти Україну в зоні нестабільності.
Єдиний вихід з цього стану полягає в тому, щоб Захід різко збільшив фінансову, дипломатичну і військову підтримку України. Путін не раціональний партнер, який прагне до врегулювання шляхом переговорів. Він диктатор з нульовою сумою, що потрапив в спіраль гібридних бойових дій, чиє виживання залежить лише від неуспіху його ворогів. Якщо він не впреться у переважаючу міць демократичного світу, то продовжуватиме нинішній конфлікт до самої своєї смерті. Пряме військове протистояння з Росією залишається немислимим, але західні лідери повинні зрозуміти: до тих пір, поки вони не проявлять необхідну колективну рішучість, їх проблема – Путін – залишиться.
Пітер Дікінсон, британський видавець, оглядач
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама